Спочатку:
На сторінку книги
— Я кохав її… Ти вбила мою Аліріель… — вочевидь незнайомець не вірив Емілії. — Мою кохану демоницю… Вона ж нікому не бажала зла, завжди захищала вас, смертних, від інших демонів… — зронив з гіркотою й болем. Так і стояв над застиглою дівчиною та пропалював лютим поглядом, немов вона втілення вікового зла.
— Я ж кажу, не вбивала її! — в очах Емілії зблиснули сльози розпачу. — Навпаки, намагалася захистити! Її вбив містер Свенстін, це його артефакт! — нервово стягнувши браслет, труснула ним перед грізним парубком. Неподалік у траві помітила частково пропалену сукню демониці, також і золоті прикраси. Схоже, тікаючи з місця злочину, Свенстін чомусь побоявся їх взяти, але встиг надягнути на Емілію браслет, аби у вбивстві звинуватили саме її. Ниций вчинок. У дусі того кнура.
— Бойовий артефакт, що знищує демонів… — процідив незнайомець крізь зуби, рвучко висмикуючи браслет з дівочих рук. На мить його крижаний погляд застиг на цьому знарядді вбивства. — На артефакті твої сліди, смертна, твої… Ще й смієш брехати… Цього артефакту торкалася лише ти…
Судомно здригнувшись у жаху, Емілія зрозуміла, що Свенстін зумів замаскувати, чи знищити власні сліди, буцімто браслет йому ніколи не належав. Авжеж, Олсі тямив у артефактах. Нерідко використовував їх під час махінацій. І як опісля довести, що вона не вбивця?
— Це… Не мій артефакт… — судомно схлипнувши, Емілія повільно підвелася. Ноги зрадницьки підкошувалися, а тілом прокотилася хвиля тремтіння. Дивний незнайомець насправді лякав. Хто ж він? Звідкіля з’явився? Хоч і не схожий на демона, але чому його коханою виявилася саме демониця? Як відомо, демони інколи виривалися з безодні крізь межу між світами, аби поцупити в найближчих селищах щось смачненьке, але зазвичай на простих смертних нападали нечасто. На такий випадок люди носили при собі бойові артефакти, аби давати відсіч рогатим істотам.
— Ти вбила мою кохану… — схоже, незнайомець і слухати не став виправдання дівчини. Рвучко схопивши за виріз сукні й притягнувши до себе, лиховісно пропалював диким, лютим поглядом. — Ти заплатиш за все… — хрипко видихнув у її побіліле від страху обличчя. — Жалюгідна смертна…
— Я не винна… Не вбивайте мене! — серце Емілії рухнуло у п’яти. Чомусь здалося, що за мить на неї чекає жорстока розправа за злочин, який не скоювала.
— Вбивати? Ні… Смерть, це надто легко… — парубоче обличчя перекосилося від злоби й гіркоти, в зіщулених моторошних очах клубочилася темрява. — Обіцяю, ти страждатимеш… Ти благатимеш про смерть… Особисто перетворю кожну мить твого жалюгідного існування на справжнє пекло…
Не випускаючи налякану Емілію, незнайомець раптом почав обертатися вихором, що закручувався в повітрі темною імлою. Зриваючись вгору, потоками потужної енергії рвучко підняв і дівчину. На мить блакитне небо затягнуло чорнотою. Вихор промчав над закинутим маєтком, безжально зриваючи листя з верхівок дерев. Оповита коконом темряви, бідолашна Емілія летіла у невідомість. У липкому жаху заплющила очі, з грудей виривався розпачливий крик, розчиняючись у різкому пориві вітру. Зрештою, за кілька хвилин вона зірвалася кудись вниз, занурюючись у морок.
Боляче гепнувшись на холодну, кам’яну підлогу, Емілія наважилася розплющити очі. Таке враження, що опинилася у печері чи підземній кімнаті. Наразі й гадки не мала, де саме… В нішах кам’яних стін мерехтіли лампадки, вимальовуючи химерні тіні. Це приміщення скидалося на в’язницю, чи навіть катівню, тут не спостерігалося жодного вікна. Судомно здригнувшись у страху, дівчина обхопила руками плечі. Піднявши голову, за мить із жахом втупилася в застиглу постать викрадача, її власного ката. Той незнайомець… Схрестивши руки на грудях, стояв за кілька кроків, зловісно нависаючи тінню, в прозоро-сірих очах вирувала вогняна лють. Він рвучко стягнув з себе плащ, жбурнув на підлогу. Пружній торс облягала кофтина з чорної щільної тканими, на грудях виблискував кулон у вигнутій оправі, схожий на стилізоване полум’я. Ступаючи майже безшумно, парубок повільно наблизився до заціпенілої жертви з грацією хижака.
— Ласкаво прошу до Безодні Темряви, — прохрипів з їдучим сарказмом, кривлячи чітко окреслені губи. — Ласкаво прошу до пекла, з якого ніколи не виберешся…
— Ні! Благаю! Відпустіть! Я не вбивала ту демоницю! — скрикуючи у розпачі, Емілія боязко відсунулася до стіни.
— Ненавиджу брехню… Як же ненавиджу вас, смертних… — карбуючи кожне слово з відвертою ненавистю, незнайомець повільно підвів правицю. — Кров за кров, вбивце…
— Боги… — мимохіть злетіло з тремтячих губ Емілії. Саме цієї миті в темних кутках приміщення щось заворушилося й до застиглої на підлозі дівчини почали звідусіль сповзатися моторошні істоти. А саме, арахніди та страхітливі комахи, схожі на великих кліщів. Поріддя безодні, яких досі Емілії, на щастя, не доводилося бачити на власні очі. Завбільшки з телят арахніди мали чорні, волохаті лапи та хеліцери, що закінчувалися отруйними кігтями. Переставляючи лапи та зловісно блимаючи червоними очиськами, арахніди рухалися прямо до дівчини, також і комахи, що мали черевця завбільшки з волоський горіх. Відчувши запах людської крові й плоті, збиралися поласувати нещасною жертвою.
— Вони питимуть твою кров, — стиснувши кулаки, парубок завмер у передчутті цього моторошного видовища. — Могли б відразу розірвати тебе на шмаття, але я волію насолодитися твоїми повільними муками, вбивце… — її липкий страх спивав переможно, з тріумфом.
Вкарбувавшись спиною в холодну стіну, бідолашна дівчина, підтиснувши коліна, обхопила їх руками. Оточивши вкляклу жертву, поріддя темряви наблизилися майже впритул. Усе, що Емілії залишалося — щосили заплющити очі та прийняти неминуче, налаштовуючись на фізичний біль. Ба більше, цей жорстокий покидьок не обіцяв швидку смерть…
Кажуть, саме передчуття болю буває нестерпнішим за сам біль. Хоч дівчина й була впевнена, що за мить поріддя вгризатимуться в її ніжну шкіру, але… Нічого не відбувалося. Оглушлива тиша здавалася надто підозрілою.
— Я ж вам дозволив! Нападайте на неї! — тишу раптом протнув грізний рик незнайомця. Та навіть опісля нічого не відбулося. Зрештою, боязко розплющивши очі, Емілія вирячилася на арахнідів і комах, які застигли, ледь торкаючись її шкіри. Чомусь не нападали, лише загрозливо скреготали хеліцерами. — Дивно… — розчаровано буркнув парубок, в хрипкому голосі промайнув відвертий подив. — Хіба вам не смакує ця смертна? Жалюгідна, беззахисна… Без магії, без бойових артефактів… — вимогливо втупився в найбільшого арахніда. — Габісе! Тобі ж подобається людська кров, ненажеро! Хоч ти поласуй цією дівкою!
Труснувши хеліцерами, арахнід натомість раптом відступив від заціпенілої дівчини, ще й розгублено блимнув червоними очиськами.
— Та що це з вами?! — ревонув незнайомець, закипаючи у люті. — Зговорилися, чи що?! Хіба вам не до вподоби кров і плоть?! Хіба не голодні?!
Не зважаючи на обурення парубка, усі поріддя раптом почали відступати слідом за арахнідом Габісом. Хоч як дивно, смертна їх не цікавила, або стримувала якась невідома сила, хтозна?
— Прикро… Як бачиш, навіть творіння Володаря тобою гидують, — розчаровано прохрипів кат. Емілія вже встигла зненавидіти його усім серцем, зненавидіти навіть його голос… Судомно видихаючи й оговтуючись від жахливого потрясіння, почала усвідомлювати, де саме опинилася. Безодня Темряви… Ні, це не страшний сон, а реальність, що лякала, можливо, й гірше за близькість з Олсі Свенстіном…
— Що ж, смертна… Наразі перебуватимеш тут, з творіннями безодні, — знущально хмикнувши, парубок іронічно кивнув на арахнідів та *парцалаків, що зачаїлися у темних кутках. — Можливо, незабаром вони передумають та ще скуштують твоєї крові… — обернувшись вихором, він за мить зник, просочившись крізь кам’яну стіну, бо не було тут ані дверей, ані жодної щілини. Таке враження, що заточили у кам’яний мішок, затягнувши у моторошну пастку.
Емілія так і сиділа на холодній підлозі, притиснувшись спиною до стіни. Спершу навіть ворухнутися боялася, аби не привертати уваги страхітливих істот й воліючи здаватися непомітною. Хоч як дивно, ті істоти не поспішали на неї нападати. Натомість вовтузилися у темному кутку, а дівчина помітила, що вони намагалися розділити обгризену кістку. Невже та нещасна кістка бажаніша, ніж жива смертна? Якщо так, то Емілія подумки дякувала за це богам… Видавши утробне гарчання, Габіс рвучким рухом вирвав кістку з хеліцерів найменшого арахніда, на якого накинулися й інші поріддя, за мить спалахнула запекла бійка. Таке враження, що розлючені істоти обрушили увесь гнів на того малого. Авжеж, правим завжди вважається сильніший. Закони безодні схожі на ті, що й у світі смертних… Зрештою, віджбурнувши неабияк покусаного арахніда, інші поріддя раптом почали зникати з приміщення, просочуючись крізь товщу стін.
Опинившись на самоті з пошарпаним арахнідом, Емілія полегшено видихнула, хоч і розуміла, що істоти можуть повернутися. Хай там як, наразі вона їх не цікавить, вже легше. Повільно підвівшись, дівчина боязко наблизилася до майже нерухомого арахніда. Схоже, у запеклій бійці постраждала одна з його восьми лап. Жалібно завуркотівши, істота ледь поворушила ураженою кінцівкою, немов благаючи допомогти. Навіть у мороці безодні Емілія не втрачала людяності, не залишалася байдужою до страждань інших. На волохатій лапці арахніда проступала чорна, густа рідина. Мабуть, кров.
— Як бачиш, в усіх світах завше кривдять більш слабких… — сутужно зітхнувши, дівчина відірвала від подолу сукні шмат тканини. Опустившись навколішки, почала обережно перев’язувати уражену лапу арахніда. Хоч як дивно, не боялася його торкатися. Мабуть, страх притупився через пережите потрясіння. Спершу варто зупинити кров. Засичавши від болю, арахнід смикнувся, але дозволив перев’язати лапу. Вихопивши поглядом залишений незнайомцем плащ, Емілія розстелила його на підлозі. Мимоволі гидливо скривилася. Навіть арахнід не викликав такої відрази, як одяг ненависного кривдника. Зрештою, обережно перетягнула постраждалу істоту на підстелений плащ. Опустившись поряд, обтерла об чорну тканину замурзані кров’ю руки.
— Сподіваюся, так вже краще, — простягнувши правицю, сторожко огладила лускату спину арахніда, а той у відповідь видав тихе вуркотіння. Схоже, дякував за турботу. — Так, не завадив би знеболювальний артефакт, але, на жаль, не маю при собі… — втупившись в стіну, Емілія розпачливо стиснула губи. Хоч і бодай якось зуміла допомогти арахніду, але що ж далі очікує на неї? Не встигла й зануритися в гіркі роздуми, як раптом крізь стіну почав просочуватися чорний дим і за мить перед ошелешеною полонянкою постала дебела рогата демониця у червоному балахоні, розшитому золотистими візерунками. Схрестивши товсті руки та схиливши голову набік, грізно блимнула на Емілію червоними очницями.
— Ось ти яка, смертна… — злісно прохрипіла. — Вбивця нашої Аліріель… Вона ж була такою тендітною, беззахисною… Молодший Володар так кохав її! Він ніколи тобі цього не пробачить… — роззирнувшись довкола, задумливо хмикнула. — Дивно, що тебе досі не зжерли арахніди… — звісно, помітила на підстеленому плащі малечу з перев’язаною лапою, опісля її очниці аж округлилися у подиві. Чому ж раптом ця вбивця допомагає арахніду? — І вкотре наш Корнеліус постраждав через власну нахабність… Завше кидається на старших, а потім скиглить! — ревонула з докором. — А ти… — зловісно зиркнула на заціпенілу дівчину. — Підеш зі мною до печер, як звелів Молодший Володар! Тобі, смертна, доведеться прислуговувати нам, демонам! — знущально реготнувши, огладила над головою закручені роги. — А демони в нас вередливі… — протягнула уїдливо. — Віднині ти наша рабиня, не заздрю тобі…
ПРИМІТКА ВІД АВТОРА:
*Парцалак — комаха, схожа на кліща. Черевце завбільшки з волоський горіх. Поріддя Безодні Темряви, любить пити кров.
