Раді Вас бачити!

Елоїза

​— Покидьок! Мерзотник! Ненавиджу! Клятий пес! — кричала я, розкидаючи речі, щойно увірвалася до нашої кімнати.

​Саме в цей момент зайшла Міа. Вона застигла на порозі, шоковано дивлячись на погром.

— Еллі! Зупинись! Що з тобою? Заспокойся! — вона встигла перехопити мою руку, коли я вже замахнулася, щоб жбурнути вазу в стіну. — Годі! Сядь і негайно розкажи, що сталося!

​Я важко дихала. У грудях нестерпно пекло, а кісточки пальців нили від ударів. Повільно віддала їй вазу й безсило сповзла на підлогу, знову заходячись риданнями. Міа сіла поруч і обійняла мене, лагідно заколисуючи.

​— Міа, ти уявляєш... коли я била цього мерзотника, боляче було й мені! — проторохтіла я крізь сльози, плутаючись у думках. — Кожен удар відгукувався різким болем десь усередині. Так не повинно бути! Він щось зі мною зробив! Це чари, я впевнена! Бо так не буває! А коли я побачила кров на його губах... мені хотілося кинутися до нього, вибачатися й цілувати його! Що зі мною? Я з’їхала з глузду!

​— Тсс, тихіше. Я нічого не розумію. Давай спочатку: кого ти побила? — подруга ошелешено уставилася в мене.

​— Як кого? Принца, звісно! — відповіла я, хмурячи брови. Сльози нарешті вщухли, наче в організмі просто скінчилася волога.

​— Щ-о-о? Ти остаточно збожеволіла? — перелякано прошепотіла вона.

​— Можливо. Але він сам це запропонував, — фиркнула я.

​— Щ-о-о?! — очі Мії ледь не вилізли з орбіт.

​— Ти правильно почула. Він наздогнав мене біля ставка й запропонував побити його, мовляв, щоб я виплеснула гнів, і без жодних наслідків для мене. Ну, я й не втрималася, — я знизала плечима, роздивляючись свої почервонілі кулаки.

​— Ви обидва хворі на голову, — Міа прикрила обличчя долонями, важко зітхнувши. — Добре, це я зрозуміла. Що ще?

​— Я відчувала біль, наче це мене саму били! Всередині все здригалося й пекло від кожного удару. Я й раніше билася, але нічого подібного не відчувала. Так не має бути! — прогарчала я, відчуваючи, як нова хвиля злості накочується на мене.

​— Це справді дивно, — пробурмотіла Міа, нахмурившись. — Але ж вони не володіють магією. До чого тут чари?

​— Не знаю! Може, він якийсь порошок розпилив поряд, хто його знає... І взагалі, чому він саме до мене причепився?! — простогнала я, зариваючись пальцями у волосся.

​— Може, закохався? — невпевнено припустила подруга.

​— Цього мені тільки не вистачало… — я важко зітхнула, закидаючи голову.

​— А що там щодо поцілунку? — Міа уважно поглянула мені в очі. — Ти казала, що хотіла його поцілувати.

​— Сама не знаю, як це пояснити, — я опустила голову на коліна й закрилася руками. — Коли я зупинилася і почала заспокоюватися, то підняла очі й побачила його обличчя... у синцях, у крові. Моє серце ледь не зупинилося. Хотілося взяти його обличчя в долоні, пригорнути до себе й зацілувати кожну подряпину.

​— Може, це просто почуття провини? — спробувала заспокоїти мене Міа, м’яко погладжуючи по волоссю.

​— Можливо… Сподіваюся, я його більше ніколи не побачу, — впевнено кинула я.

​Але щойно ці слова злетіли з моїх губ, серце знову відгукнулося глухим болем. Що це за дурня? Треба негайно йти до бібліотеки й вивчити все про їхню природу. Не вірю я в ці казки про відсутність магії. Перевертні точно якось впливають на інших істот, і я це доведу.

​— Ти сьогодні йдеш на роботу? — за кілька хвилин запитала Міа, наливаючи мені гарячого заспокійливого чаю.

​— Так, звісно. Там я зможу відволіктися на механізми. Моя голова буде зайнята лише ними, — відповіла я вже спокійніше, насолоджуючись терпким напоєм.

​На душі справді стало трохи легше. Цей неконтрольований викид емоцій допоміг мені виплеснути значну частину люті, що отруювала мене зсередини. Цей дурень був правий — мені це було потрібно. Але чому він підставився під удари? Яка йому різниця, що я про них думаю? Ще й пояснити щось намагався…

​Не хочу я його слухати. Неважливо, що він розкаже, жодні слова не виправдають те, що сталося. Жодна історія не змінить минулого.

За дві години я вирушила на роботу. Міа вмовляла залишитися в гуртожитку й відпочити, але я запевнила її, що все добре. 

Лавка пана Флінта, артефактора, у якого я підпрацьовую, була зовсім поруч зі школою. Я навіть не встигла знову зануритися в думки про сьогоднішнє божевілля, як уже опинилася на порозі майстерні.

​Дзвіночок над дверима звично дзинькнув, сповіщаючи про мій прихід. Запах каніфолі, старого металу та тонкий озоновий аромат магії миттєво подіяв на мене як заспокійливе. Тут усе було логічним. Якщо механізм не працював — ти знаходив поломку й виправляв її. Жодних заплутаних почуттів, жодного болю, що відгукується в тілі. Тільки я та артефакти.

​— О, Елоїзо, ти вчасно! — прохрипів пан Флінт, визираючи з-під купи розібраних годинників. — У нас термінове замовлення. Треба налаштувати передавач для одного дуже поважного клієнта. Каже, що він поспішає, тож берися до роботи.

​Я кивнула, швиденько одягла робочий фартух і підійшла до столу. Робота обіцяла бути кропіткою, і це було саме те, що мені зараз потрібно.

​Я так захопилася роботою, що й не помітила, як стемніло. Підвела голову й побачила, що пан Флінт уже куняє за своїм столом. Це траплялося часто, вік давався взнаки. Глен Флінт, маг землі середнього рівня, йому сто двадцять років. Він буквально дихав цією справою, все життя займаючись тільки цим. Іншого пояснення я не знаходила: як можна висидіти на одному місці майже століття?

​Артефактором може стати будь-який маг. Навіть така бездарна магиня, як я. Головне тут — любов до винаходів, терпіння і, звісно, мізки, щоб розуміти, як ці залізяки працюють. Проте я не була готова покласти все життя лише на шестерні. Не знаю, чим саме займатимуся в притулку після випуску, але впевнена в одному: монотонність не для мене. Побачимо.

​Я тихенько підвелася, вимкнула магічний світильник і навшпиньки прокралася до виходу. Опинившись за дверима, звично заперла лавку на запасний ключ, дідусь Флінт знову забуде це зробити, коли прокинеться.

​На вулиці було темно, але парко. Літнє повітря ніжно огортало приємним вітерцем. Перехожі поспішали додому, і вулиці швидко порожніли. Я не боялася йти сама — напади в нашому районі траплялися вкрай рідко, а патрульні снували туди-сюди цілодобово.

​Я йшла повільно, насолоджуючись тишею. Намагалася гнати всі зайві думки геть, але перед очима раз у раз з’являлося обличчя клятого принца. Ну чому ти не даєш мені спокою навіть у моїй голові? Я вже майже дісталася гуртожитку, як раптом відчула на собі чийсь пильний погляд. Різко обернулася — порожньо. Тільки тіні від дерев гойдалися на бруківці. Чортівня якась.

​Мабуть, здалося. Я прискорила крок і майже влетіла у ворота школи. Тільки тут, за магічним бар’єром, я нарешті відчула себе в безпеці.