Спочатку:
На сторінку книги
— Ні! Я не дозволю зруйнувати моє життя! — Емілія розпачливо стиснула кулаки, в смарагдових очах застигли сльози, а по спині ковзнув мороз.
— Невдячне дівчисько! Ти одружишся з містером Свенстіном, ми з ним вже про все домовилися! Весілля за п’ять днів! — владно відрубала мачуха, худорлява місіс Довар. Задерши підборіддя й схрестивши руки на грудях, свердлила застиглу падчерку суворим поглядом. — Ще й смієш носом крутити?! Олсі Свенстін заможний купець, також володіє бойовою магією! Вже давно поклав на тебе око, а я вважаю, що це вдалий шлюб!
Авжеж, Емілія розуміла, що цей шлюб вигідний саме для мачухи, оскільки Свенстін даватиме за дівчину щедрий викуп. Також пообіцяв місіс Довар інвестувати гроші в її справу. В селищі жінка мала власну м’ясну крамницю й планувала побудувати ще одну, а Свенстін… Хоч і багатій, але викликав в Емілії неприховану відразу. Огрядний, від нього тхнуло потом навіть попри дорогі парфуми, а характер такий, хай боги милують! Свенстін вважав, що світ крутиться лише навколо нього. Пихатий, зарозумілий, до бідняків завше ставився зневажливо, ще й нечистий на руку.
— Якщо хочете його за зятя, то нехай Роуз піде за нього! — злісно відрубала Емілія.
— В нашої Роузі вже є наречений, ти ж знаєш… — процідила мачуха, зіщуливши темні очі.
— Авжеж, в «нашої» Роузі… — перекривила її Емілія, а в голосі ковзнула гіркота. Роуз була рідною донькою місіс Довар, тому завше «наша», або «моя»… Зведена молодша сестричка зростала у любові, виконувалася кожна її забаганка, натомість до Емілії в цьому будинку ставилися, мов до чужої, сторонньої, а після смерті батька мачуха взагалі стала нестерпною.
— Ще й брикаєшся, мов кобила?! Тобі взагалі варто би прикусити язика та слухатися мене! — ревонула розчервоніла у гніві жінка. — Гадаєш, довіку сидітимеш в мене на шиї?!
— А хіба ж я мало працюю?! — Емілія також закипала у праведному гніві. Щодня працювала, не покладаючи рук, проте ніколи не нарікала, хоча Роузі рідна матінка так роботою не обтяжувала. Сестричка спокійнісінько торгувала в крамниці, ще мала помічницю. Годі й казати, Роузі була ледачою, не любила поратися по господарству. Та й навіщо, якщо всю важку, брудну роботу виконувала Емілія?
— Що ж, невдовзі твоє життя зміниться на краще, — мачуха саркастично підібгала тонкі губи. — В маєтку містера Свенстіна чимало працівників, також є і служниці. Купатимешся, мов сир в маслі, ще й дякуватимеш мені!
— Не хочу такого «щастя»! — тупнувши ніжкою, Емілія гнівно труснула золотистими локонами.
— Свій гонор краще сховай якнайдалі! — місіс Довар навіть кулаком погрозила. — Якщо сказала, що підеш за Свенстіна, значить підеш! Якраз сьогодні він завітає до нас на обід, а ти йди та приведи себе до ладу! Причеши коси, одягни чисту сукню, бо ходиш, як опудало! І диви мені, без викрутасів, бо зачиню в кімнаті й сидітимеш там аж до весілля!
Оскільки Емілія щойно повернулася зі стані, де носила сіно, то вигляд дійсно мала не найкращий. Почувши, що незабаром завітає той кнур, вона аж смикнулася, немов вдарили руйнівною магією.
— Хоч вбийте, але за нього не піду! — ледь стримуючи сльози, Емілія вихором кинулася з хати надвір. Вже й геть не зважала на крики розлюченої мачухи, які долинули в спину отруйними стрілами. Покинувши подвір’я, дівчина неслася вуличками рідного селища в бік густого гаю. На щастя, надворі буяло літо й радувало гарною погодою. Коли Емілія почувалася кепсько і душу точив неспокій, то завше тікала якнайдалі від грізної мачухи та надокучливої сестрички, яка повсякчас нарікала на втому після «важкого» дня.
Насправді в Емілії було місце, де любила усамітнюватися. Край селища за гаєм розкинувся майже занедбаний маєток, де ніхто не мешкав. Подейкували, колись у сиву давнину цей маєток належав роду Малкольнів, а чутки ходили різні… Хтось запевняв, що рід згинув через те, що був пов’язаний з демонами та моторошним напівбогом Ангро, який царював у Безодні Темряви. Звісно, місцеві селяни навіть наближатися боялися до закинутого маєтку, вважаючи ці землі проклятими, та чи було так насправді? Хай би хто що казав, але Емілію не лякали чутки. Шуснувши за прочинені ковані ворота, вона сповільнила крок та попрямувала до кам’яного будинку. Чи відчувала страх, блукаючи порожніми, запиленими коридорами? Навпаки, ці холодні стіни немов захищали від буденних негараздів, на них і досі красувалися старовинні картини. Хоч в маєтку вже майже триста років ніхто не мешкав, але в будинку не було цвілі й павутиння. Складалося таке враження, наче інколи хтось сюди навідувався та приводив усе до ладу. На жаль, кімнати були зачинені, можливо й магією запечатані, хтозна?
Поблукавши тьмяними коридорами, Емілія, зрештою, вийшла надвір. Гірко зітхнувши, зупинилася посеред алеї. Вперто вирішила не повертатися до свого будинку до кінця дня, менш за все на світі хотілося бачити огидного Свенстіна! Навіть скривилася з відразою, пригадуючи його масний, липкий погляд, його опухле від надміру їжі обличчя, ріденьке руде волосся… Навіть думати не воліла про першу шлюбну ніч, про огидні доторки його спітнілих рук! Шлюб з цим кнуром? Та радше би боги забрали до себе!
Хоч як прикро, але й тут не довелося насолодитися самотністю. З важких роздумів висмикнув осоружний голос, аж вздовж хребта пробіг мороз й затремтіли піджилки.
— Ось ти де, красунечко! Чому на обід не з’явилася? А я чекав…
Мимохіть здригнувшись, Емілія різко обернулася й розгублено вирячилася на Олсі Свенстіна. Він застиг за кілька кроків, діловито схрестивши руки на грудях. Як завше, весь обвішаний дорогими артефактами. З-під білої сорочки випинався круглий живіт, товсту талію оперізував широкий ремінь, який насилу втримував шкіряні штани, а в поросячих очах зблиснули хтиві вогники, викликаючи в дівчини чергову хвилю відрази.
— Ви… Як мене знайшли? — буркнула набундючена Емілія. Звісно, не поспішала наближатися. Та радше би й крізь землю провалилася, аби не бачити того кнура!
— Місіс Довар сказала, що любиш тут гуляти, але не розумію, чому саме тут… — Олсі кивнув на кам’яний будинок, що височів попереду. — Лише не кажи, що й туди ходила… Не боїшся привидів? Кажуть, інколи вони тут з’являються. Прокляте місце… — гидливо сплюнув на землю. — Хоча… Думав дістати дозвіл в королівській канцелярії, аби викупити цей маєток та облаштувати заїжджий двір, бо ці землі насправді ласий шматок, а привиди… Можна покликати жерця, щоб освятив ці землі.
— Сумнівно, що тут буде багато постояльців, люди бояться навіть наближатися сюди… — дівчина скептично хмикнула, проте намір Олсі викупити цей маєток їй не сподобався. Облаштувати тут заїжджий двір? Чомусь скидалося на блюзнірство… Хотілося, аби все залишалося так, як є і ніхто не ступав сюди, не порушував спокій таємничого маєтку.
— Крихітко, мене насправді не хвилюють безглузді пересуди, з часом після гарної реклами тут з’являться й постояльці, а наразі… — облизнувши товсті губи, Свенстін повільно наблизився до Емілії. — Хоч і був налаштований смачно пообідати в твоєму будинку, але це почекає… Можливо, варто відразу розпочати з десерту…
Емілія мимоволі зробила крок назад. Геть не сподобався його липкий, хижий погляд, що ковзнув вигинами її фігури й зупинився на неглибокому вирізі простенької сукні… Свенстін безцеремонно оглядав дівчину, немов оцінював придбаний товар.
— А ти гарна, лялечко… Мені всі будуть заздрити, що маю таку вродливу дружиноньку, — коли простягнув правицю, Емілія різко відсахнулася.
— Я не стану вашою дружиною! В мене навіть ніхто не питав згоди! — скрикнула, люто блимнувши смарагдовими плесами.
— Гонорова… — схоже, Олсі вже все вирішив за неї. — Місіс Довар попереджала, що ти з норовом, але я таких люблю… Передчуваю, на ложі буде гаряче… — з останніми словами дівоче обличчя перекосилося від огиди. — Зрештою, навіщо чекати до весілля? За п’ять днів однаково станеш моєю, а приборкувати тебе можна вже зараз… Так навіть краще, бо з храму вже не втечеш! Доведеться одружитися зі мною, кому ж потрібен «зіпсований товар»?
Округливши очі, нажахана Емілія усвідомила, що опинилася сам на сам з хтивим самцем, а поряд жодної душі й марно кликати когось на допомогу.
— Щезни, згинь! — не довго думаючи, з цим гнівним криком кинулася навтьоки до густого саду, що буяв на території маєтку. Бігти напряму до воріт не могла, бо Свенстін перегородив шлях.
— Далеко не втечеш, крихітко! — не зволікаючи, він кинувся слідом із запалом мисливця, насправді поведінка непокірної дівчини лише розпалювала.
У липкому страху Емілія продиралася поміж багатолітніх дерев крізь густі чагарники, а серце калатало, мов навіжене. Мачуха продала її, мов річ, з якою осоружний Олсі робитиме все, що йому заманеться. На жаль, впливового чоловіка ніхто навіть не осудить, а ось її репутація під загрозою… Та не так вже Емілію хвилювала клята репутація, як лякала близькість з цим розбещеним кнуром! У високій траві не відразу помітила корч, об який зашпорталася та рухнула в чагарники, ще й сильно вдарилася коліном. Засичавши від болю й відчаю, спробувала підвестися, але Свенстін, на жаль, зумів її наздогнати. Виринувши з-за найближчого дерева, розчервонілий чоловік враз накинувся на лежачу в траві «здобич», не дозволивши встати. Навалюючись всім тілом та підминаючи під себе, притиснув до землі.
— Ось і попалася, лялечко! — важко дихаючи, прохрипів дівчині прямо в обличчя.
— Ні! Благаю, не треба! — здавлено скрикуючи й відчайдушно пручаючись, Емілія мимохіть заплющила очі від розпачу й нестерпної огиди. Судомно схлипнула, а в ніс вдарив різкий запах чоловічого поту та дорогих парфумів. Нестерпний, нудотний, аж нутрощі скрутило. Хоч дорослі завше лякають неслухняних дітей демонами й Безоднею Темряви, але саме цієї миті дівчина радше би опинилася у мороці безодні… Краще б роздерли ті моторошні демони, ніж така наруга! Гидливо смикаючись, Емілія спробувала відвернутися, а Олсі, ковзнувши язиком по її скроні, водночас різкими рухами розстібав власний ремінь.
— Солодка… Мов кремове тістечко… — хрипко сопів, мов хряк. Задерши сукню й обмацуючи дівочі стегна, вже б і незабаром і отримав бажане, але раптом неподалік хруснула суха гілка.
Відчувши сторонню присутність, Свенстін враз насторожився та різко відсторонився від дівчини. Хай там як, ще бракувало небажаних свідків!
— Допоможіть! — горлаючи з надією на порятунок, Емілія щосили зацідила кулаком в ненависне чоловіче обличчя.
— Тварюко… — засичавши крізь зуби, Олсі затулив долонею розпухлий ніс. Не виключено, що ударом дівчина його зламала. Здалося, навіть хруснув. — Придушу… — вп’явшись пальцями лівиці в тонку шию Емілії, за мить би й дійсно задушив бідолашну, але раптом між деревами ковзнула тендітна дівоча постать. Звісно, Свенстін її помітив. Випустивши Емілію, боязко й неохоче підвівся на ноги.
Посеред саду за кілька кроків застигла дівчина. Вродлива, з лиця хоч воду пий. По плечах струменіли хвилясті, білосніжні локони, в блакиті округлених очей застигла бентега, наче випадково стала свідком жорстокого злочину. На дивній незнайомці красувалася розкішна сукня з блакитного атласу, розшита діамантами, також виблискувало чимало золотих, дорогих прикрас.
— Ти… Хто така? — розгублено пробурмотів Олсі, незмигно втупившись в красуню. Підвівшись, Емілія також роздивлялася її з відвертим подивом та водночас із вдячністю, бо несподіваною появою незнайомка врятувала від лиха. — Боги… — поросячі очі Свенстіна раптом округлилися, мов монети. — Та невже… Демониця? — як і Емілія, помітив на дівочій голівці невеликі золотисті ріжки, на перший погляд схожі на прикраси.
— Так… Я демониця, Аліріель… — її мелодійний голос залунав невпевнено, навіть боязко. Вочевидь демониця й гадки не мала, чого сподіватися від цих смертних.
— Поріддя безодні… — недавній страх і розгубленість Свенстіна змінилися неприхованою злобою та водночас жагою наживи. Авжеж, на демониці чимало дорогоцінностей, які можна відібрати, але спершу цю істоту варто знищити. Не зволікаючи, він активував бойовий артефакт, один з браслетів на зап’ястку. Хоч перед усіма й хизувався, що володіє бойовою магією, але насправді брехав, вдаючись до магії артефактів. Звісно, в заможного купця їх було чимало.
Перш, ніж Емілія встигла здогадатися про намір Свенстіна, той різко підвів правицю й за мить обрушив на застиглу демоницю хвилю потоків руйнівної магії.
— Ні! Не вбивай її! — пронизливо заголосила Емілія у жаху. Вже й незчулася, як у відчаї накинулася на Олсі, але він щосили віджбурнув від себе дівчину. Відлетівши, мов м’яч, Емілія вдарилася головою об стовбур дерева й рухнувши у траву, знепритомніла, тимчасово занурюючись у темряву невідомості. Вона любила життя, хоч яким було важким. Хапаючись за нього цієї миті, Емілія й гадки не мала, що чекає на неї далі. Можливо, навіть смерть не така страшна, як наслідки цих злощасних подій…
З мороку тимчасового забуття висмикнув різкий біль, повертаючи до реальності. Авжеж, після удару об дерево голова немов розколювалася, у вухах і дозі дзвеніло. Кволо підводячи руку, Емілія торкнулася власної потилиці, світ перед очима й досі був туманним та розпливався плямами.
— Ти… Ти вбила її… Вбивце… Вбила мою Аліріель… — загрозливий чоловічий голос остаточно привів до тями, а коли реальність довкола почала вимальовуватися більш чітко, ошелешена Емілія втупилася в крижані безодні сірих очей з червоними відблисками. В них вирувала така вогняна, дика ненависть, що аж по спині пробіг озноб, а серце приречено застигло у передчутті невідворотного жахіття. Обпершись правицею об стовбур дерева, над Емілією лиховісно нависав незнайомець у чорному плащі, на його спину і чоло спадали смоляні пасма. Наче й вродливий та на вигляд молодий, проте здавалося, що в його сталевому погляді застигло віддзеркалення прожитих віків.
— Я… Нікого не вбивала… —дівочий голос зірвався на хрипкий шепіт, Емілія відчула на зап’ястку лівиці холод металу. Боязко підводячи руку, розгублено вирячилася на широкий браслет зі срібного сплаву з іншим магічний металом. Так, той самий бойовий артефакт Свенстіна…
