Раді Вас бачити!

Кайан

Наступного дня мене знову накрила слабкість. Тих коротких хвилин, що ми провели вчора поруч, виявилося замало. Я не міг підійти ближче, тому доводилося ховатися в тінях будинків, поки вона йшла на роботу, а потім так само непомітно проводжати її назад до гуртожитку. Вона виглядала майже... щасливою? Сподіваюся, мій подарунок справді зміг її порадувати.

​Сьогодні я вирішив більше не ховатися, принаймні в образі вовка. Хочу влаштувати їй побачення на березі ставка, що на території школи. Будемо користуватися її прихильністю до тварин. Для цього плану я підготував кошик зі смаколиками, термос із гарячим шоколадом, теплу ковдру та ще одну квітку. Усе це я надійно сховав у просторову сумку.

​План такий: перед гуртожитком роздягнуся, сховаю речі в сумку й обернуся. Магічний захист школи не реагує на тварин, я перевірив це вчора, коли вона повернулася з роботи. Її запах я відчув крізь стіни першого поверху, коли пробігав повз вікна, отже, там її кімната. Це добре. Можливо ще доведеться просидіти під її вікном усю ніч, поки моя королева не погодиться мене вислухати.

​Сам себе не впізнаю. Стаю схожим на ручного пса... Але на що тільки не підеш, аби підкорити свою істинну пару.

Дочекатися вечора виявилося тим ще випробуванням. Я вже вхопив сумку і майже вилетів із кімнати, як раптом до мене прилетів магічний вісник. Трясця! Як невчасно. Але ігнорувати не можна — раптом щось справді термінове. Довелося повернутися.

​Активувавши метелика, що завмер над моїм плечем, я почув суворий батьків голос:

​«Кайане, я отримав твого вісника. Звісно, я щиро радий, що ти знайшов істинну, але ти потрібен мені тут! Негайно! Забирай її та повертайся додому. Ми винищили не всіх ворогів — хтось залишився і продовжує отруювати наших братів. Уже кілька сіл повністю вимерли через здичавілих перевертнів! Мені потрібна твоя допомога, щоб зупинити це безумство! Поквапся!»

​У мене все похололо всередині. О Боги, що це за випробування? Тепер доведеться прискорити процес «підкорення» Елоїзи. Нам потрібні мітки — лише зв'язавши наші душі остаточно, я зможу спокійно вирушити додому. Я нізащо не наражу свою дівчинку на небезпеку й не потягну її в епіцентр зарази, поки ми не знайдемо зрадника.

​Я глибоко вдихнув, заспокоюючи лють і тривогу, і побіг до гуртожитку. Плану не змінюватиму. Мені потрібно, щоб вона звикла до мене... і зробила це якнайшвидше.

Елоїза

Сьогодні мені знову стало зле. Голова паморочилася, нудило, і час від часу кидало в холодний піт. Я навіть завітала до цілителя, але він лише розвів руками. Не зрозумівши причини мого стану, він дав якусь гидку настоянку «для зміцнення здоров’я», хоча на запах вона більше скидалася на блювотне зілля. Вирішила не ризикувати й просто лягла спати раніше.

​Міа пішла в бібліотеку, попередивши, що повернеться пізно. Тож я переодяглася в нічну сорочку, вимкнула світло і з полегшенням поринула в ліжко. Вже майже заснула, як раптом почула стукіт у шибку... знадвору. Може, дощ? Хоча небо ввечері було чисте. Дивно. Я спробувала не звертати уваги, але звук повторився. Хтось наполегливо щось кидав у моє вікно.

​— Що це за жарти?! Зовсім подуріли? — обурено крикнула я, підвелася і відчинила вікно.

​Я визирнула на вулицю і заціпеніла від побаченого. На землі лежав вовк із квіткою в зубах, жалібно опустивши голову на лапи. Його жовті очі дивилися на мене майже благально. Потім він кивнув головою в бік ставка. Що він хоче? Щоб я вийшла? Що ця пухнаста дупа вже навигадувала?

​Не знаю як, але мені вмить стало краще. Голова ще була наче ватяна, проте нудота відступила. Дивина якась...

​— Що ти хочеш, вовчику? — суворо запитала я, хоча подумки боялася зізнатися собі, що була рада його бачити. Трясця! Так не має бути!

​Він знову хитнув головою в бік ставка, не випускаючи квітки з пащі. Романтик, аж смішно.

​— А якщо я не захочу з тобою нікуди йти? — кинула я йому задиркувато.

​Він знову поклав голову на лапи й тихенько заскавучав. У мене всередині ніби кішки зашкребли.

​— Ну добре. Не знаю, що ти там задумав, але тільки на кілька хвилин, — пробурчала я, хмурячи брови.

​Почувши це, він радісно закрутив хвостом. О Боги! Принц виляє хвостом, наче звичайний цуцик. До чого я довела такого грізного хижака? Мені навіть стало його трохи шкода.

Я накинула на нічну сорочку довгий теплий кардиган і, намагаючись не шуміти, вислизнула з гуртожитку. Нічне повітря було прохолодним і свіжим, воно приємно лоскотало шкіру, остаточно проганяючи залишки ватяного заціпеніння. Вовк чекав на мене біля кущів бузку. Побачивши мене, він підвівся, підійшов і обережно тицьнувся мокрим носом у мою долоню, наче привітався. Та вклав в мою долоню невелику синю квітку з пащі. Потім кивнув головою кудись в сторону.

— Іду я, іду, — пошепки пробурчала я, але рука сама собою зарилася в густе хутро на його загривку. Я піднесла квітку до носа, вдихаючи її солодкий аромат. Він перший, хто мене квітами балує. 

Ми йшли мовчазною територією школи. У світлі повного місяця все здавалося сріблястим і нереальним. Стежка привела нас до старого ставка, оточеного вербами. Я зупинилася, затамувавши подих.

Кайан справді постарався. На невеликому пагорбі біля самої води, під розлогою вербою, була розстелена м’яка товста ковдра. Поруч стояв великий термос і розкритий кошик, з якого долинав божественний аромат свіжої випічки. 

— Ти коли встиг усе це підготувати? — здивовано запитала я, опускаючись на ковдру, а потім пожартувала, — Хоч одягнений був? 

Вовк лише тихо пирхнув і, вмостившись поруч, штовхнув носом термос у мій бік. Я відкрила його, і аромат гарячого шоколаду миттєво змусив мої рецептори тремтіти від захвату. Наливши густий напій у кришечку-горнятко, я зробила перший ковток. Тепло розлилося тілом, остаточно проганяючи нудоту. Здавалося, кожна клітинка мого організму почала співати від радості.

​— Знаєш, мені сьогодні було дуже погано, — тихо почала я, дивлячись на те, як місячна доріжка тремтить на поверхні ставка. — Цілитель сказав, що я здорова, але я відчувала себе так, ніби з мене викачують життя. Він дав мені якусь гидоту, сказав пити тричі на день. Але я вилила її в раковину. Здається, твій шоколад і цей ставок допомагають значно краще. І... поруч із тобою мені стає легше. Це дивно і трохи лякає.

​Кайан поклав голову мені на коліна, важко зітхнувши. Його золотисті очі в темряві здавалися двома маленькими лампами, сповненими людського смутку. Я почала повільно перебирати його шерсть, розплутуючи маленькі вузлики.

​— Це через твої вовчі штучки? — запитала я, спостерігаючи за його вухами, що злегка здригнулися. — Ти щось знаєш...

​Я відчула, як вовк під моєю рукою напружився, а потім знову розслабився, видавши звук, схожий на тихе муркотіння. Він насолоджувався моїми дотиками так само сильно, як я — його присутністю. У цю мить світ здавався безпечним, особливо поряд із ним. Була лише тиша, солодкий шоколад і це неймовірне тепло, що виходило від великого звіра.

​— Мені не сподобається те, що ти так наполегливо хочеш мені розповісти? — запитала я, схиляючись до його вуха.

​Він підняв голову і подивився мені прямо в очі. У цьому погляді було стільки напруги й прихованого болю, що я мимоволі затамувала подих. Здавалося, він хотів заговорити прямо зараз, але лише притулився мокрим носом до моєї щоки, залишаючи ледь помітний вологий слід. Отже, не сподобається... Але якщо це якось пов'язано з моїм самопочуттям, то я повинна знати правду.

​— Я готова тебе вислухати, але не сьогодні... — він завмер, уважно вдивляючись у мої очі, наче з надією та полегшенням. — Зустрінь мене завтра після роботи. Я впевнена, ти знаєш де саме. Це ж ти стежив за мною ці дні! Тому мені й ставало краще, коли я виходила з гуртожитку.

​Я примружилась, чекаючи на його реакцію. Він винувато опустив голову. Отже, я права. Насправді, я тільки зараз про це здогадалася, склавши докупи пазли своєї раптової легкості в тілі.

​— Що ж ти зі мною зробив, Ваша пухнаста Високосте? — я з докором подивилась на нього та склала руки на грудях.

​Він лизнув мою долоню. Я мимоволі знову запустила пальці в його м’яку шерсть. У серці розлилося тепло, наче маленьке сонечко вирішило зігріти мене зсередини. Ми кілька хвилин просто дивилися один одному в очі, і з кожною секундою мені все менше хотілося, щоб він зникав з мого життя. Це розуміння ошелешило мене. Ні, я не можу так легко все забути, перекреслити роки ненависті... але до нього я більше не можу її відчувати, як би не намагалася.

​— Мені час. Міа, мабуть, уже повернулася, а мене немає. Дякую за цей нічний пікнік, мені справді сподобалося, — я підвелася, щільніше закутуючись у кардиган. — До завтра, принце.

​Я швидко розвернулася та побігла до гуртожитку, залишивши мовчазного вовка біля темної води ставка.

​Повернувшись до кімнати, я виявила, що Міа ще не приходила. Це добре. Поки що я не готова нічого розповідати, треба спочатку самій розібратися у власних почуттях. Мені ставало по-справжньому лячно від усвідомлення, що мій ворог стає для мене чимось більшим. Чимось, що крок за кроком випалює мою ненависть, залишаючи на її місці незрозуміле тепло. Я точно збожеволіла…

​Може, поговорити з Міленою? Вона старша, вже щаслива мати маленького Дрейка, досвіду в неї більше, та й вона мені майже як рідна сестра. З нею я можу бути щирою до кінця.

​Не довго думаючи, я дістала артефакт для відправки магічного вісника і, затинаючись від хвилювання, описала останні події. Розповіла навіть про те, що відчуваю до вовка, те, у чому боялася зізнатися навіть собі. Я благала її нікому нічого не розповідати, особливо Еріку, а понад усе — Дереку. Не знаю, чи відчуває він до мене щось, чи це лише вдячність за порятунок його брата, але з ним я маю поговорити особисто.

​Блакитний вогник вилетів у вікно й миттєво розчинився в нічному небі. Завтра буде складний день, я вже відчуваю це кожною клітиною свого тіла.