Раді Вас бачити!

Елоїза 

​Усе закінчилося так само раптово, як і почалося. Ті збоченці, здійнявши майже дівочий вереск, кинулися навтьоки з парку. Кайану, а це був саме він, окрім того моторошного рику не довелося робити більше нічого.

​У лісовій тиші залишилися тільки ми двоє. Він не поспішав повертати людську подобу. Судячи зі шматків тканини, що заплуталися в його шерсті, він вирішив не бентежити мене своїм оголеним виглядом. Який джентльмен.

​Я дивилася на цього величезного, лютого звіра і... зовсім не відчувала страху. Натомість з'явилося непереборне бажання торкнутися його. Цікаво, яка його шерсть на дотик? Чи така ж м’яка, як і його волосся? Адже колір був точнісінько такий самий... і очі. Він трохи заспокоївся і тепер дивився на мене, наче відданий пес, який нарешті знайшов свою господарку. Дивне порівняння, але саме так мені здалося в ту мить.

​Він завмер, чекаючи на мою реакцію. А я не могла відвести погляду від цього прекрасного й небезпечного створіння. Щось незрозуміле тягнуло мене до нього, і я не мала сили зупинитися. Повільно підвівшись на ноги, я крок за кроком подолала відстань між нами. Простягнула руку й застигла за кілька сантиметрів від його морди. Він підвів погляд, і його вологий ніс майже торкнувся моєї долоні.

​— Можна? — несміливо запитала я.

​Замість відповіді він сам потягнувся головою до моєї руки. Я занурила пальці в його густу, дивовижно м’яку шерсть і злегка почухала за вухом. Відчула під долонею його гарячу шкіру. Приємне тепло миттєво розлилося всередині, змушуючи серце битися частіше.

​Я опустилася на траву поруч із ним. Величезний вовк ліг, довірливо поклавши голову мені на коліна. Я продовжувала гладити його, перебираючи пасма шерсті. Ви колись чули, як муркоче вовк? Я — ні. Але зараз від цього грізного хижака йшов саме такий звук — тихий, вібруючий і неймовірно заспокійливий.

​— Дякую, що врятував. Але май на увазі — це нічого не означає! — я спробувала надати голосу суворості. — Тобі просто пощастило, що я люблю тварин. Завжди мріяла завести собі цуцика. Тому я досі тут і не втекла.

​Він обурено фиркнув і змістив вовчі брови до перенісся, а я мимоволі засміялася.

​— Ой, не треба на мене фиркати! Сприймай це як комплімент, бо саме так мені легше бути поруч із тобою. От чого ти до мене причепився? Хіба у принців немає важливіших справ?

​Він подивився на мене з таким докором, що мені стало ніяково. Ніколи б не подумала, що зможу за одним лише поглядом вовка розуміти його думки. Чи це тому, що він не просто звір?

​— Не дивись так на мене. Я розумію, що ти хочеш мені щось розповісти й усе пояснити, але... я боюся. Боюся, що після цього мій світ знову перевернеться, — я важко зітхнула, і Кайан, ніби відчувши мій стан, розслабився та знову поклав голову мені на коліна.

​Продовжуючи чухати його за вухом, я вирішила виговоритися. Коли він у такому образі, мені значно легше його терпіти. Принаймні, не виникає того божевільного бажання його поцілувати.

​— Зрозумій, мені важко змінити ставлення. Мені буде нестерпно дізнатися, що ви не такі монстри, як я вважала всі ці роки. Ця правда мене просто доб’є. Я не готова до неї. У мені росла ненависть до всіх перевертнів ще до того, як мене спіймали, наче вівцю, і кинули в трюм корабля. Вже тоді ходили плітки, що дівчата зникають і опиняються в рабстві у хижаків. Я не могла збагнути: як? Як можна бути такими нелюдами? Коли нас, двадцятьох дівчат, тримали в темряві трюму, я не вірила, що це кінець. Мені було п’ятнадцять. Комусь більше, комусь — зовсім мало, але для вас ми були просто товаром. Іноді я запитую себе: що було б, якби я не була злодюжкою, яка тільки те й вміє, що зламувати замки?

​Він знову різко підняв голову, і в його жовтих очах відбився справжній шок.

​— Так, я крадійка. Тепер ти нарешті відчепишся від мене? — запитала я з викликом.

​Він повільно мотнув головою врізнобіч.

​— Який впертий... Добре, про це потім. Слухай далі — можливо, наприкінці моєї сповіді ти сам захочеш втекти назад в Азар.

​Він знову заперечливо хитнув головою і повернув її на мої коліна, заплющивши очі під моїми пальцями. Отже, готовий слухати.

​— З нами була дівчина, магиня вітру. Вона не збиралася здаватися, як ми, і саме вона допомогла нам вибратися з того клятого корабля. Я лише зламала замок трюму, а все інше зробила вона та ще одна дівчина. Ми знайшли аварійний човен, але щоб спустити його непомітно, треба було відвернути увагу матросів. Викликалася Мілена. Вона перекинула бочки, і під цей гуркіт ми скинули човен на воду. Молодші дівчата вже сиділи всередині, а дорослі швидко спускалися по канатах.

​Але Мілена не встигла. Я бачила, як її схопили й кинули на палубу. Останнім зусиллям вона прикликала вітер і спрямувала його на нас, сховавши наш човен у темряві ночі. Довгий час я вважала її мертвою. Вона пожертвувала собою заради незнайомих людей... Тоді я почала ненавидіти перевертнів ще дужче. Якби не ви, цього б ніколи не сталося.

​Я навіть не помітила, як щоками покотилися сльози, але продовжувала. Мені хотілося виплеснути все це, щоб воно більше не сиділо всередині, наче іржавий цвях.

​— Ми дісталися берега. На щастя, була ніч, і відпливли ми не надто далеко. Сховалися в одного ватажка місцевої банди. Він дав нам притулок, але натомість ми мали на нього працювати. Банда була невелика, але прати й готувати для них цілими днями було не надто весело. Я не витримала й втекла разом із двома дівчатами. Вони одразу пішли до правоохоронного департаменту, а я не ризикнула... І не дарма. Я бачила, як їх вивели звідти в кайданах. Як виявилося, у головного работорговця всюди були свої люди. Дівчат звинуватили в наклепі й кинули до в'язниці. Вже пізніше король визволив їх, коли ми нарешті викрили того покидька. Уявляєш, він викрав триста дівчат і продав їх за шалені гроші, щоб жити краще за короля! Заради золота він занапастив стільки життів... Ти знаєш, що деяким полонянкам довелося магічно стирати пам’ять? Вони були в такому жахливому стані, що забуття було єдиним порятунком.

​Від спогадів я майже впала в істерику. Кайан підняв голову і обережно лизнув мене в щоку. Цей несподіваний жест трохи привів мене до тями.

​— Ти бачив їх? — запитала я, уважно вдивляючись у його сумні очі.

​Він ствердно кивнув і важко зітхнув.

​— І як я після всього цього маю добре ставитися до твого народу? Я розумію, що не всі ви поганці, але моя травма надто глибока. Мені досі сниться той трюм і нажахані очі дівчат.

​Я зробила глибокий вдих, сльози потроху вщухли. Знесилена, я притулилася чолом до чола вовка й заплющила очі, вбираючи його тепло.

​— Мені за три тижні повертатися в Кіндслей, до притулку, де живуть ті скалічені дівчата. І як я маю дивитися їм в очі? Розповісти, що затискалася по кутках із принцом Азару і більше не бачу ворогів у перевертнях? — я видала істеричний смішок.

​Кайан підвів ошелешений погляд і не кліпаючи дивився на мене.

​— Це для прикладу! Не дочекаєшся. Ніяких затискань і поцілунків, — додала я суворо.

​Він знову невдоволено фиркнув і буцнув мене головою в плече, мовляв: «Ну звісно, мрій».

​— Ця розмова — єдина. Мені просто треба було комусь виговоритися і щоб ти зрозумів моє ставлення до вашого народу. Прошу, залиш мене у спокої. Я не готова до іншої реальності... Не можу одним махом викреслити все, що пережила, і забути.

​Він примружив очі, наче йому було фізично боляче це чути.

​— Не знаю, які у тебе причини для такої підвищеної уваги до мене, але я не готова їх знати. Мені потрібен час... — я подивилася в його неймовірні жовті очі та раптом обійняла за шию, зарившись носом у густу шерсть.

​Він поклав голову мені на плече, важко зітхнувши. Не знаю, скільки ми так просиділи в тиші, але я почала мерзнути. Вже була глибока ніч. Міа, мабуть, усю школу на вуха поставила. Я відсторонилася від вовка.

​— Мені треба повертатися, інакше подруга і до короля побіжить, щоб мене шукали, — я сумно всміхнулася йому. — А ти як повернешся додому... у такому вигляді?

​Він звівся на лапи й рушив до того, що залишилося від його одягу. Носом знайшов ключ у траві та вхопив його зубами. Потім кивнув головою в бік виходу з парку. Я піднялася, обтрусила сукню і пошкандибала за ним. По дорозі знайшла свій згорток з подарунками.

​Ми йшли порожніми темними вулицями. Він іноді кидав на мене сумні погляди, але я більше не промовила ні слова. Можливо, завтра я пошкодую за цей відвертий «викид» у парку. Сама не розумію, чому вилила йому душу. Мабуть, винен шок і ця безглузда вдячність за порятунок. Мене знову врятував хтось інший... Що ж я за невдаха така, що навіть за себе постояти не в змозі?!

​Я й не помітила, як ми дійшли до мого гуртожитку. Зупинившись біля воріт, я поглянула на вовка. Він невідривно дивився на мене, міцно тримаючи ключі в пащі. Раптом я уявила, як він голяка намагатиметься відімкнути двері своєї кімнати, і тихо засміялася. Він знову здивовано звів на мене погляд.

​— Я просто уявила твоїх ошелешених сусідів, коли вони побачать голого принца, який намагається потрапити додому, — крізь сміх пояснила я.

​Він фиркнув і хитнув головою — я майже наяву побачила, як Кайан закотив очі десь там, всередині звіра.

​— Це все стрес, не зважай. Ще раз дякую, що врятував і провів, але... більше не треба з’являтися. Мені справді важко адекватно на тебе реагувати, — я знизала плечима. — Хоча вовком тебе сприймати значно легше. Бувай, вовчику.

​Я зайшла за ворота школи й більше не оглядалася.

​Щойно я відчинила двері нашої кімнати, на мене накинулася Міа.

​— Де тебе носило?! Я вже збиралася бігти до директорки, щоб загін пошуковий скликати! — подруга дивилася на мене з сумішшю люті та полегшення.

​— Я загулялася в парку. Була така гарна погода, що я зовсім не помітила часу. Вибач, я не хотіла, щоб ти так хвилювалася, — я підійшла й міцно обійняла її.

​Я не стала говорити правду. Нехай цей вечір залишиться таємницею — лише моєю і того вовка, який змушує моє серце битися швидше…