Раді Вас бачити!

Кайан

​Я ледь дочекався ранку, щоб полетіти до школи. Мені нестерпно хотілося побачити мою злючку, не лише через власне бажання, а й тому, що цього вимагав зв’язок істинності. Наш магічний вузол уже почав затягуватися і чим довше пара не визнає зв’язок, тим гіршим буде фізичне самопочуття обох. А попереду ще довгий шлях. Їй потрібно закохатися в мене по-справжньому, бо лише щире почуття викличе появу мітки, яка нарешті принесе полегшення. Мій вовк усередині скулив і дряпався, вимагаючи знову відчути запах дівчини.

​Швидко прийнявши душ і вдягнувши офіційний костюм, я вибіг зі своєї орендованої квартири. Я навмисно відмовився від пропозиції короля оселитися в палаці, бо мені хотілося побачити справжнє життя звичайного народу цього мальовничого континенту. За цей тиждень я обійшов маленькі таверни, побував на галасливих ярмарках, вивчив кожен затишний парк. Мені подобалося спостерігати за цією метушнею та неймовірною яскравістю барв, що так відрізнялися від темного Азару. Вдома переважно ллють дощі, а небо майже завжди сіре й непривітне. Тут же всюди снували феї з мерехтливими крилами, усюди панувала магія та цвіли дивовижні рослини.

​Вчорашнє свято справило на мене глибоке враження, навіть якщо не брати до уваги зустріч з істинною. У нас теж є Свято Сонця, але його не святкують із таким розмахом. Лише набожні перевертні ходять у храми благословляти Богів за дароване життя, просячи більше світла та довгих років. Потім — тиха вечеря в родинному колі та скромні подарунки.

​Які ж ми різні… Але, щиро кажучи, тут мені подобається значно більше, ніж на батьківщині.

До школи я добіг хвилин за п’ятнадцять. Перевівши подих, зайшов усередину й одразу зіткнувся на порозі з директоркою, вона якраз збиралася виходити. Ми познайомилися ще тиждень тому, коли я влаштовував сюди Ізольду.

​— Доброго ранку, Ваше Високосте! — звернулася до мене жінка, жадібно ковзаючи поглядом по моєму тілу. — Не очікувала вас тут побачити. Ви ж, здається, мали сьогодні вирушати додому?

​Пані Геделіна Келінс ще минулого разу надто демонстративно проявляла до мене інтерес, навіть запрошувала на вечерю до себе додому. Я ввічливо відмовився, пославшись на від’їзд в Азар та купою справ перед ним. Вона, безперечно, була вродливою: магиня вогню середнього рівня, довге світле волосся, блакитні очі... Ледь помітні зморшки вказували на те, що їй близько п’ятдесяти. Маги живуть майже стільки ж, скільки й ми, тож вона була в самому розквіті сил, але в мої двадцять п’ять мене вабили дівчата зовсім іншого типу.

​— Вітаю, пані Геделіно! — я усміхнувся своєю найбільш офіційною усмішкою. — Плани змінилися, мені довелося затриматися. Чи можу я просити у вас дозволу провідати мою підопічну? Хотілося б переконатися, що вона не передумала. Самі розумієте, у сімнадцять років бажання змінюються швидше за вітер.

​Я збрехав, навіть оком не змигнувши. Ізольда була останньою людиною... точніше, ведмедицею, про яку я зараз думав.

​— Звісно. Ви тут бажаний гість. Шкода, що не можу супроводити вас особисто, бо катастрофічно спізнююсь до департаменту освіти. Але буду щаслива, якщо заскочите до мене іншим разом, — вона грайливо підморгнула. Я зробив вигляд, наче не помітив цього жесту.

​— Дякую. Якщо знайду вільну хвилинку, то обов’язково, — відповів я максимально офіційним тоном.

​— Буду чекати з нетерпінням. Дівчата зараз на уроках. Початковий клас, де навчається ваша підопічна — останній у кінці коридору. До побачення, Ваша Високосте, — майже промурчала жінка.

​Я важко зітхнув, силоміць натягнувши ввічливу усмішку на обличчя.

​— Ви дуже люб'язні, пані Геделіно. На все добре, — швидко промовив я і майже втік від неї вглиб коридору.

Я вирішив спершу все ж поговорити з Ізольдою, на випадок, якщо директорка згодом її розпитуватиме. Прямуючи в кінець коридору, я почув дзвоник. Перший урок закінчився, і дівчата почали висипатися з кабінетів. Побачивши мене, одні втискалися в стіни від страху, інші — розглядали з неприхованим інтересом. Навіть не знаю, що з цього гірше.

​— Ваша Високосте, щось трапилося? — перелякано запитала ведмедиця, щойно мене побачила.

​— Ні, нічого, не хвилюйся. Просто хотів дізнатися, як ти влаштувалася та чи не передумала повертатися, — відповів я, відводячи її подалі від цікавих очей та вух.

​— Все добре! Мені тут подобається. Дівчата не ображають, навпаки — я в центрі уваги. Стільки питань, ви навіть не уявляєте! Я зроду стільки не розмовляла, — засміялася дівчина.

​— Не здивований, — я мимоволі всміхнувся їй у відповідь. — Якщо щось трапиться, негайно повідом через артефакт зв’язку, який я тобі залишив.

​— Так, я пам'ятаю. Дякую, що взяли мене з собою, — Ізольда раптом опустила погляд. — Батьки хотіли насильно видати мене заміж за огидного мені ведмедя. Він не моя істинна пара, а я вирішила: піду під вінець лише за наявності цього зв'язку.

​— Я тебе розумію і цілком підтримую. Хто знає, можливо, ти зустрінеш його саме тут, — підбадьорливо сказав я. — Я залишуся у Форенсі ще на деякий час, тож звертайся, якщо виникнуть проблеми.

​— Дякую, Ваша Високосте! — з вдячністю промовила вона, а її очі радісно засяяли.

Пролунав дзвоник на наступний урок. Ізольда махнула рукою і побігла до кабінету разом з іншими дівчатами. За мить я залишився один у порожньому й тихому коридорі.

​Я глибоко вдихнув, і мої легені миттєво заповнив знайомий аромат. Навіть серед сотень інших запахів я б упізнав цей — запах моєї істинної. Він йшов звідкись із середини коридору. Я підійшов ближче до дверей і прислухався. Чоловічий голос почав розповідати історію мого народу, зачитуючи саме ті сувої, що я привіз із собою.

​Аж раптом я почув її солодкий голос. Вона запитувала, чи вміють перевертні причаровувати...

​Серце пропустило удар. Отже, вона вже почала відчувати наш зв'язок? Її мозок шукав логічне пояснення тому, що коїться з її тілом. Мій вовк переможно загарчав десь глибоко в підсвідомості. Піддавшись миттєвому імпульсу, я, навіть не замислюючись, відчинив двері й увійшов до кабінету.

​На мене втупилося понад двадцять пар здивованих очей, але світ навколо перестав існувати. Я бачив лише глибоку зелень очей моєї рудої красуні. У них читалися шок, заперечення і той самий вогонь, який я так прагнув розпалити.

Після дозволу вчителя на мене посипався такий град запитань, що я вперше в житті відчув сором, розгубленість і шок одночасно. Ці юні панянки, не червоніючи, розпитували про речі настільки інтимні, що я ледь тримав обличчя. Вчитель буквально врятував мене, давши змогу повернутися до запитання Елоїзи.

​Я бачив, як важко їй дається кожне слово, звернене саме до мене. Але вона взяла себе в руки. А коли озвучила питання — мило почервоніла. Її щічки стали майже такого ж кольору, як і розкішне червоно-руде волосся. Я залюбки відповів, але навмисно не договорював до кінця. Про істинність я хотів розповісти не так — не перед цим натовпом. Я хотів зробити це наодинці, дивлячись тільки в її очі і тільки тоді, коли її ненависть трохи вщухне.

​Подальші питання здавалися дивними, але я терпляче відповідав, аж поки ми не торкнулися теми зникнення істинного зв’язку. Мені стало важко дихати. Я відчував на собі пильний, заінтригований погляд Елоїзи. Знав, що їй не сподобається моя відповідь, але мовчати не міг, сам же пообіцяв бути відвертим.

​І сталося саме те, чого я боявся найбільше: я побачив у її очах чисту ненависть. Від її крику серце боляче стислося, а вовк усередині жалібно заскулив. Її біль відгукувався в мені фізичною мукою через істинність. Мене розривало на частини від її гірких сліз. Вона має рацію. Ті, хто купував дітей для своїх мерзенних розваг — монстри. Але ж я не такий! Як мені довести це їй? Тих покидьків було заледве двісті на триста тисяч нормальних перевертнів, але тінь їхніх злочинів лягла на нас усіх.

Після того, як Елоїза стрімголов вилетіла з класу, в кабінеті запала мертва тиша. Десятки дівочих очей дивилися на мене, і в кожній парі я бачив лише осуд і зневагу. Це було нестерпно.

​Я коротко вибачився перед учителем і, не чекаючи відповіді, вибіг за нею. Мені потрібно було наздогнати її, пояснити все… або хоча б спробувати. Її аромат — суміш хвої, лісових ягід і гірких сліз, вивів мене на задній двір.

​Я йшов углиб старого парку, де крізь гілля дерев виблискувала гладінь ставка. Саме там, серед густої зелені, я почув ці звуки. Вона плакала так відчайдушно й гірко, що в моїх грудях усе перевернулося. Мені самому захотілося задерти голову до неба й завити від розпачу. Вовк рвався на волю, дряпаючи душу кігтями: він вимагав підійти до неї, закрити собою від усього світу й зализати кожну її рану, залікувати цей нестерпний біль.

​Я завмер за кілька кроків, боячись налякати її. Зараз я для неї — ворог. Але я не можу залишити її саму в цьому горі.

​Я підійшов ближче. Вона здригнулася, не очікуючи нікого побачити. Коли Елоїза підняла червоні від сліз очі, в яких кипіли лють і біль, я ледь втримався, щоб не схопити її в обійми. Але впевнений, що зараз мої дотики стануть для неї окропом. Не зараз. Не в такому стані.

​— Йди геть! — гнівно прошипіла вона. — Мені байдуже, принц ти чи король. Хоч страту влаштовуй! Але не підходь, бо очі повидираю!

​Я важко зітхнув, відчуваючи кожне її слово як удар під дих.

— Можеш робити зі мною, що забажаєш. Я не зупинятиму тебе і, тим паче, не каратиму. Якщо тобі стане легше — я готовий до всього, — спокійно відповів я.

​Елоїза ошелешено витріщилася на мене, на мить замовкнувши.

— Ти божевільний? — нарешті видавила вона. — Йди геть! Ти мені огидний! Навіть бити тебе не хочу, бо доведеться торкатися...

​Мій вовк заскулив ще дужче. Серце кольнуло від відчуття непоправної втрати. Наш зв'язок і до цього був тонким, але зараз він ніби випалювався дощенту. Повністю розірвати його неможливо. Але без мітки ми обидва повільно помиратимемо від виснаження. І я не міг допустити, щоб вона страждала через мене.

​— Дай мені все пояснити. Я розповім, як усе було насправді, з самого початку... — почав я, але дівчина різко підхопилася на ноги.

​— Мені не потрібні твої пояснення! — прогарчала вона, і в цьому звуці було більше звіриного, ніж у моєму вовкові. — Я була однією з тих спійманих дівчат, яких як худобу везли до Азару! Нам вдалося втекти, бо ми вирішили, що краще втопитися в океані, ніж потрапити до ваших мерзенних лап! Це я допомогла зупинити те божевілля й врятувати інших! Якби не та втеча, зараз хтось із твоїх розважався б зі мною, як з іграшкою... або я була б мертвою!

Я здогадувався, що Елоїза якось пов’язана з тими викраденими дівчатами, але не уявляв, що вона була однією з них…

​У мене все похололо всередині. Я уявив мою Еллі серед тих змучених дівчат, яких я особисто визволяв із полону. Мені досі снилися їхні понівечені тіла та очі, в яких не залишилося нічого, крім порожнечі.

​— Будь ласка, Еллі, вислухай мене… — благально почав я, але вона знову перебила мене — цього разу болісним ударом в обличчя.

​Вона вклала в цей замах усю свою ненависть. В очах на мить потемніло, а голова хитнулася, але я залишився стояти. Тільки дивився на її обличчя, де зараз можна було прочитати всі найгірші почуття, що існують на світі.

​— Не називай мене так! Не смій! — прошипіла вона, наче розлючена змія. — Це ім’я тільки для близьких мені істот, а ти — мій ворог!

​Наступний удар припав у живіт. Я не ворухнувся. Не захищався і не напружував м’язи, даючи їй змогу виплеснути хоч частину гніву. Я приймав фізичний біль як спокуту за гріхи свого народу, сподіваючись, що це хоча б трохи заспокоїть вогонь у її душі. Але моя покора лише розлютила її ще дужче. Елоїза заричала, звук був диким, сповненим розпачу, і вона почала гамселити мене куди попало.

​Вона міцно стиснула щелепи й крізь сльози наносила удар за ударом, поки її сили не вичерпалися. Коли вона нарешті зупинилася, важко дихаючи, я відчув, як по підборіддю стікає тепла цівка крові з розбитої губи, а ребра відгукуються тупим болем. Вона така маленька, тендітна, але сила в ній була неймовірна.

​Я витер кров тильним боком долоні, не відриваючи погляду від її очей.

— Якщо тобі стало легше, можеш продовжувати. Я витерплю все, — тихо промовив я. 

​— Та пішов ти, блохастий! — кинула вона мені наостанок і кинулася назад до школи.

​Я не став її наздоганяти. Цього разу ні. Їй потрібен час, щоб охолонути й усвідомити, що я не відповів силою на силу. Що я не монстр. А мені... мені потрібно залікувати рани. І якщо ті, що на тілі, затягнуться до вечора завдяки моїй регенерації, то рана на душі кровоточитиме ще довго.

​Я дивився їй услід, поки руда маківка не зникла за дверима. Смак крові на губах був гірким, але усвідомлення її минулого — ще гіршим. Тепер я знав ворога в обличчя, і цим ворогом була пам'ять про звірства моїх одноплемінників.