Спочатку:
На сторінку книги
Поринувши у забуття, Емілія повільно пливла крізь густий туман, з якого виринали спомини минулого. Намагалася пригадати матір Мію, яку не пам’ятала, лише бачила її розмитий образ. Нещасна жінка померла під час пологів, але народила здорову дівчинку. З плином часу згорьований містер Довар зумів змиритися з болем важкої втрати та одружився з іншою. З жінкою, яка стала для Емілії ненависною мачухою… А потім батько занедужав. Зрештою, хвороба його зломила й боги забрали чоловіка у засвіти. Втрата за втратою. Біль змінювався черговим болем…
Саме цієї миті Емілія лежала на широкому ложі, в одних з численних покоїв палацу Володаря і Володарки. Застигши над ліжком, Ангро побіжно за допомогою власної магії проявляв спогади смертної, що спливали посеред покоїв різноманітними образами. Поряд з Володарем перебували Девалрі й Ейварн. Володарка також мала при собі браслет-артефакт, який Свенстін підкинув Емілії. Вочевидь вперто бажала з’ясувати, хто саме вбив Аліріель.
Зрештою, зі споминами дівчини з’ясовувалася і правда про її походження. Насамперед, Ангро хвилювало лише це. Як виявилося, матір Емілії, вродливу Мію, якраз перед весіллям звабив один з ілюмінів. Коли дівчина пішла в ліс по ягоди, випадково натрапила на золотокосого чоловіка. Звісно, вона й гадки не мала, що він один з синів бога Люціарна… Піддавшись чарівності дівочої вроди, ілюмін застосував магію навіювання та спокусивши Мію, пізнавав її посеред лісу на шовковистій траві. Опісля підступно стер усі спогади. Як наслідок — дівчина завагітніла від ілюміна, а за кілька днів після цього випадку Мія одружилася з містером Доваром. Чоловік навіть не підозрював, що Емілія не його донька, також і Мія була впевнена, що завагітніла від коханого чоловіка… Ось таки виверти долі та підступи Світлих.
Скреготнувши зубами, Ангро вкотре злісно вилаявся, згадуючи усіх Світлих недобрим словом, а Девалрі з Ейварном продовжували спостерігати за спогадами смертної. Аби виявити правду про вбивство Аліріель, Володарка активувала магічну прив’язку браслета до сутності Емілії та до місця злочину. Така можливість з’явилася після того, як прокинулася магія дівчини.
Посеред широких покоїв замерехтіли чергові образи, болючі спогади Емілії. Маєток Малкольнів… Дівчина у страху продирається крізь чагарники, тікаючи від огрядного переслідувача. Олсі Свенстін... Наздогнавши бідолаху, повалив її у траву… Ейварн відчув відчай і страх смертної, її ненависть та огиду до того ницого кривдника, а потім… Серед дерев виринула Аліріель. Вочевидь демоницю навіть приголомшила жорстока поведінка смертного чоловіка, бо досі їй не доводилося стикатися з проявами насилля. Звісно, Ейварн оберігав кохану… І саме цієї миті споглядав її вбивство. Ту гірку, жорстоку правду, яку раніше відмовлявся визнавати, керуючись доказом. Ейварн на власні очі побачив, як Свенстін спопелив Аліріель, як Емілія у розпачі кинулася її захищати… Його світ розбивався вдрузки. Відчувши наближення темних, наляканий Свенстін встиг натягнути артефакт на непритомну дівчину, ще й знищив на браслеті власні сліди. Годі й казати, знищив майстерно, швидко. Як виявилося, хтось з далеких предків Свенстіна був ілюміном. Можливо, чоловік про це й знав, але мовчав, бо згідно з законом королівства Лаварії носії магії Світла повинні служити у храмах, а Свенстін цього не бажав. Та який з нього жрець? Також його сила проявлялася частково. До того ж, Свенстін маскував її певними артефактами, а перед усіма хизувався, що володіє бойовою магією. Зрештою, цієї енергії вистачило, щоб знищити сліди на браслеті. Олсі Свенстін завше виходив сухим з води.
— Ні… — прошепотів Ейварн побілілими губами, гірка правда обрушилася шквалом нестерпного болю. — Ні… Що я накоїв? — у жаху й розпачі втупився скляними очима в бліде обличчя непритомної Емілії. Його невинна жертва, така тендітна й беззахисна… Ледь її не погубив, хоча вже знищив морально, розтоптавши гідність і душу. Якби зумів повернути час назад, якби мав можливість усе виправити! Розбите серце — не кришталева ваза. Його не склеїти за допомогою магії… Біль, який не притлумити, рани, які не зцілити. Водночас з глибин темної сутності Ейварна почала здійматися хвиля вогняної люті. Руйнівна енергія, пекельний вогонь, у якому й сам горів. Його власне пекло. Пекло, у яке жадав занурити і кривдників…
— Як я й гадала… — прошепотіла похмура Володарка. — Вбивця не вона… Аліріель знищив той смертний, Олсі Свенстін… Бідолашна дівчина… Скільки ж болю довелося їй знести… — поглянувши на правнука, враз замовкла. Серцем відчула його роздираючі муки.
— Фатальні наслідки твоєї непоміркованості через гнів, Ейварне, — хрипко зронив Ангро, переводячи на Молодшого Володаря важкий погляд обсидіанових очей, в яких промайнули червоні відблиски. Схоже, Володар й сам ледь стримував шквал емоцій. — Ще й дівчина виявилася Світлою… Люціарн цього не пробачить…
Ейварн вже нікого не слухав, його очі немов застеляло кривавою пеленою. Одержимий жагою помсти, він зірвався потужним вихором.
— Зупинися! Схаменися! — не зважаючи на крики Ангро і Девалрі, Молодший Володар обернувся чорним, руйнівним ураганом, який стрімко здіймався вгору та за кілька секунд вирвався з безодні, у світ смертних. Хоч надворі був ясний день, але вже за мить ясне небо зловісно затулили чорні хмари. Покинувши усе, нажахані люди щодуху кинулися до своїх хатин, ховаючись від лютої негоди, а в небі прогримів оглушливий грім, протинаючи чорноту десятками вогняних блискавок. Темний напівбог дав волю власному гніву. Обрушуючись нищівним вихором на світ смертних, Ейварн промчав над широкими полями й селищами, зриваючи листя з дерев та навіть дахи з деяких будинків, ще й заразом зруйнував один з храмів Люціарна. Смертоносний ураган наближався до маєтку Олсі Свенстіна…
+++
Емілія розплющила очі й враз здригнулася, відчайдушно сподіваючись, що усе досі пережите — лише моторошний сон, але до реальності повернув пронизливий, тривожний погляд сапфірових жіночих очей. Девалрі так і стояла біля ліжка, задумливо роздивляючись нещасну смертну. З жалем, із співчуттям. Володарка відчувала її відчай, її біль і страх.
— Не бійся, Еміліє, — мовила заспокійливо. — Більше тебе тут ніхто не скривдить… — торкнувшись дівочого чола, обережно прибрала золотисте пасмо. — Ніхто не посміє…
За спиною Володарки застигла струнка демониця Амаран, винувато опустивши голову. Емілія навіть побіжно відчула її страх. З пробудженням магії гостро відчувалися і емоції оточуючих.
— Амаран, — Володарка владним жестом покликала демоницю й та несміливо наблизилася, мовчки простягаючи сукню з зеленого атласу, розшиту візерунками з самоцвітів. — Твоє вбрання, Еміліє, — поглянувши на дівчину, навіть лагідно всміхнулася, але за мить її погляд скрижанів, як і голос. — Слухай мене уважно, Амаран, — звернулася вже до демониці. — Ти розчарувала мене, хоч досі завше виконувала усі накази… Ти поривалася напасти на смертну, хоч я й заборонила!
— Володарко… Я не знала… Есара сказала, що… — виправдовуючись, демониця боязко затиналася. — Есара сказала…
— Есару вже покарано! — різко відрубала Девалрі, спопеляючи поглядом знічену Амаран. — Вона ослухалася мене! Я їй звеліла не кривдити смертну, а двічі повторювати не звикла! Отож, я особисто «скупала» її в лаві! З її первозданної енергії створюватиму для себе іншу демоницю, більш слухняну!
Після цих слів Амаран помітно здригнулася, в червоних очницях застиг липкий страх. Авжеж, Есару спіткала жахлива доля… Насправді в безодні усіх демонів та інших істот створював Ангро, а демониць — Володарка, яка також їх і карала. Зазвичай її «творіння» були огрядними, страхітливими, непривабливими, аби випадково не зуміли звабити коханого й ненаситного Ангро. Авжеж, Девалрі ревнива! Серед усіх демониць вродливою була лише Амаран. Колись і вона не відрізнялася красою, але Володарка вирішила ощасливити улюблену демоницю та наділила вродою. Як відомо, Амаран вже давно божеволіла від Азазелло, а той вибагливий демон бажав для себе струнку красуню. Отож, Девалрі попрацювала над зовнішністю Амаран, аби Азазелло звернув на неї увагу. Зрештою, так і сталося.
— Що ж, Амаран, ти також не уникнеш покарання, — холодно й владно мовила Володарка. — Ти особисто прислуговуватимеш Емілії, виконуватимеш усі її забаганки! Бодай одна помилка — тебе спіткає доля Есари, зрозуміла мене?!
У відповідь демониця покірно і з острахом схилила голову. Так, їй доведеться прислуговувати смертній, яку ледь не вбила. Ба більше, та дівчина ще й Світла! В ній прокинулася магія, небезпечна для творінь безодні, демони бояться навіть наближатися до Емілії! Бодай один неконтрольований прояв її енергії — спопелить вщент!
Здавалося, дівчина й не слухала ті розмови. Охоплювало байдужістю та крижаною порожнечею. Вже не думала про майбутнє, про подальшу долю, бо злощасні пережиті події її зломили, мов тендітну гірку дерева. Емілія мовчки підвелася з ліжка. На щастя, вже почувалася краще, лише досі трохи паморочилося в голові. Амаран під пильним наглядом Володарки, вдаючись до магії, допомогла дівчині умитися та переодягнутися в принесену сукню, а брудний балахон Девалрі відразу спопелила.
— Тобі варто побути на самоті, — мовила до Емілії Володарка. — Впорядкувати думки та оговтатися від пережитого… Також поїсти не завадить, — вказала на арахніда, який застиг біля стіни, утримуючи на спині тацю з наїдками та напоями. Корнеліус… Дівчина відразу його впізнала. Зблиснувши кількома парами очей, істота задоволено завуркотіла, немов вітаючись з Емілією. — Насправді арахніди й парцалаки відчули твою приховану магію відразу, — Девалрі задумливо зітхнула, роздивляючись застиглу перед дзеркалом смертну. — На відміну від демонів, у менш розумних істот переважає первозданна енергія темряви, через це вони відчувають щонайменший прояв Світла… На жаль, навіть ми, напівбоги, відразу це не відчули…
Кивнувши до Емілії, Володарка за мить розчинилася в повітрі темною імлою та зникла легким подихом вітру, а слідом пішла і Амаран. Тихо й боязко, навіть не обернулася феєричним вихором, як зазвичай.
Емілія так і вклякла біля настінного дзеркала, втупившись скляним поглядом у власне відображення. Її не радувала розкіш покоїв, як і красиве вбрання. Чи золотий палац, чи жахлива печера зі смородом — байдуже… Здавалося, навіть вже й не зрадіє поверненню у світ смертних, бо у жодному зі світів не буде місця, де почуватиметься щасливою. Де ж віднайде затишок і спокій? Хто ж зігріє одиноке, зранене серце? Варто було би дати волю сльозам, щоб облегшити душу, але таке враження, що усі ті сльози висохли. Вже виплакані. Всередині жодної іскри жаги до життя… Поряд застиг Корнеліус із тацею на спині. Скреготнувши хеліцерами, немов нагадав про себе та про необхідність трапези. Узявши з таці хрустку тарталетку з ніжною м’ясною начинкою, Емілія відкусила шматок, але не відчувала дивовижного смаку. Із душевною порожнечею немов притупилися й усі відчуття, лише трохи мучила спрага. Зрештою, Емілія спорожнила кришталеву склянку з ягідним соком. Можливо, довіку так би і стояла перед дзеркалом у товаристві Корнеліуса, який виявився єдиним другом, єдиною вдячною істотою… На щастя, хоч його волохата лапка загоїлася.
— Корнеліусе… Ти виявився більш людяним, ніж усі, кого довелося зустріти на життєвому шляху… — стиха зронила Емілія з часткою гіркого смутку й за мить заціпеніла, коли за спиною почав закручуватися чорний вихор, сплітаючись імлою в ненависну парубочу постать.
