Раді Вас бачити!

Елоїза

Парк зустрів мене тишею. Вечірні тіні видовжувалися, перетворюючи знайомі дерева на химерних велетнів. Я йшла швидко, намагаючись втекти від власних думок, аж поки не помітила компанію в альтанці. П’ятеро хлопців, на вигляд трохи старші за мене, сиділи в колі, оточені пляшками й хмарами тютюнового диму.

​Я спробувала пройти повз, не привертаючи уваги, але кучерявий здоровань із неприємною посмішкою, перегородив мені шлях.

— Куди поспішаєш, красуне? Така дівчина не повинна гуляти наодинці. Ходи до нас, розважимося, — його голос був липким і огидним.

​— Відійди, — холодно кинула я, стискаючи пакунки в руках. — Мені не цікаві ваші розваги.

​Я спробувала його обійти, але він схопив мене за лікоть. Лють і огида миттєво піднялися в мені хвилею.

— Руки прибрав, поки цілі! — прошипіла я, і в моїх очах, мабуть, блиснуло щось таке, що змусило його на мить завагатися. Але моє зухвальство лише розлютило його друзів.

​— Ого, яка дика кішка! — вигукнув інший, підхоплюючись із лави. — Хлопці, допоможемо їй стати трохи лагіднішою?

​Перш ніж я встигла витягнути кинджал, на мене навалилися. Чиясь важка, смердюча долоня затиснула мені рота, перекриваючи кисень. Пакунки з подарунками випали з рук і зникли в траві. Мене підхопили під пахви й буквально потягли вглиб парку, туди, де дикий ліс починав свою територію.

​Я виривалася з усієї сили. Била ногами, намагалася вкусити ту гидку руку, що душила мене, але їх було забагато. Мене кинули на сиру землю, вкриту старим листям. Серце калатало десь у самому горлі, а паніка застилала очі туманом. Один із них навалився зверху, притискаючи мої руки до землі, а інший уже тягнувся до ґудзиків моєї сукні.

​— Зараз ми подивимося, яка ти смілива, — прохрипів той, що зверху, і я відчула його огидне дихання на своїй щоці.

​Я заплющила очі, готуючись до найгіршого. Сльози текли рікою, але я не могла навіть кричати, бо страх скував горло. ​І раптом ліс здригнувся.

​Низьке, вібруюче ричання, від якого, здавалося, затремтіла сама земля, прорізало нічну тишу. Це не був звук звичайної тварини. Це був голос первісної люті, смертельне попередження, що змусило кров у жилах застигнути.

​Хлопці завмерли. Той, що тримав мої руки, різко обернувся, і я побачила, як зблідло його обличчя. З темряви між деревами повільно виходила постать величезного вовка. Спочатку здалося, що це просто тінь, але потім блиснули очі — два розпечених золотих диски, наповнені чистою, концентрованою ненавистю.

Кайан

​Після нашої розмови в школі — якщо це взагалі можна було назвати розмовою — я більше не наважувався підходити до своєї дівчинки близько. Не хотів знову бачити цей пекучий гнів у її очах. Проте я не міг покинути її, тому стежив здалеку. Вона відчувала мій погляд, і це її лякало. Я не прагнув залякати її, але сама істинність змушувала мене бути поруч. Я бачив, якою втомленою та виснаженою вона виглядає, і не дивно — я почувався так само. Щоб зовсім не злягти, я намагався триматися якомога ближче, аби хоч трохи полегшити наше спільне нездужання. Це вдавалося лише тоді, коли вона йшла на роботу, адже постійно перебувати на території школи я не мав права.

​У неділю я вийшов у місто за продуктами й раптом відчув її присутність. Вона сиділа в кав’ярні з подругою і з таким апетитом насолоджувалася морозивом, що я на мить затамував подих. Сів неподалік, замовив обід і почав нахабно підслуховувати їхню розмову. Мало не вдавився, коли почув, що вона зовсім не проти, якщо я заберуся на місяць і буду там собі вити. Е, ні, люба, тільки разом.

​Коли її подруга пішла, я не витримав. Хотів просто підійти й привітатися, але не встиг і слова мовити, як вона надто ніжним голосом згадала про якогось Дерека. Від раптового спалаху ревнощів мені буквально стиснуло серце. Я не стримався і запитав, хто це такий. Краще б я не питав…

​Перше кохання? Якого біса! Тепер мені буде ще складніше змусити її серце відгукнутися. О Боги, а мене за що ви караєте?

​Наша коротка перепалка принесла дивне полегшення. Це була хоч якась взаємодія, жива і справжня. Мені навіть вдалося поцілувати її в чоло. Хоч щось… бодай один дотик до її шкіри. Цей швидкоплинний поцілунок подарував мені такий потужний потік сили, що я нарешті зміг вдихнути на повні груди.

Вона знову втекла, так і не дозволивши мені нормально поговорити. Скільки ще вона збирається заперечувати те, що починає зароджуватися між нами? Я відчуваю, що її тягне до мене, але стіна ненависті, яку вона збудувала навколо себе, не дає цим почуттям прорости.

​Я пішов за нею. На місто вже спускалися сутінки — не найкращий час для дівчини, щоб блукати наодинці. Я тримався на відстані, поки не побачив те, від чого моя кров миттєво закипіла. Ці потвори перехопили її й потягли до лісу.

​Мене накрила така шалена лють, яку я не відчував ніколи в житті. Мій вовк не просто прокинувся — він вирвався назовні, вимагаючи крові тих, хто посмів торкнутися моєї пари. Я більше не стримувався. Обернувся миттєво, навіть не намагаючись зняти одяг — сорочка й штани в секунду розлетілися на лахміття під тиском м’язів, що стрімко збільшувалися.

​Байдуже, як я потім буду повертатися додому без одягу. Це не мало жодного значення. Зараз головне — вирвати мою дівчинку з рук цих покидьків і змусити їх пошкодувати про кожну секунду, що вони дихали з нею одним повітрям.