Спочатку:
На сторінку книги
Змахнувши кігтястою правицею, демониця проявом магії створила в стіні прохід. Не зволікаючи, схопила Емілію за руку й потягла за собою. Неабияк налякана дівчина не опиралася, приречено ступаючи по кам’яній поверхні. Розуміла, що не втече від цієї рогатої істоти, та й куди тікати? За межами в’язниці видовище лякало не менше, ніж отой кам’яний «мішок». Морок довкілля протинали промені дивного смарагдового світила, що сяяло згори, де також золотом виблискували дивовижні палаци з численними вежами. Вони зависали в повітрі, оперезані плетивом алей та острівців з садами, проти знизу й близько не було тієї краси. Боязко роззираючись довкола, Емілія прямувала вздовж кам’яних печер, що височіли праворуч, а ліворуч було урвище, у безодню якого сповзали клапті туману. Десь внизу у глибинах цього моторошного світу бурлила вогняна лава.
— Дійсно… Опинилася в пеклі… — зронила дівчина у жаху. На мить у відчаї з’явилася думка, що можна кинутися в ту лаву, якщо страждання стануть нестерпними. Зрештою, померти завжди встигне. Наразі краще подумати, як звідси вибратися.
— Хочеш у лаві скупатися? — демониця немов вловила думки Емілії. — Не раджу. Згориш живцем. Страшні муки для смертної… — скептично хмикнула без натяку на співчуття. — Насправді ця лава — первозданна енергія Володаря Темряви Ангро. З неї він створює демонів та інших істот. Затягує у безодню душі померлих грішників. Очищаючи їх, Володар дарує життя новим демонам і не тільки…
— Невже та вбита демониця… Кохана Ангро? Боги свідки, не я її вбила… — розпачливо мовила дівчина, гадаючи, що той незнайомець і є страхітливий Ангро…
— Ні, смертна, — демониця заперечливо хитнула рогатою головою. — Аліріель була коханою Ейварна, Молодшого Володаря Темряви. Ейварн — правнук Ангро. Колись був смертним, але… На щастя виявився мудрим, обравши безсмертя, а ти… — злісно зиркнула на Емілію червоними очницями. — Ти вбила кохану Ейварна! Його власне творіння! Молодший Володар створив цю вродливу демоницю для себе та покохав її…
— Боги Світла! Я ж кажу, що не вбивала Аліріель! — скрикнула Емілія у розпачі, але демониця їй не вірила.
— Брешеш, смертна! У Ейварна є доказ! Артефакт! — люто гарикнула демониця, болісно стискаючи дівочий зап’ясток. — І краще не згадуй тут богів Світла! Краще йди мовчки й не дратуй мене, брехухо, доки сама не скинула тебе у лаву! Та залюбки би й скинула, але Молодший Володар не бажає твоєї швидкої смерті…
Налякана гнівом демониці, Емілія замовкла. Крокуючи з опущеною головою, відчайдушно стиснула губи. Невдовзі демониця привела її до печери з високим склепінням. Сторожко увійшовши всередину, Емілія розгублено вирячилася на казани, у яких булькотіло вариво з огидним смородом. Мимохіть скривившись, дівчина затулила долонею ніс. У повітрі стояв запах тухлого м’яса і кісток, важкий, нудотний.
— Хоч демони та інші творіння безодні живляться енергією Творця, але полюбляють і «смаколики», — у печері знущально відлунював грубий голос демониці. — Працюватимеш тут, готуватимеш їсти! Демони обожнюють суп з кісток і м’яса… Незабаром трапеза, годуватимеш їх! — вказала на гору чавунних мисок, що лежали просто на підлозі. — І не забувай… Посуд інколи варто мити! Там вода, — кивнула на іржаву місткість з запліснявілою, каламутною водою. Вочевидь, тих рогатих геть не хвилювало поняття гігієни. — Також покличу інших демониць, аби допомогли. Хай там що, сама не впораєшся, а робота важка, як для смертної… Сподіваюся, невдовзі тут згинеш, якщо Молодший Володар не забажає раніше позбавити тебе жалюгідного життя! — мовивши це з неприхованою ненавистю, демониця за мить обернулася вихором та покинула печеру, а Емілія так і вклякла посеред жахливої кухні, затуляючи ніс. Лише подумки молила богів, аби не знудило. Якщо демони полюбляють цю гидоту, то що ж їстиме вона? Навіть будучи голодною, мов звір, не стане таке споживати! Невже мерзотник Ейварн свідомо прирікає її на голодну смерть?
Боязко роззираючись, Емілія ладна була розридатися у відчаї. До казанів, де кипіло огидне вариво, навіть наближатися не наважилася, від нудотного смороду аж скрутило всередині. Раптом до печери увірвалося три вихори, водночас обертаючись дебелими демоницями, вбраними у балахони з грубої тканини. Налякано вирячившись на цих істот, Емілія на мить навіть забулася за нестерпний запах. Боги, які ж страшні! На загрубілій темній шкірі демониць проступали бородавки, перекошені товсті обличчя борознили глибокі зморшки, також істоти мали волохаті руки й міцні чорні пазурі.
— Погляньте-но! Арвала притягла сюди цю смертну! — обступивши дівчину, демониці з цікавістю втупилися в неї червоними очницями. — Кажуть, це вона вбила нашу Аліріель…
— Вбивця… — прохрипіла одна з істот з неприхованою ненавистю. — Пропоную її зжерти! Хоч і худа, мов тріска, але пахне смачно… — навіть губи облизнула. — Кинемо її в казан з окропом та зваримо! Гадаю, з цієї смертної буде смачна юшка…
— Есаро, ти збожеволіла?! — гарикнула інша демониця. — Володар заборонив їсти смертних! Ба більше, Арвала звеліла, аби ця дівка працювала тут, з нами, наказ Молодшого Володаря! Арвала також сказала, що ця смертна — рабиня нашого Ейварна! Звісно, я би й сама не відмовилася нею поласувати, але що опісля скажемо Володарю?
— Яка ж ти в нас правильна, Міґді, аж нудить! — Есара невдоволено буркнула до рогатої колеги. — Що ж… З’їсти ми її ще встигнемо, а наразі нехай чистить миски, бо незабаром з’являться демони на трапезу. Чого стоїш, смертна?! — ревонула до Емілії, яка аж зблідла у жаху. Липким страхом проймала лише думка, що ці потвори бажають її зжерти. — Бери ганчірку та мий посуд, рабине! І щоб гарно помила, бо відгризу твої нікчемні руки! — кивнула на тремтячі дівочі пальці.
Звісно, Емілія не стала сперечатися. Наблизившись до гори мисок, узяла брудну ганчірку та гидливо ополоснувши в каламутній воді, почала мити посуд. Помішуючи вариво в казанах, демониці час від часу зиркали на дівчину, а вона мовчки зціпила зуби, відчуваючи їхню ненависть. Схоже, в цій триклятій безодні її ненавидять усі, вважаючи вбивцею коханої того Ейварна.
За годину виснажливої праці в холодній воді шкіра на дівочих руках зморщилася, а пальці заніміли й затерпли. Емілія почувалася знесиленою, також зрадницьки завурчало у шлунку.
— Довго возишся, смертна! — нависаючи над Емілією й схрестивши руки на грудях, Есара зверхньо окинула поглядом помиті миски. — Що, водичка холодна? — пирхнула знущально. — Недовго тут протримаєшся, рученьки надто ніжні…
— Есаро, краще б помили той посуд за допомогою магії, — мовила третя демониця Тойріс, киваючи на помиті миски. — Так було б швидше…
— Навіщо витрачати магію, якщо маємо рабиню? — Есара іронічно скривила товсті, потріскані губи. — Хай працює, доки не сконає! Вбивця… Не пробачимо смерть нашої Аліріель… — засичавши зі злобою, віджбурнула ногою одну з помитих мисок. — Погано помила! Після трапези митимеш усе наново!
Ледь розігнувши затерплі пальці, Емілія застигла з опущеною головою перед грізною демоницею. Вочевидь це лише початок нестерпних принижень, та чи довго зуміє терпіти? Зрештою, чи варто терпіти ці знущання? Усередині закипала хвиля люті.
— Я вам не рабиня! — різко піднявши голову, Емілія з викликом зазирнула в червоні очниці Есари. — Я не вбивала Аліріель! Також не стану більше мити той клятий посуд! Якщо бажаєте, можете мене роздерти чи зжерти! — через спалах праведного гніву навіть страх десь зник, не дозволить себе принижувати навіть страхітливим демоницям! Нехай вбивають. Нехай смерть покладе край цим нестерпним мукам…
+++
— Володарю, ви кликали мене? — застигши посеред тронної зали, Ейварн запитливо втупився понурим поглядом в прадіда Ангро, Володаря Безодні Темряви. Сидячи на золотому троні з гідною величчю, він задумливо постукував пальцями по широких підлокітниках, інкрустованих самоцвітами. Зрештою, за мить повільно й граційно підвівся. Ангро був худорлявим, доволі високим, на спину спадало пряме, смоляне волосся. Здавалося, в чорноті його немигаючих очей застиг тягар прожитих віків. Поправивши на собі антрацитовий плащ, розшитий рубінами, повільно наблизився до Ейварна.
— Так, кликав… — в залі відлунював його оксамитовий, глибокий баритон. — Мені відомо, що ти притягнув у безодню смертну дівчину, яку вважаєш вбивцею Аліріель…
— Так! Та смертна вбила мою кохану! — крижані очі Ейварна спалахнули люттю, водночас в них вирував гіркий біль. — Я прагну помсти! Волію, аби та дівка страждала й довго…
— Розумію… Ти страждаєш, але… — задумливо мружачись, Ангро схилив голову набік. — Якщо прагнеш помсти, то кривдників варто знищувати відразу! Я завше так робив… До речі, ти впевнений, що вбивця саме вона?
— Безсумнівно, вона… — граючи жовнами, простягнув Володарю артефакт-браслет, знаряддя вбивства, яке забрав в Емілії. — Ось доказ. На артефакті лише її магія… Я знайшов цю дівку непритомною на території маєтку моїх батьків, на її зап’ястку був цей браслет, — сутужно зітхнувши, стиснув губи. — Аліріель інколи любила гуляти по маєтку Малкольнів, хоча я завжди попереджав, щоб сама не навідувалася у світ смертних… — прохрипів з невимовною гіркотою. — Не пробачу… Нехай та смертна мучиться, страждає…
— Що ж, як бажаєш, — узявши браслет, Ангро покрутив його у пальцях. — Бойовий артефакт, що знищує демонів, його магія вбиває відразу… Прикро… — звісно, переймався душевним болем правнука-улюбленця. — Залиш мені цей артефакт. Варто його дослідити, вивчити…
— Будь ласка… — Ейварн ствердно кивнув. — Хоча не розумію вашу цікавість… Зрештою, мою Аліріель вже не повернути, — розпачливо видихнувши, за мить обернувся вихором та покидаючи тронну залу, зірвався вгору.
— Як же боляче, що наш хлопчик страждає через таку втрату… — в приміщенні залунав жіночий голос, перед застиглим у роздумах Володарем постала його обраниця, довічна супутниця й кохана Девалрі, безсмертна Володарка Темряви. Вона сяяла казковою вродою, смоляні коси спадали шовковистими хвилями аж до колін. У сапфірових очах промайнув хижий блиск, гострий і небезпечний, але водночас у синяві її вирів відчувалася глибока мудрість, поміркованість. — Волію побачити ту смертну особисто, — мовила до Ангро з непохитною рішучістю. — Хочу поглянути на вбивцю нашої Аліріель…
