Спочатку:
На сторінку книги
— Ти, жалюгідна смертна! Ще смієш сперечатися?! Ти в мене вилизуватимеш цей посуд! Власним язиком! — зревівши у люті, Есара вп’ялася кігтястою правицею у дівоче волосся та рвучко жбурнула Емілію на підлогу. Рухнувши посеред помитого посуду, вона боляче вдарилася головою об кам’яну поверхню. — Я ж казала! — демониця ревонула до інших. — Краще її зварити в окропі, менше буде клопоту! — кинувшись до полонянки й схопивши за руку, потягла в бік найбільшого казана з окропом. Скрикуючи у липкому жаху, дівчина відчайдушно пручалася, опиралася, але демониця виявилася надто сильною. Її хватка була зашморгом, з якого не вирватися.
— Есаро, що ти робиш?! Не треба! Якщо Володар дізнається, нам усім буде непереливки! — гарикнула Міґді, зі страхом блимаючи очницями.
— Ти, боягузко! Ніхто не дізнається! Зваримо її та з’їмо, а якщо хтось питатиме, куди зникла смертна, то скажемо, що втекла з печери! Сумнівно, що її хтось шукатиме! — Есара підтягла дівчину до казана, геть не зважаючи на її пронизливі крики. — Тойріс! — ревонула до третьої демониці. — Допоможи запхати її в казан!
Не зволікаючи, Торіс мовчки й зловісно наблизилася. Вочевидь підтримувала жахливий намір Есари. Цупко схопивши дівчину за ноги, допомогла її підняти.
— Ні! Благаю! Не треба! — під Емілією зловісно булькотіло вариво, а пара обдала спину. Міцно тримаючи жертву, демониці вже збиралися запхати її в казан, але раптом посеред печери почав закручуватися чорний вихор, змінюючись обрисами тендітної жіночої постаті. За мить перед розгубленими демоницями постала Володарка Девалрі. Годі й казати, її чарівний вигляд геть не поєднувався з цим моторошним місцем. На Девалрі красувалася довга сукня з червоного оксамиту, розшита дрібними діамантами, на шиї і зап’ястках виблискували дорогоцінні прикраси з чистого золота. Хоч як дивно, вона навіть не скривилася від смороду, натомість гнівно втупилася сапфіровими очима в застиглих демониць, які тримали над казаном бідолашну Емілію.
— Схоже, я вчасно з’явилася, — владний жіночий голос проймав кригою. — Яке свавілля! Хіба вам дозволено вбивати смертну?! Негайно відпустіть її!
— Ми не збиралися її вбивати, лише хотіли трохи налякати, бо не слухається! — боязко виправдовувалася Есара, винувато відводячи погляд. Зрештою, за мить демониці поставили Емілію на ноги біля казана й відпустили, а вона повільно осіла на підлогу, пережитий стрес і безсилля далися взнаки. Авжеж, щойно ледь не зварили живцем!
— Я Володарка Темряви Девалрі, — холодно представилася Девалрі. — Як тебе звати, смертна? — вперше хтось запитав її ім’я, оскільки тут для всіх вона «смертна», безправна рабиня. Граційно наблизившись до тремтячої Емілії, Володарка вказівним пальцем торкнулася її підборіддя, змушуючи підвести голову. Зазираючи в округлені смарагдові плеса, враз відчула липкий страх і розпач полонянки. — Ейварн каже, що саме ти вбила Аліріель… Навіщо? Ця демониця ніколи не нападала на смертних…
— Я Емілія Довар… Присягаюся усіма богами, я не вбивала ту демоницю! — докладаючи титанічних зусиль, дівчина повільно підвелася на ноги й стиснула кулаки. — Її вбив Олсі Свенстін, а мені підкинув бойовий артефакт! Чому ж мені ніхто не вірить?! — в очах зблиснули сльози, з грудей вирвалося судомне схлипування. — Мене звинувачують у злочині, якого не скоювала…
— Я бачила той артефакт, на ньому твої сліди, — відрубала Володарка, з цікавістю роздивляючись полонянку. — Авжеж, саме твої… Дивно, — задумливо примружилася, не зводячи пильного, напруженого погляду. — На твоїй шкірі жодного укусу парцалаків… Зазвичай вони відразу нападають на смертних, бо їх вабить запах крові…
— Там, у печері… Були великі павуки і комахи… Вони не напали на мене, хоча той… — нервово затинаючись, труснула головою. — Той ваш… Ейварн… Звелів їм, щоб вони… Щоб пили мою кров…
— А це вже дійсно цікаво… — Девалрі здивовано вигнула тонку, смоляну брову. — Дивно… Ти ж наче магією не володієш, наразі не відчуваю цього, — хмикнувши, повільно перевела крижаний погляд на застиглих демониць. — Запам’ятайте! Ця смертна належить Ейварну, Молодшому Володарю! Лише він вирішуватиме її подальшу долю, а вам заборонено навіть торкатися її! — обернувшись вихором, за мить розчинилася в повітрі.
— Вважай, що тобі пощастило, сссмертна… — злісно засичала Есара, зловісно сяйнувши на Емілію червоними очницями. — Але це наразі… Сподіваюся, ще все попереду… Ейварн не пробачить смерті Аліріель, ще вигадає для тебе покарання, хоча… — зловтішно скривила губи. — Годувати тебе тут ніхто не збирається, повільно сконаєш від голоду…
— Есаро! Годі вже балачок! — буркнула Міґді, помішуючи вариво в казані. — Хіба не відчуваєш, що демони наближаються?! На трапезу поспішають!
— Що ж, нехай смертна сидить в печері, від неї мало користі! — Есара кивнула до демониць. — Ходімо! Треба нагодувати тих ненажер, бо й нас з’їдять!
Без зайвих слів демониці проявом магії з легкістю підхопили чавунні казани з варивом, а заразом і посуд. Здіймаючи усе це в повітрі й забираючи з собою, зірвалися вихорами та рвонули з печери, за мить залишаючи Емілію на самоті. Голодна й знесилена, вона так і стояла посеред печери, обхопивши руками тремтячі плечі. Боги, як же хотілося бодай ковтнути чистої води, вже не говорячи про їжу! І що ж далі? Невже тут довіку моритимуть голодом? Така повільна смерть неабияк жахала… Раптом з темного закутка печери долинуло ледь чутне шарудіння, а дівчина мимохіть здригнулася у страху. Звісно, у цьому моторошному місці лякав навіть найменший шерхіт…
За кілька нестерпно довгих секунд у тьмяному світлі лампадок з’явився знайомий арахнід з перев’язаною лапою, поверх його спини виблискувала невелика срібна таця з наїдками. Нарізані фрукти, кілька пиріжків, шмат запеченого м’яса та ще й глечик з вином!
— Корнеліус, невже ти?! — Емілія враз пригадала його ім’я, почуте від демониці Арвали. Вочевидь арахнід вирішив віддячити добросердній дівчині, не залишаючи її голодною, навіть поцупив наїдки з палацу. Зупинившись біля дівочих ніжок, Корнеліус видав задоволене вурчання. — Дякую, друже… — схопивши з таці пиріжок, зголодніла Емілія враз запхала його у рот. Розуміла, що варто їсти швидко, аби ніхто не побачив. Поглинаючи наїдки, водночас запивала вином. Розливаючись у шлунку приємним теплом, цей п’янкий напій був дивовижний, з солодким присмаком суниць. Вгамовуючи голод, Емілія відчула і прилив сил. Звісно, краще б арахнід приніс води чи теплого чаю, бо вино підступно вдарило в голову. Оскільки ще й втома давалася взнаки, за кілька хвилин дівчина розімліла. Не зважаючи на бруд, повільно опустилася на підлогу біля стіни. Не встигла й подякувати Корнеліусу, як той блискавично зник разом з тацею та порожнім посудом. Схоже, навіть у ворожому середовищі в Емілії з’явився маленький друг. Кволо зітхнувши, вона заплющила повіки й мимохіть занурилася у легку дрімоту. Зрештою, хміль і втома узяли гору. Уві сні хаотично виринали знайомі образи, грізна мачуха, Свенстін з розчервонілим, розпухлим обличчям, змінюючись темною постаттю ненависного Ейварна… Його погляд здавався незвичним, напрочуд ніжним. Водночас у ясно-сірих плесах вирував біль. Гіркий, навіть з часткою благання.
— Еміліє… — шепотів її ім’я. — Це ти… Вбивця! — раптом парубоче обличчя перекосилося від злоби, а його цупкі пальці різко вп’ялися в дівочу горлянку. Здавлено скрикнувши, Емілія враз розплющила очі. Повертаючись до жорстокої реальності, у страху вирячилася на кремезного демона, який дійсно стискав її шию кігтястими пальцями.
— Кажуть, ти вбила Аліріель… — схилившись, загрозливо процідив у побіліле від страху обличчя ошелешеної Емілії. — Доки тут нікого немає, можу й поласувати тобою… — облизнувши губи, рвучко підняв дівчину на ноги, мов ганчір’яну ляльку. Зловісно вишкіривши ікла, за мить би й вп’явся в її плече, але раптом позаду долинув грубий жіночий голос.
— Азазелло, ненажеро! Не смій її їсти, бо Володарка нам роги повідриває! — гримнувши об підлогу порожнім казаном, Есара злісно витерла брудні руки об власну сукню. — Хіба не наївся?! Мало тобі юшки?! Ще й зжер великий шмат м’яса! Йди вже до своєї Амаран, втішай її на ложі!
Неохоче випустивши Емілію, демон розчаровано гарикнув. За мить у печері з’явилися Міґді і Торіс, тягнучи за собою проявом магії порожні миски та решту казанів.
— До речі, нещодавно сюди особисто навідувалася Володарка, вона заборонила навіть торкатися цієї смертної! — буркнула насуплена Міґді.
— Які ж ви жадібні! — демон невдоволено похитав головою. — Мабуть, самі волієте зжерти цю смертну, чи не так?! Якщо так, то бодай кісточки мені залиште, або кілька її пальчиків…
— Та щезни вже! — гримнула Есара на Азазелло, підсовуючи хвилею магії брудні миски до ніг Емілії. — А ти чого витріщилася, смертна?! Мий посуд, ледарко! Сидиш тут без діла, доки ми працюємо! І навіщо нам така рабиня?!
Боязко глипаючи на демониць та страхітливого Азазелло, Емілія вже збиралася мити ненависний посуд, як раптом посеред печери з чорної імли виринула Арвала, та сама демониця в червоному балахоні, яка навідувалася до в’язниці. Вочевидь була тут однією з головних, зважаючи на гарне вбрання. Ні з ким не вітаючись, вона гордовито задерла голову й наблизившись до вкляклої Емілії, простягнула червону сукню з ніжного шовку, радше схожу на коротеньку сорочку.
— Перевдягайся, смертна! — поважно мовила до дівчини. — Ейварн так звелів. Забажав, аби ти розважила його танцем, а також і його наближених демонів! І швидше! Молодший Володар не любить чекати!
— Ні… Не стану цього робити… — здригнувшись, Емілія навіть позадкувала у жаху, та радше вже посуд митиме, ніж таке приниження! Хай там як, нізащо не стане розважати того мерзотника!
— А хто тебе питатиме, смертна? — Арвала скептично хмикнула. — Робитимеш те, що звелів Ейварн! Ще варто тебе умити, бо геть замурзана! — здійнявши правицю, проявом магії створила у повітрі водяну велетенську кулю, яку за мить обрушила на полонянку. Скрикнувши з такої несподіванки, Емілія водночас мимохіть заплющила очі під гучний, знущальний регіт демониць, а по тілу скочувалися струмені ледь теплої води. Звісно, сукня на дівчині наскрізь промокла. Хоч як не хотілося, доведеться її скинути, бо просякла водою тканина прилипала до тіла й враз огорнуло неприємним холодом.
— З нетерпінням чекаю на це видовище! — задоволено гаркнувши, Азазелло аж плеснув у долоні. — Люблю розваги! Якщо не доведеться зжерти цю смертну, то хоч помилуюся танком!
— Твоя кохана Амаран доволі ревнива… — вкрадливо мовила Міґді до демона. — Дивись, щоб ріжки твої не повисмикувала…
Вочевидь Арвала й дійсно поспішала виконати наказ Молодшого Володаря. Не дочекавшись, доки дівчина роздягнеться, рвучким магічний вітром зірвала з неї пошарпану сукню й кинула у вогонь. Залишаючись у чому мати народила, Емілія сором’язливо і розпачливо затулила руками оті місця, які не бажали виставляти на огляд.
— Одягайся! — Арвала злісно шпурнула принесену сукню, яку дівчина відразу підхопила, аби прикритися. — Ще й мокра, як арахнід після купання! — на щастя, хоч обдала поривом теплого вітру, блискавично висушуючи золотисті коси смертної. Не довго думаючи, Емілія враз натягнула на себе вбрання, аж надто відверте… Коротенька сукня ледь прикривала сідниці, також і груди. Вона трималася на тонких бретельках, розшитих дрібними самоцвітами, а дівочу талію оповило майже прозорим мереживом. Звісно, краще вже бодай якесь вбрання, ніж його відсутність, але… Із думкою, що у такому вигляді доведеться постати перед осоружним Ейварном, Емілію мимоволі пересмикнуло, а по спині ковзнув холод.
— Взувайся! — Арвала кинула на підлогу тонкі черевички з червоного оксамиту. Саме тієї миті, коли тремтяча від страху й хвилювання Емілія натягнула їх на ступні, демониця схопила її за зап’яток та потягла до виходу з печери. Обернувшись вихором та заразом оповивши чорнотою і полонянку, блискавично злетіла угору, в бік окремого палацу, що протинав темряву золотим сяйвом численних веж. Палац Ейварна, Молодшого Володаря Темряви…
