Спочатку:
На сторінку книги
Підвівшись на ложі й упершись ліктем, Ейварн понуро та задумливо втупився немигаючим поглядом у сплячу Емілію, яка й досі була оповита магією навіювання. Він чомусь не поспішав з нейтралізацією цієї енергії, аби якнайдовше залишатися у оманливій ілюзії спокою і умиротворення. Лежачи горілиць, дівчина мирно спала, її миле личко, мов світило, обрамлювали хвилі золотистого волосся. Таке враження, наче у власних покоях прихистив не смертну, а богиню… Крихку чарівність миті враз порушив болючий спомин з минулого. Пригадалася Аліріель, але не демониця, а та смертна, яка зранила серце. Спершу вона також дарувала ніжність, задурманивши розум, а щодо полонянки… Варто лише нейтралізувати магію навіювання, як на нього обрушиться шквал її ненависті. Авжеж, очікувано. Стиснувши губи, Ейварн злісно вп’явся пальцями в шовкове простирадло. Сутужно зітхнувши, перевів важкий погляд на золотистий кулон, що виблискував на його грудях. Подарунок демониці Аліріель. Колись вона власноруч створила цей кулон, додаючи до кристала частинку власної магії.
«У цій прикрасі частинка мене. Моя магія завше зігріватиме твоє серце…» — пригадалися її слова. Відтак Ейварн не знімав кулон, символ кохання і вірності, але… Аліріель більше немає, а він розділив ложе з її вбивцею… Чому ж так вчинив? Чому ж раптом вибухнув небажаний, неконтрольований спалах хіті? Його темну сутність роздирали суперечливі почуття. Поглянувши на сплячу смертну, Ейварн знову відчув, як тілом прокотилася хвиля дикого, вогняного бажання, але враз опанував себе. Докори сумління вкололи тисячами голок. Як же міг піддатися цій слабкості? У серці закипала злоба на себе. Гнівно, хрипко видихнувши, він різко нейтралізував магію навіювання й за мить Емілія розплющила очі. Виринаючи з глибокого сну, враз здригнулася у липкому жаху з усвідомленням моторошної реальності. Рвучко підвівшись на ложі, дівчина водночас відсахнулася від оголеного Ейварна, мов від страхітливого демона. Затулившись м’якою ковдрою, вирячилася на нього з лютою ненавистю, що вирувала в округлених очах смарагдовим полум’ям.
— Ти… Мерзотнику! Ненавиджу… — звісно, Емілія все пам’ятала. Боги, вона ж сама віддалася жорстокому кату, якого ладна роздерти на шмаття, триклята магія навіювання! — Яка ницість! Ти… Ти мене примусив… Ненавиджу… — з грудей вирвалося судомне схлипування, по щоках скочувалися горошини гірких сліз.
— Розплата за злочин, смертна… — протнувши полонянку крижаним поглядом, Молодший Володар встав з ліжка та квапливо натягнув знайдені на підлозі штани. В покоях відлунював тихий дівочий плач, який чомусь неабияк дратував Ейварна. Хоч він і прагнув сліз та страждань нещасної жертви, але цієї миті не відчував полегшення. Натомість охопило хвилею гіркоти, жадана помста не дарувала очікуваної насолоди. — Одягнися, — кивнув до Емілії холодно й відсторонено, немов до легковажної дівиці. — Повернешся туди, де тобі й місце, — наблизившись до столу, налив собі вина та враз спорожнив золотий келих. Хай там як, розумів, що смертна зголодніла. — Як одягнешся, можеш поїсти, наразі дозволяю, — зневажливо вказав на стіл, де красувалися таці з вишуканими наїдками. — Вважай це платою за подароване мені задоволення, — іронічно скривив губи.
Досі Емілія вважала, що найгірше в цій безодні — її смерть у киплячій лаві, але… Як виявилося, мерзотнику мало її тілесних страждань. Спонукаючи магією до близькості, Ейварн нещадно розтоптав дівочу гідність, занурив у багнюку принижень. Звісно, Емілія не стане навіть торкатися наїдків, радше вже сконає від голоду!
— Та бодай би тебе Світло спопелило… — засичала, розпачливо витираючи сльози. — Не хочу твоєї їжі! Я не повія, яка віддається за шмат м’яса! — нервово замотавшись у ковдру, зіскочила з ліжка. На щастя, цієї миті Ейварн не дивився в її бік. Відвернувшись, втупився у вітражне вікно. Узявши з підлоги балахон, Емілія віджбурнула ковдру та похапцем натягнула одяг. Хоч і завурчало у шлунку, але до столу не наблизилася.
— Хочеш померти від голоду? — іронічно хмикнувши, Ейварн стягнув з таці тарталетку з м’ясом та показово відкусив шматок. — Смачно… Мої демони-кухари гарно готують, раджу спробувати, — кожне слово карбував знущально. Немов дражнив, знаючи, що дівчина голодна.
— Знаєш?! Та запхай ці страви собі в… — закипаючи у гніві, Емілія водночас ледь стримувалася, щоб не розридатися. Ні, покидьок більше не побачить її сліз!
— Як собі хочеш. Щоб потім не казала, що я тебе голодом зморив… — запивши тарталетку вином, Ейварн окинув вже одягнену дівчину дивним поглядом. Емілія і гадки не мала, які саме емоції вирують в його темній душі. Зневага, байдужість, жага подальшої помсти? Здавалося, у його крижаних очах зяяла порожнеча, наповнена чорнотою, як і ця триклята безодня.
— Колись ти заплатиш за все, — зронила Емілія з неприхованою гіркотою. — Я лише молитиму усіх богів, аби обрушили на тебе біль, страждання… — піднявши голову, блимнула на ката сповненим ненависті поглядом.
— Досить порожніх балачок, — хоч Ейварн і вдавав, що йому байдуже до слів смертної, але вилиці на обличчі зрадницьки здригнулися. — Арвало! — владно змахнув правицею й за мить у покоях з’явилася демониця. — Забери її з палацу, — погордливо кивнув на тремтячу у гніві Емілію. — Нехай повертається до печери, де їй і місце.
— Як бажаєте, мій Володарю, — мовивши покірно й шанобливо, Арвала водночас з цікавістю зиркала на смертну. Звісно, демониця зрозуміла, що дівчина розділила ложе з Ейварном. Не зволікаючи, мовчки обернулася вихором та за мить потягла за собою і Емілію.
Залишившись на самоті, Молодший Володар похмуро споглядав зім’яті простирадла на ложі, де згорав зі смертною у вогні божевілля. За вікнами мерехтіла Полин-Зірка, протинаючи темряву смарагдовими променями. Світило, яке створив Ангро для коханої Девалрі. Колись прабабка була простою смертною магинею-некроманткою. Інколи Володар Темряви покидав безодню у пошуках розваг та випадково натрапив на Девалрі. Вражений її красою та охоплений пристрастю, затягнув дівчину в безодню. На щастя, кохання виявилося взаємним, Девалрі не встояла перед чарами напівбога Ангро. Звісно, він не вдавався до магії навіювання, бо залицявся красиво, витончено, як справжній бог, а з плином часу дарував Девалрі безсмертя, провівши ритуал у кришталевому храмі Вічності. Первозданна енергія Вічності благословила їх єдиною донькою Аріладною, але заради кохання до смертного мага вона відмовилася від безсмертя. Хоч Ейварн завжди згадував бабусю Аріладну з теплом і ніжністю, але не розумів її рішення. Чому ж вона, як і матір, відмовилася від усіх благ Безодні Темряви та обрала жалюгідний світ смертних? Хіба ж можливо віднайти там щастя? Хоч як прикро, Ейварн не зумів. Серед смертних завжди почувався, мов відлюдькуватий одинак.
+++
— Мій Ангро… Що тебе непокоїть? — трапезуючи за столом у бенкетній залі палацу, Девалрі тривожно поглянула на похмурого, насупленого Володаря, який задумливо куштував вино. — Серцем відчуваю твою бентегу, неспокій… Чи не волієш поділитися зі мною?
— Непокоїть те, що Світлі геть знахабніли… — Ангро завше ділився з коханою власними думками. — Не досить того, що вони остаточно здобули прихильність смертних, ще й верховний бог Світла Люціарн дозволяє своїм ілюмінам зваблювати смертних жінок! Звісно, ілюміни нерідко вдаються до магії навіювання, аби отримати бажане… Хіба ж це справедливо?! Навіть я, Володар Темряви, ніколи не дозволяв собі подібного! — опорожнивши келих, владним жестом прикликав арахніда, на спині якого виблискувала золота таця з напоями. — Ще й без наслідків не обходиться! Смертні жінки вагітніють від ілюмінів та народжують дітей з магією Світла! Не виключено, що у такий спосіб Люціарн поступово підкорює собі смертних, де нащадків з магією Світла стає дедалі більше… Отож, серед смертних він став величним богом! А я?! Мене завше вважали страхітливим напівбогом, навіть чудовиськом! Хіба ж Люціарн не розуміє, що він, як і я, походимо з первозданної енергії Вічності? Хіба не усвідомлює, що Світло і Темрява нероздільні, а грубим втручанням у життя смертних Люціарн порушує магічний баланс та руйнує створений порядок?! І до чого це призведе?! До краху цивілізації? — сутужно зітхнувши, Ангро вже злісно ковтав міцну настоянку з присмаком меду й трав.
— Ангро, мій кооотику… — солодко протягнула Девалрі. — Невже тебе насправді хвилює доля смертних? Якщо й згинуть, то через власний вибір, — мелодійний голос Володарки раптом зробився крижаним. — Спершу вони знищили усі твої творіння, пегасів і драконів! Тих дивовижних істот, які служили смертним! Разом з ними смертні вбили і частинку тебе! Чи опісля вони заслуговують на співчуття?! Хіба не пам’ятаєш, як страждав наш Ейварн, коли вбивали останнього дракона?! Я відчувала його біль, мов власний! — на мить в синяві очей Володарки навіть зблиснули гіркі сльози. — Зрештою, ми, боги, вічні! Якщо згине цивілізація смертних, то мені байдуже…
Хоч Ангро й кивнув похмуро, але не вельми поділяв думку коханої. Насправді його непокоїла доля смертних. Так, навіть ці недосконалі істоти заслуговують на життя, бо вони є невід’ємною частиною всесвіту.
+++
— Погляньте-но, хто ж це до нас повернувся?! — діловито уперши руки в боки, Есара знущально блимнула очницями на Емілію, яка приречено застигла посеред печери. — А ми вже гадали, що тебе зжерли арахніди!
— На жаль, не зжерли! — злісно буркнула Арвала. — Ця смертна навіть втішала на ложі нашого Ейварна! Вочевидь не догодила, якщо Молодший Володар спровадив її геть! Викинув з палацу, мов непотріб!
Після такої заяви Арвали демониці-кухарки враз з цікавістю втупилися в застиглу полонянку, невже і дійсно ділила ложе з Молодшим Володарем? Безвольно опустивши руки, Емілія стояла посеред брудних мисок та геть вже не слухала ті образливі слова. В скляному погляді застигла холодна порожнеча, здавалося, ті смарагди немов згасли, як і жага до життя. Її гідність остаточно розтоптали, а душу осквернили. Перетворивши Емілію на безправну іграшку, Ейварн безжально витер об неї ноги. Якщо досі й жевріла надія на втечу, то саме цієї миті дівчину вже не хвилювало майбутнє. Важка праця, знущання чи смерть? Байдуже.
— Таки зуміла ця смертна дівка спокусити Молодшого Володаря… — злісно процідила Есара, стискаючи мідний ополоник, яким щойно розмішувала вариво у казані. — Через це й досі жива… — навіть іклами скреготнула. — А що далі? Буде зваблювати наших демонів?! Аби з голоду не сконати, спатиме з кожним за шмат м’яса чи миску юшки?! — гидливо сплюнувши на підлогу, раптом лиховісно розреготалася.
— А що?! Хай там як, ця смертна вродлива, має гарне тіло! Навіть парцалаки її не кусають… — іронічно протягнула Тойріс, водночас роздивляючись дівчину із заздрістю. — Аби вижити у безодні, буде пропонувати своє тіло кожному демону, а потім… — не встигла договорити, як раптом в печеру увірвався чорний вихор, змінюючись вродливою, стрункою демоницею у золотистій сукні з глибоким декольте, що привабливо окреслювало пишні груди. На цій особі виблискували й золоті прикраси, як доказ її високого статусу. На спину спадала товста смоляна коса, а над головою здіймалися закручені сріблясті роги. Стиснувши кулаки, демониця застигла за кілька кроків від Емілії. Хоч обличчя мала й красиве, але з загостреними, хижими рисами. Зловісно зіщуливши червоні очниці, вона вп’ялася в полонянку лютим поглядом.
— То це вона зібралася зваблювати наших демонів?! — грізно забринів голос демониці. — Це вона танцювала в палаці перед Ейварном, перед демонами та моїм Азазелло?!
— Вона! — вигукнула Есара, вказуючи на Емілію. — Ще й спокусила Молодшого Володаря, розділила з ним ложе! Амаран, з цим варто щось робити! Невдовзі звабить і твого Азазелло! — наче навмисно підливала масло у вогонь. Як і інші кухарки, Есара не наважилася кривдити смертну через страх перед Володаркою, проте сподівалася, що натомість ревнива Амаран обрушить на дівчину гнів. Хоч як прикро, Есара досягла мети.
— Ти… — засичала Амаран, мов змія, повільно й загрозливо наближаючись до Емілії. — Жалюгідна ганчірко… Смертна повіє… Я ж твої коси нікчемні повидираю…
— Ну давай, Амаран! Покажи їй! — зловтішно гарикнула Есара у передчутті розправи над смертною.
— Есаро, але ж… — Міґді спробувала заступитися за Емілію, але Есара погрозила їй кулаком. Саме цієї миті охоплена люттю Амаран кинулася до полонянки з рішучим наміром схопити її за коси, але раптом в тьмяній печері спалахнуло сліпуче сяйво, а демониці скрикнули у страху. Не відразу зрозуміли, що відбулося насправді. Тілом Емілії прокотилася хвиля вогняних іскор, що зірвалися вогняною хмариною та враз обпекли руки Амаран. Зревівши від болю, демониця відсахнулася у липкому жаху й позадкувала в бік виходу з печери.
— Боги Темряви! Це ж магія Світлих! — скрикнула, затуляючи очниці від сліпучого сяйва обпеченими долонями, на шкірі проступали пухирці. Усі поріддя безодні боялися магії Світла, бо ця сила їх вбивала, спалювала вщент.
— Світла! Вона Світла! Допоможіть! — розпачливо горлали інші демониці й за мить кинулися за Амаран до виходу з печери.
Звісно, неабияк розгублена Емілія і гадки не мала, що саме з нею відбувається. Так і вклякла, вирячившись на власні долоні, які іскрили дивною магією. Поступово тіло охоплювало пекучим жаром, а шкіра палала, наче у вогні. Але, хоч як дивно, одяг Емілії не постраждав, натомість крізь тканину пробивалися золотисті промені. Цікаве відчуття… Наче й палаєш, немов смолоскип, але болю не відчуваєш. Ба більше, всередині вирувала потужна сила, яка за мить ладна вирватися та обрушитися вулканом на першого-ліпшого, хто трапиться на шляху… Недарма кажуть, що у смертних магія Світла народжується з болю. Зазвичай вона проявляється після пережитих потрясінь…
Чомусь Емілія не здивувалася, коли перед нею з чорноти вихорів виринули три постаті Володарів безодні, Ангро, Девалрі й Ейварна. Звісно, темні блискавично відчули небезпечний для них прояв Світлої магії та поспішили до печери.
— Невже вона Світла?! — Девалрі вирячилася на дівчину з благоговійним страхом, а на шкірі Емілії витанцьовували вогняні жарини.
— Клятий Люціарн… Бодай би згорів від власної магії! — вилаявся Ангро, повільно наближаючись до Емілії.
— Не наближайтеся! — застережливо витягнувши правицю, Емілія позадкувала до стіни. Вона почувалася, мов зацькована тваринка та гадки не мала, чого сподіватися від темних. Водночас дивилася на них, мов на катів, з неприхованою ненавистю.
— Нерозумна! Ти ж згориш живцем! Надто сильний викид магії, його варто загасити, доки ти не згоріла! — зревів Ангро, побіжно активуючи власну енергію, що зривалася з його пальців струменями чорного диму. — Не ворушися! Дозволь тобі допомогти…
— Краще згоріти! — скрикнула Емілія у розпачі. — Краще смерть, ніж цей мерзотник і далі буде з мене знущатися! — судомно схлипнувши, тремтячою правицею вказала на заціпенілого Ейварна, вперше за весь час помітила в очах зухвальця розгубленість, навіть острах. — Ні! Не торкайтеся мене! Я не хочу жити! Дозвольте мені згоріти, померти! Не хочу такого життя…
Ігноруючи ці відчайдушні крики та напружено стиснувши губи, Ангро вже випускав з рук чорну імлу, яка за мить оповила Емілію щільним коконом та заразом пригасила викид магії Світла. Поступово вогняні іскри на дівочій шкірі згасли, розсіюючись у повітрі. Видавши приглушений стогін, знесилена Емілія повільно осіла на підлогу. Враз в голові запаморочилося, перед очима чорнотою розпливалися ненависні постаті Володарів. Зрештою, дівчина рухнула на кам’яну підлогу та знепритомніла, занурюючись у невідомість.
Полегшено видихнувши, Ангро перевів важкий, навіть вбивчий погляд на застиглого правнука, який вирячився на нерухомо лежачу Емілію.
— Ти… Притягнув до безодні Світлу… — Володар похмуро констатував очевидне. — Що ж ти накоїв? Що ми накоїли? — заразом звинувачував у цьому й себе, оскільки дозволив Ейварну утримувати в безодні смертну полонянку. — Мені відомо, що ти ділив з нею ложе… Вочевидь після цього прокинулася її магія… Зазвичай в нащадків ілюмінів магія Світла прокидається у повноліття, а у дівчат після того, як пізнають чоловіків, але й у цьому випадку не відразу… — скрушно похитав головою. — Чергове пережите потрясіння і викликало у цієї смертної спалах магії… — гнівно протнув Ейварна чорнотою очей. — Ти хоч усвідомлюєш наслідки?! Якщо Люціарн дізнається, що ми утримуємо Світлу в безодні проти її волі, то цей амбітний бог оголосить нам війну! Нам, темним! Доки магія дівчини «спала», Люціарн не міг її відчути, але зараз… — труснувши смоляними пасмами, злісно стиснув кулаки.
— Я ж не знав… — приглушено зронив Ейварн з гіркотою провини. — Не знав, що Аліріель вбила Світла… Я б знищив її відразу…
— А якщо ця дівчина не вбивала Аліріель? — Девалрі й досі мучили сумніви. — Варто привести смертну до тями та все з’ясувати…
