Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Місто зустріло нас вибухом кольорів та звуків. Здавалося, Аменд'аль за ніч перетворився на велетенську яскраву скриньку: з кожного вікна звисали золотисті стрічки, а над мостовою погойдувалися паперові ліхтарики у формі маленьких сонць. Повітря було настільки густим від ароматів, що його, здавалося, можна було їсти ложкою: пахло медовими пряниками, смаженим мигдалем, свіжою випічкою та солодким цитрусовим желе.
Ми пробиралися крізь гамірний натовп до торгових рядів. Ярмарок був справжнім раєм для таких ласунів, як Міа. Чого тут тільки не було: велетенські карамельні півні на паличках, прозорі кульки з цукрової пудри, що танули на язиці, та фрукти, занурені в гарячий шоколад.
— О-о-о, ось вони! Пряні горішки в глазурі! — Міа мало не підстрибнула від радості, вхопивши мене за лікоть і тягнучи до ятки, прикрашеної гірляндами з сушених квітів.
Поки вона з надзвичайно серйозним виглядом обирала між мигдалем у кориці та фундуком у меді, я роззирнулася навколо. Сонце справді було незвично яскравим, наповнюючи кожну вуличку золотавим сяйвом. Я мимоволі всміхнулася. Вперше за довгий час мені було так спокійно. Ми сміялися, жартували над чудернацькими капелюхами перехожих і просто насолоджувалися теплом.
Я відчувала себе частиною цього світлого світу. Не злодійкою в тінях, не рабинею в трюмі, а просто молодою дівчиною, яка святкує сонячний день зі своєю найкращою подругою.
— Тримай, це тобі! — Міа тицьнула мені в руку паперовий кульок з теплими горішками, її щоки вже були вимазані в цукровій пудрі, а очі сяяли від задоволення. — Хіба це не найкращий день у житті?
— Найкращий, Міа, — відповіла я, вдихаючи аромат свята. — Справді найкращий.
Ми саме доїдали горішки, коли нашу увагу привернув намет із темно-синього оксамиту, що стояв трохи осторонь від галасливих яток. На ньому срібними нитками були вигаптувані зірки, а над входом висіла табличка: «Мадам Селеста. Твоє майбутнє — у променях Сонця».
— Еллі, будь ласка! Давай зайдемо! — Міа схопила мене за руку, і в її очах спалахнув азартний вогник. — Сьогодні ж Свято Сонця, кажуть, у цей день пророцтва найточніші!
Я хотіла заперечити, що доля — це те, що ми робимо самі, але встояти перед благальним поглядом Мії було неможливо. Ми переступили поріг, і галас вулиці миттєво зник, поступившись місцем запаху сандалу та сухої лаванди. Усередині було сутінково. За столом, накритим парчевою скатертиною, сиділа жінка з обличчям, посіченим зморшками, наче стара карта. Її очі були заплющені, але коли ми підійшли, вона різко відкрила їх — вони були дивного, майже прозорого сірого кольору.
Першою руку простягнула Міа. Ворожка ледь торкнулася її долоні кінчиками пальців і ледь помітно всміхнулася.
— Твоє серце співає, дитино. Ти шукаєш спалах, і ти його отримаєш. Рівно за рік, коли Сонце знову наповниться силою, ти зустрінеш того, чий погляд стане для тебе цілим світом. Це буде кохання з першого погляду — таке ж світле, як і ти сама.
Міа ледь не підстрибнула від щастя, притиснувши руки до грудей і сяючи від задоволення. Потім ворожка перевела погляд на мене. Її обличчя вмить стало серйозним, а в наметі ніби похолодало.
— Тепер ти, рудоволоса… — прохрипіла вона.
Я невпевнено простягнула руку. Жінка міцно стиснула моє зап'ястя, і я відчула легке поколювання, наче від слабкого розряду магії.
— На тебе теж чекає кохання, але шлях до нього вкритий тернами та попелом. Твоя душа поглинута пітьмою минулого, вона тримає тебе міцніше за будь-які кайдани. Ти бачиш ворогів там, де доля пропонує порятунок.
Ворожка наблизила своє обличчя до мого, і її голос став схожим на шелест старого паперу:
— Щоб стати справді вільною та щасливою, ти повинна відпустити цю пітьму. Дозволь собі побачити світло там, де зараз бачиш лише темряву. Твій пульс має зазвучати в унісон з іншим, стати єдиним, інакше ти назавжди залишишся рабинею власної ненависті.
Ми вийшли з намету в мовчанні. Міа щебетала про свого майбутнього обранця, уявляючи який він буде, а я ніяк не могла позбутися холодного відчуття на зап'ясті. «Відпустити пітьму»… Легко сказати тій, хто ніколи не відчував, як ця пітьма стискає горло.
— Еллі, не бери в голову! — Міа штовхнула мене плечем. — Вона просто хотіла нагнати таємничості для більшого заробітку. Цілу золоту монету з тебе здерла за це. Дивись, там дають безкоштовний лимонад! Хоч десь з'економимо.
Я кивнула, намагаючись усміхнутися. Але сонце більше не здавалося мені таким теплим. Десь глибоко всередині знову прокинулося те саме тривожне відчуття, яке завжди з’являлося перед тим, як я мала піти на небезпечну справу. Проте, вирішила гнати його геть, бо ця бабця цілком ймовірно — звичайна шарлатанка.
Вже почало вечоріти, але свято тільки набирало обертів. Спеку нарешті замінило приємне тепло з легким вітерцем. Навкруги лунала гучна музика, від якої гупало у вуха, але народу навпаки подобалося. Майже всі танцювали та співали.
— Еллі! Бродячі артисти! — Міа смикнула мене за руку, вказуючи на центр площі.
Там, під ритмічні удари бубнів та дзвін скрипок, кружляли артисти в яскраво-жовтих костюмах. Вони рухалися так швидко, що перетворювалися на суцільне вогняне коло, розсипаючи навколо іскри магії, які танули в повітрі, не долітаючи до землі. Натовп вибухав аплодисментами, діти бігали між ногами дорослих, намагаючись упіймати ті магічні вогники, а повсюди лунав той особливий, щирий сміх, який буває лише в дні, коли люди забувають про всі турботи.
Я задивилася на виставу, забувши про все на світі. Танцюристи показували неймовірні фокуси: в їхніх руках народжувалися й гинули вогняні та водяні сфери, і все це під ритм запального танцю. Я не могла відірвати очей, аж поки Міа не смикнула мене за плече.
— Еллі, дивись, який красень! — прошепотіла вона, вказуючи в натовп.
Серед звичайних містян височів молодий чоловік із темно-попелястим волоссям і неймовірно широкими плечима. Він був одягнений у дорогий чорний костюм із червоним орнаментом. Від нього віяло такою силою й небезпекою, що в мене перехопило подих.
— Це ж блохастик, Міє! Знайшла кого красенем назвати, — я з докором глянула на неї.
Це був перевертень-вовк, про що свідчив колір його волосся. В школі нам давали кілька уроків про цих пухнастих монстрів, коли ті почали ділитися інформацією про себе. Перевертнів легко розпізнати за кольором волосся: сіре волосся — вовки, темно-каштанове — ведмеді, чорне з сріблом — кабани, а рудо-червоне — лисиці. Очі теж відрізнялися: у вовків — янтарно-жовті, у ведмедів — чорні, у кабанів — червоні, у лисиць — світло-золотаві. Мені ще не доводилось бачити перевертнів на власні очі, хоч їх вже досить багато припхалося на наш континент. Особливо сюди, в Форенс — в столицю Аменд'аля, бо тут найкращі навчальні заклади всього континенту через прогресивні віяння, які збирає королівській просторовий маг, подорожуючи іншими світами.
— Яка різниця? Він надзвичайно вродливий, навіть як для перевертня, — продовжувала пускати слину ця зрадниця.
— Ти ж знаєш, що я думаю про ці пухнасті дупи. Краще б їх тут взагалі не було, — роздратовано кинула я, навіть не намагаючись стишити голос. Настрій миттєво зіпсувався. Клятий вовк.
— Тихше, Еллі, почує! — шикнула подруга. — Тобі все одно доведеться з ними стикатися. До нас навіть зарахували одну. Я вже бачила ведмедицю — досить мила дівчина.
— Чому ти мені не казала? — я здивовано витріщилася на неї.
— Казала, але ти ж була зайнята своїми нудними підручниками з математики! — з докором промовила вона.
— Зрозуміло. Та вже байдуже, за місяць мене тут не буде, а в Кіндслей вони не потикаються через дівчат, — я нахмурилася.
— Не сердься. Ну визнай, він гарячий! Такі великі м’язи навіть крізь одяг видно. Просто не дивись на волосся, — не вгамовувалася подруга.
— Не можу. Воно виглядає дивно. Наче сивина у трухлявого діда, хоча обличчя молоде. Може, це справді старигань під ілюзією молодика? — я пирснула від сміху.
І саме в цей момент вовк повільно повернув голову в наш бік. Його хижі янтарні очі впилися в мене, наче хотіли пропалити душу. Він дивився не кліпаючи, а потім... ледь помітно всміхнувся кутиком рота. Мене кинуло в холодний піт. Який же він моторошний… і моторошно-гарний, Міа права, але я їй цього казати не буду. Вольове підборіддя, прямий ніс, хижа краса, від якої хотілося одночасно втекти і дивитися вічно.
— О ні, він мабуть тебе почув! Тікаймо, поки він не підійшов! — пропищала Міа, тягнучи мене за руку.
— Думаєш, з’їсть нас на вечерю? — запитала я, відчуваючи дивний виклик. Я не відводила погляду від нього.
— Звідки я знаю? Перевіряти не хочу! — роздратовано відповіла подруга.
— Подавиться, — я так само хижо усміхнулася йому у відповідь, задиркувато піднявши підборіддя.
Якщо він дійсно все чує, я звісно ризикую його спровокувати на якісь неприємні дії, але не змогла заткнути рота.
— Ти божевільна, — зітхнула Міа.
— Знаю, — засміялася я.
Перевертень раптом почав повільно рухатися в наш бік, наче хижак, що вистежив здобич. Упс. Треба зникати. Я схопила Мію за руку, і ми стрімко кинулися навтьоки крізь натовп, голосно регочучи від чистого адреналіну.
