Спочатку:
На сторінку книги
— Ейварне… Чи варто й надалі утримувати в безодні ту смертну? — застигши перед задумливим правнуком, Девалрі запитливо сяйнула сапфіровими очима. — Я її бачила… Мені здається, вона не схожа на вбивцю. До речі, тебе не бентежить, що на неї не нападають арахніди й навіть парцалаки? Зазвичай вони не відмовляються від людської крові…
— Так, я думав про це, — хрипко зронив Ейварн, понуро зиркаючи на Володарку. — Хотів її налякати... Нацькував на смертну тих істот, а вони чомусь не стали нападати. Дійсно, дивно… Я вже гадав, що вони щось відчули надзвичайне, але та дівчина не володіє жодною магією! Можливо, навіть вони погидували смертною, відчувши мою ненависть до неї?
— Сумнівно… Гадаю, цей факт не зупинив би істот, які божеволіють лише від запаху крові… Також прикро, що дівчина магією не володіє, — Девалрі у роздумах насупила смоляні, тонкі брови. — Якби володіла бодай якоюсь магією, ми б зуміли відтворити ті жахливі події… Сцену вбивства Аліріель… Дізналися би правду, створивши магічну прив’язку смертної до місця злочину…
— Володарко! Які ж можуть бути сумніви?! На бойовому артефакті лише її сліди, саме вона і вбивця! — Ейварн був в цьому впевнений, бо зумів би вловити сторонню магію, чи енергію звичайної людини. — Смертним не до снаги приховати від мене сліди…
— Ти впевнений? — схоже, Девалрі мучили сумніви. — З плином часу смертні зуміли опанувати деякі магічні навички, ба більше, зважаючи на втручання *ілюмінів у їхній світ, певні знання стали доступними і смертним…
— Світлі… Ілюміни… — Молодший Володар процідив з неприхованою ненавистю. — Саме їхню енергію я би відчув…
— Ейварне, — сутужно зітхнувши, Девалрі понуро похитала головою. — Навіть ми, напівбоги, не всесильні… Інколи правда, яку ми не бачимо, прихована на поверхні. Розумію, ти у відчаї і гніві, ти прагнеш помсти за смерть коханої, а твій біль та ненависть до смертних заважають думати раціонально, зважено. Ти завше був поміркованим в усіх питаннях, але зараз… — стиснувши губи, не стала вкотре торкатися болючої теми, згадуючи про вбивство Аліріель. Правнуку й без того важко, але Девалрі прагнула справедливості. Побачивши Емілію, відчула лише її липкий страх. Жодного натяку на брехню. На відміну від правнука, могутня Володарка відчувала сутності живих істот більш глибше, більш тонше.
— Так, ви згадали про мою поміркованість, — холодно відрубав Ейварн. — І будучи поміркованим, я вірю реальним доказам, мене не хвилюють хибні припущення. Отож, в мене є доказ. Артефакт. Які докази ще потрібні?
Далі Володарка не стала сперечатися з впертим правнуком. Якщо він керувався очевидними фактами, то Девалрі інколи прислухалася до власного серця. Наразі її серце підказувало, що із вбивством Аліріель не так все однозначно, також і та смертна не схожа на жорстоку вбивцю…
+++
Покинувши печеру, демониці звіялися у глибини безодні, вони попрямували на вечірку, яку влаштувала Амаран. Своєрідна жіноча помста коханому Азазелло за те, що він посмів милуватися в палаці Молодшого Володаря танцем смертної. Годі й казати, Амаран була ревнивою демоницею!
Емілію залишилася у печері сама. Демониці навіть вогнище загасили, занурюючи бідолашну полонянку у морок. Наче навмисно, її покинули напризволяще. Хоч як прикро, навіть арахнід Корнеліус не з’являвся, а дівчина не відмовилася би від шматка хліба чи бодай ковтка води, в роті геть пересохло і мучила спрага, але найгірше навіть не це. Вкотре із жахом, з болем приниження пригадувався злощасний танець перед демонами і Ейварном… Танець, до якого примусив той мерзотник за допомогою магії, яка ж ницість! Ба більше, опісля ще й прогнав, викинув з палацу, мов непотріб! Охоплена відчаєм, дівчина розуміла, що це лише початок її нескінченних мук у безодні, де кожна хвилина триває у важкій боротьбі за виживання. А що попереду? Чергова порція болю й приниження, що дарує кривдникам насолоду?
— Досить! — тишу в темній печері протнув дівочий голос, сповнений розпачу й гіркоти. — Досить з мене! — нерви Емілії були на межі. Можливо, поступово почала божеволіти, бо як іще пояснити відчайдушне бажання розпрощатися з життям? Далі не зуміє нести важкий тягар моторошної реальності…
Ледь переставляючи затерплі ноги, дівчина попрямувала до виходу з печери. Наблизившись до краю урвища, поглянула вниз. У глибинах безодні вирувала кипляча лава, та цієї миті вона не лякала Емілію. Чи страшно згоріти живцем? Лише кілька секунд жахливих мук, а після довічний спокій… Гучно схлипнувши, дівчина заплющила очі. Розставивши руки, зробила крок вперед…
— Надумала померти?! — у свідомість вп’явся осоружний знайомий голос, мов ікла чудовиська, водночас дівчину відкинула від краю урвища потужна хвиля магії. Рухнувши біля печер, Емілія за мить підвела голову та вирячилася з дикою ненавистю на власного ката. Граючи жовнами, Ейварн застиг за кілька кроків. — Я ж казав, не дозволю тобі померти! Не так швидко… Ти заплатиш за смерть Аліріель, довго страждатимеш, обіцяю…
— Я не повинна страждати через злочин, якого не скоювала! — схопившись на ноги, Емілія люто стиснула кулаки без краплини страху, натомість охопило праведним гнівом. — Більше не стану прислуговувати вам з власної волі! — її очі палали розжареними смарагдами. — Так, ви можете примусити мене за допомогою магії, як примусили танцювати! Вам так приємно знущатися з беззахисної дівчини?! Авжеж, чого ж ще сподіватися від вас, темних?! Недарма люди вас ненавидять! Навіть колись знищили всі поріддя безодні, аби ніщо не нагадувало про вас!
— Замовкни… — процідив Ейварн, пригадуючи з гірким болем пегасів і драконів, безжально вбитих смертними, водночас слова дівчини розпалювали вулкан нестримної люті. Так, їй не шкода тих істот, що служили людям, як і не шкода вбитої Аліріель… Як радив Ангро, можливо, варто було би відразу спопелити цю смертну ще у маєтку Малкольнів? Чомусь Ейварн не наважився її знищити, натомість переконував себе, що дівчина повинна довго страждати, спокутуючи провину за вбивство демониці. Саме цієї миті Молодший Володар застиг на краю урвища, вп’явшись дикими очима в тремтячу Емілію, враз мимохіть пригадав її танець, плавні дівочі рухи, що розбурхували хвилю небажаної хіті. Незчувся, як ковзнув поглядом по її фігурі, прихованій за грубим балахоном. Хай там як, навіть це вбрання не псувало вроди смертної, а з глибин його темної сутності язиками полум’я виривалися гріховні думки… Нестримне бажання зірвати геть той клятий балахон, схопити дівчину за золотисті коси та підім’яти під себе.
«Вона моя рабиня… Вона вбила Аліріель, позбавивши мене можливості пізнавати кохану… Нехай заплатить за це…» — вогняна лють Ейварна межувала з дикою хіттю, ця небезпечна суміш емоцій зносила усі моральні перепони, а відчуття вседозволеності враз штовхнуло на рішучі дії…
— Ти належиш мені… Робитимеш все, що я забажаю… — він наближався повільно, мов хижак до здобичі, а Емілії геть не сподобався блиск в очах осоружного мерзотника, бо в тих очах палала не лише ненависть, а й щось схоже на те, що відчувала в погляді Олсі Свенстіна… Пожадання?
— Ні! Не смій, не наближайся! — відчайдушний дівочий крик потонув у різкому пориві вітру, за мить Емілію закрутило у чорноті потужного вихору й рвучко потягло угору, в бік вже знайомого палацу, а коли морок розсіявся, вона опинилася посеред великих покоїв. На мить мимоволі заплющила очі, засліплена розкішшю і золотом. В приміщенні спостерігалися білосніжні різьблені меблі, широченне ліжко, над яким височів балдахін з червоного оксамиту, а стіни виблискували мереживом золотої філіграні… У іншому разі Емілія би замилувалася казковою красою інтер’єру, натомість лише судомно здригнулася, налякано вирячившись на застиглого за кілька кроків ката. Розуміла, що притягнув її сюди не для того, аби подарувати казку, тут навіть сліпучий блиск розкоші здавався зловісним, як і немигаючий погляд Молодшого Володаря.
— Роздягайся… Скинь той клятий балахон, — його хрипкий голос озвався холодом, що ковзнув по дівочій спині. — Втішатимеш мене замість Аліріель… — протинаючи дівчину дикими очиськами, Ейварн водночас повільно розстібав ґудзики власної сорочки. Зрештою, стягнув її та шпурнув на підлогу, виставляючи на огляд пружній торс з канатами м’язів. Хоч Ейварн і здавався худорлявим, але тіло мав треноване. На грудях виблискував золотистий кулон, який ніколи не знімав.
— Ні! Краще вже вбий! — зробивши крок назад, бліда від страху Емілія обхопила руками тремтячі плечі, радше би в лаву стрибнула з того клятого урвища! Вона ніколи не була з чоловіком і жахала лише думка, що цей мерзотник пізнає її першим. — Я тебе ненавиджу! Ненавиджу! — горлала у розпачі. — Не смій мене торкатися, потворо! — ледь стримувала сльози, аби не розридатися. Ні, не хотілося радувати ката отими сльозами…
— Невже забула, що «потвора» володіє магією навіювання? — вкрадливо мовив Ейварн, скрививши губи у саркастичній посмішці. — Невдовзі благатимеш, аби «потвора» тебе торкалася… І не лише торкалася… — знущально вигнувши брову, випустив з пальців вже знайому Емілії хмаринку ненависної енергії, а саме, магії навіювання.
— Ні! Не треба! — марно Емілія спробувала відмахнутися від тієї хмарини, що враз оповила її тіло. Вже за мить дівчина застигла, повільно опустивши руки. Надто сильною виявилася та магія, затьмарюючи свідомість… Водночас десь і зникала недавня люта ненависть, змінюючись нестримним бажанням торкнутися Ейварна, огладити кінчиками пальців його пружній торс, його вилиці, чітко окреслені губи… Цієї миті Емілія наче не належала собі. Корилася волі того, кого вважала катом, кому бажала смерті. Незчулася, як власноруч скинула з себе балахон, залишаючись у тоненькій, звабливій сукні…
— Так краще… Без криків і сліз… — наблизившись до Емілії з грацією хижака, Ейварн огладив її тендітні плечі, водночас стягуючи донизу тонкі бретельки, а дівчина мимоволі мліла від цих доторків, навіть її густі вії блаженно здригнулися, обрамлюючи затуманені смарагди очей. Піднявши правицю, Емілія провела кінчиками пальців по парубочій щетині й ковзнула донизу, вимальовуючи на його грудях невидимі візерунки. Хоч Ейварн і розумів, що дівчина перебуває під впливом його магії, але ці грайливі, ніжні доторки враз розпалили вогняний шал, що притуплював прояв ненависті до тієї, кого вважав вбивцею. Разом з диким проявом хіті смертна зуміла пробудити якесь дивне, досі незвідане почуття, що затоплювало теплом непроханої ніжності… За мить тонка сукня ковзнула червоною хмаринкою на підлогу, а оголене дівоче тіло тремтіло, мов листя на вітрі. Не від холоду, звісно. Від шквалу шаленого передчуття…
Видавши хрипкий стогін, Ейварн підхопив Емілію на руки та поклав на широке ложе, переможно нависаючи над покірною жертвою. Чомусь охопило бажанням занурити цю «жертву» не у страждання, а в океан насолоди. Його пальці пестили, немов досліджували кожний вигин її тіла, пухкі дівочі вуста вабили ніжними пелюстками, з яких хотілося пити медову росу. Схилившись, за мить Ейварн припав до тих губ, жадібно їх смакуючи. Ще недавно з такою ніжністю цілував Аліріель, проте… Цієї миті чомусь не згадував про демоницю, натомість підминав під себе смертну, яка під впливом магії корилася, віддавалася, розчиняючись у шалі єднання. Заразом усвідомив, що вона вперше пізнає чоловіка. З кожним її гарячий подихом та солодким стогоном, Ейварн і сам згорав у вогні цього божевілля. Звиклий до покори оточуючих і вседозволеності, він не думав про наслідки. Саме цієї миті волів випити чашу насолоди до дна.
ПРИМІТКА ВІД АВТОРА:
*Ілюміни — п’ятеро синів Люціарна, верховного бога Світла.
