Спочатку:
На сторінку книги
Три віки тому Молодший Володар Темряви Ейварн був смертним магом, походив з роду Малкольнів. Його батько, барон Ренвір Малкольн, володів бойовою магією, але Ейварн успадкував некро-магію від матері Клоренс. Як виявилося, ця жінка була онукою Ангро і Девалрі. Вона народилася у світі смертних, оскільки її матір Аріладна відмовилася від вічного життя у безодні через кохання до смертного бойового мага, генерала Локварда. Хоч як Ангро і Девалрі не бажали відпускати доньку Аріладну, але довелося змиритися з її вибором.
У родині Малкольнів Ейварн був єдиним сином, єдиним спадкоємцем. Ще з юності любив подорожувати, воліючи побачити світ. Також протягом годин занурювався у читання фоліантів, вивчаючи складні заклинання та формули магічних потоків. Пізнаючи життя, хлопчина дедалі розчаровувався. Ейварна завше обурювала несправедливість цього світу, жадібність, корисливість, лицемірство людей. Звісно, він знав про власне походження, про предків з Безодні Темряви, Ангро і Девалрі. Через це в Ейварна й друзів не було, бо люди його сторонилися, навіть боялися. За спиною називали «демоном», «поріддям безодні», проте ця таємничість нерідко вабила дівчат. Ба більше, юний Ейварн був вродливим. Хоч і не любив урочисті бенкети, але інколи з’являвся серед знатних магів, навіть в його серці розквітло кохання до чарівної, тендітної білявої дівчини, яка відповіла взаємністю. Не зважаючи на заборони й моральні принципи, красуня охоче віддавалася Ейварну під час таємних побачень, вона разом згорали у вогні шаленої пристрасті. Юний Малкольн кохав щиро, віддано, навіть збирався попросити в батьків дівчини руки й серця, але… Хоч як прикро, Ейварна ніхто бажав мати за зятя навіть попри те, що він син барона, а щодо білявої обраниці… Вона не стала боротися за кохання. Відсторонилася, розбиваючи парубоче серце. Зрештою, з волі батьків одружилася з іншим. Якось під час одного з бенкетів Ейварн випадково почув, як дівчина обговорювала його з подругами…
— На ложі Малкольн, мов справжній демон… Пристрасний, гарячий! Гарно ж я розважилася, навіть забулася за все! Боги, він навіть пропозицію мені зробив… Та чи б стала я одружуватися з «демоном»? — ці слова супроводжувалися тихим, здавленим сміхом. Слова, гірші за отруєні леза… Слова, які ніколи не сподівався почути від коханої Аліріель…
Відтак зранене серце Ейварна скрижаніло й стало закритим, недосяжним, випадкові дівчата лише вгамовували хіть. Вони змінювалися калейдоскопом палких ночей, а опісля Малкольн забував їхні обличчя, стираючи з пам’яті. Коли Ейварну виповнилося двадцять, він рішуче заявив батькам, що воліє покинути світ смертних та прямувати до Безодні Темряви. Будь-кому з нащадків Ангро і Девалрі дозволено обирати безсмертя, але для цього необхідно покинути світ смертних. Звісно, Володар і Володарка неабияк зраділи такому рішенню правнука. Ангро дарував йому необмежену владу, а після ритуалу в храмі Вічності й безсмертя, також навчив створювати з первозданної енергії безодні демонів та інших істот. Відтак Ейварн став Молодшим Володарем Темряви.
Захопившись експериментами, Ейварн створив для себе демоницю. Вона була втіленням краси і досконалості, а ззовні схожа на ту, котру парубок кохав колись, навіть назвав її Аліріель… Ейварн волів створити ідеал. Зрештою, зумів. Його Аліріель була щирою, відданою, ніжною, без натяку на лицемірство. В блакиті її чистих очей Молодший Володар бачив власний світ. Ця Аліріель зуміла розтопити зранене серце, зуміла подарувати щастя у безодні, а Ейварну подобалася нова реальність. Навіть серед демонів не було такого лицемірства й зневаги, як у світі смертних. Кожна істота у безодні корилася Ейварну, а Володар Ангро особисто звів для правнука окремий золотий палац.
Інколи Ейварну дозволялася навідуватися у світ смертних. Зі скорботою він провів у останню путь дідуся й бабусю Локвардів, також і власних батьків. Вони попрямували до оселі богів, обираючи Світло. Відтак минали століття, у світі смертних змінювалися правителі, закони й звичаї, а про минуле Ейварну лише нагадував рідний маєток Малкольнів, у якому колись народився. Виринаючи з безодні, інколи він блукав тим маєтком, поринаючи у ностальгічні спогади. Ні, Ейварн не шкодував про вибір безсмертя, лише інколи волів повернутися у безтурботне дитинство, аби обійняти лагідну, люблячу матусю, поговорити з батьком, проте… Час безжально стирав усе, а світ вже не був таким, як колись.
З плином часу люди поступово винищили всіх істот, створених Ангро. Отож, у світі смертних зникли крилаті коні пегаси, також дракони і *драклі. Коли в королівстві Лаварія правляча династія Каустерів змінилася династією Едлінґів, новий монарх, будучи фанатичним прибічником богів Світла, видав наказ про знищення творінь безодні. Він вважав, що таким чином зуміє задобрити верховного бога Світла, Люціарна та очистити світ від «скверни». Годі й казати, опісля Ангро неабияк образився на смертних через такі дії, оскільки досі люди успішно використовували пегасів і драконів для власних потреб. Звісно, Ейварн також лютував, вважаючи смертних невдячними, а коли сто років тому на площі столиці привселюдно знищили магією останнього дракона, ненависть Молодшого Володаря до людей остаточно укорінилася в його серці. Охоплений праведним гнівом, Ейварн тоді навіть поривався втрутитися, але зупинив Ангро, мовивши:
— Це їхній вибір. Вибір смертних. На жаль, вони не розуміють, що світло і темрява нероздільні. Схоже, світ котиться у прірву і невдовзі цивілізація загине, або зміниться іншою…
+++
Величаво розвалившись на золотому троні, Ейварн задумливо куштував червоне вино у товаристві вірних демонів, які розташувалися у м’яких кріслах в очікуванні обіцяного видовища. Авжеж, усім кортіло побачити танок смертної, не щодня така розрада! Хтось сподівався, що Молодший Володар навіть дозволить помацати дівчину, хоча радше б дозволив зжерти… Усім відомо, що ця смертна вбила Аларіель, яку Ейварн кохав до безтями.
Посеред величезної зали почав закручуватися довгоочікуваний чорний вихор, змінюючись дебелою Арвалою, яка щосили стискала зап’ясток Емілії. За мить перед страхітливими глядачами постала бліда й застигла дівчина у відвертій червоній сукні, її поява супроводжувалася гучними оплесками та радісним ревом демонів. На відміну від них, Ейварн так і сидів нерухомо, вп’явшись в полонянку крижаними очима. Здавалося, навіть на відстані ладний був пропалити в ній діру. Його погляд мимоволі ковзнув по дівочих плечах, по стрункій талії, по тендітних ніжках… Хай там що, ця смертна насправді вродлива. Схожа на порцелянову ляльку з розсипом золотого волосся… Картаючи себе через миттєві й небажані думки, Ейварн різко труснув головою.
«Лише гарна оболонка, за якою чорна душа… Вона ж вбивця! Жорстока, як і всі смертні… Вона вбила мою Аліріель!» — враз спустився на землю, вкотре нагадуючи собі, що смертні насправді підступні, лицемірні й брехливі, а ця дівчина не виняток. Мимохіть виринув болючий спомин про перше кохання, про ту ницу Аліріель з далекого минулого… Звісно, її вже давно немає серед живих, як і болю колись зраненого парубочого серця. Його серце відтак скрижаніло, а тепло і розраду зуміла подарувати створена демониця, але… Її безжально знищили. Відібрали найдорожче.
— Танцюй для нас, смертна! — владний, хрипкий голос Ейварна немов протнув Емілію крижаним лезом. Не зводячи з дівчини немигаючого погляду, Молодший Володар змахнув правицею і в залі залунала легка, приємна мелодія. Сидячі демони враз притихли, а демониця Арвала, шанобливо схиливши голову, за мить розчинилася у повітрі.
Звісно, Емілія нізащо не стане танцювати! Так і вклякла на тканому золотом килимі, відчайдушно стикаючи кулаки. Зрештою, повільно підвела голову та зазирнула в крижини сірих очей Ейварна з відвертою ненавистю, з викликом. Якби лише зуміла, роздерла би на шмаття цього нахабного мерзотника, а заразом і усіх його демонів, які завмерли з нетерпінням, блимаючи очницями. Мимоволі відмітила, що боги не обділили вродою осоружного Ейварна. Йому личила легка сорочка з чорного шовку, що облягала пружній торс. На плечі й обличчя спадали смоляні пасма, нависаючи над високим чолом. Акуратний прямий ніс, легка темна щетина, чітко окреслені губи, застиглі в жорсткій, саркастичній посмішці… Як кажуть, зовнішність оманлива. У цьому разі за нею приховується чорна душа ката…
— Не стану… Не буду для вас танцювати! — крізь легку мелодію гнівно забринів дівочий голос. — Краще вбий мене! — смарагдові плеса втупилися в крижані, немигаючі безодні. Здавалося, від тих поглядів, що зустрілися в прямому протистоянні, за мить в залі спалахнуть вогняні іскри, проте…
— Будеш… — процідив Ейварн, його хижа посмішка не віщувала нічого доброго. — Якщо не бажаєш танцювати з власної волі, доведеться вдатися до магії навіювання... — не зволікаючи, рвучко здійняв правицю й за мить випустив з пальців легку хмаринку магії, що враз оповила застиглу Емілію. — Ти танцюватимеш… Гарно, старанно… Порадуєш моїх демонів…
Оповита сторонньою магією та охоплена жахом, дівчина відчула, що власне тіло їй не корилося. Хоч як намагалася опиратися сильній магії навіювання, але не зуміла. Тендітні рученьки, здійнявшись проти її волі, почали вимальовувати в повітрі плавні рухи, а тіло граційно вигнулося, поступово вплітаючись в мелодію небажаного танцю. Вже за хвилину Емілія кружляла посеред зали, мов покірна лялька, заведена невидимим ключем, а магія Ейварна навіть тимчасово притупила біль від такого приниження, на дівочому обличчя сяяла штучна посмішка. Звісно, вимушена. Молодший Володар не бажав, щоб гарний танець псували сльози і схлипування смертної. Ковтаючи з келиха вино, він водночас не зводив з дівчини очей. Хай там що, цей танець мимоволі заворожував, на мить з’явилося відчуття, наче посеред безодні теплим сяйвом спалахнув промінь світла… Погляд Ейварна вже плутався у золотистому розсипі дівочого волосся, що розкинулося язиками полум’я. Всотував кожний рух. Молодший Володар незчувся, як це видовище почало розбурхувати гріховні, заборонені думки… Боги, невже замилувався вбивцею? За мить Ейварна охопило вогняною люттю. Насправді гнівався на себе через мить слабкості. Чи гідна та смертна бути об’єктом захоплення? Вона жертва, рабиня, яка повинна страждати…
— Досить! — гарикнув Молодший Володар, враз нейтралізувавши магію навіювання, також за мить стихла і мелодія. — Арвало! Забери її геть з очей моїх!
Зупинившись посеред зали, розчервоніла Емілія судомно ковтнула повітря й обхопила руками тремтячі плечі.
— Покидьок! Ненавиджу! — скрикнула у праведному гніві, а в очах зблиснули сльози від болючого приниження. Вже геть не зважала на демонів, які супроводжували гучні оплески задоволеними вигуками. Не забарилася і Арвала, яка за наказом Ейварна відразу з’явилася посеред зали.
— Не сподобався танець смертної? — звертаючись до Молодшого Володаря, зневажливо кивнула на дівчину.
— Арвало! Забери її геть! — граючи жовнами, Ейварн різко підвівся. — Геть! — не став нічого пояснювати, а його накази не обговорювалися. Не зволікаючи, Арвала потягнула Емілію до злощасної печери-кухні, де біля казанів возилися страхітливі демониці.
— Що, вже?! Натанцювалася?! — знущально реготнувши, Есара запитливо вирячилася на насуплену Арвалу.
— Схоже, не догодила нашому Ейварну, — буркнувши невдоволено, старша демониця злісно шпурнула до ніг вкляклої Емілії балахон з грубої тканини. — Одягнися! Саме це вбрання тобі й личить!
Без зайвих роздумів Емілія натягнула наданий балахон поверх тонкої сукні. Краще вже такий одяг, ніж розгулювати безоднею в непристойному вигляді.
— Мий посуд, смертна! Чого стоїш?! — уперши руки в боки, Есара зловтішно кивнула на гору мисок. — Вочевидь танцівниця з тебе кепська, якщо Молодший Володар навіть прогнав з палацу! Авжеж, я би й сама залюбки перед ним танцювала, але сумнівно, що його приваблює моє тіло! — заходячись реготом, радше схожим на гучний рев, кинула в казан з варивом величезну кістку. — Після трапези Амаран влаштовує дівочу вечірку! — мовила до інших демониць із радісним блиском в очницях. — Отож, підемо розважатися!
— Гаразд, але куди дівати цю смертну у нашій відсутності? — Тойріс запитливо кивнула на мовчазну Емілію, яка гидливо драїла посуд.
— Нехай тут і залишається, — буркнувши, Есара зітнула кремезними плечима. — Куди ж втече? Хіба що з урвища стрибне в лаву, та чи нам не байдуже?
ПРИМІТКА ВІД АВТОРА:
*Драклі — істоти завбільшки з котів, ззовні схожі на драконів. Їхня шкіра вкрита лускою, також вони мали кігтясті лапки і крила, вміли літати.
