Спочатку:
На сторінку книги
— Ти… — зронивши ледь чутно, Емілія навіть не обернулася до Ейварна, який застиг за її спиною майже впритул. Вона відвела погляд від дзеркала, не бажаючи споглядати навіть відображення того, хто завдав стільки болю... Цієї миті дівчина не відчувала страху перед катом. Усі відчуття немов притупилися, змінюючись холодною байдужістю. Так, Емілія розуміла, що Ейварну відома правда, але що це змінить?
— Я покарав кривдників… Олсі Свенстін мертвий, — його хрипкий шепіт відлунював із болем та розпачем невимовного каяття. Одержимий, засліплений жагою помсти, безжально мучив, кривдив ні в чому не винну дівчину. Ба більше, вона навіть кинулася захищати демоницю й сама постраждала від того смертного покидька, який мав намір її збезчестити! І чим він, Ейварн, кращий за Свенстіна? Якщо той вдавався до грубої сили, то він застосував магію навіювання, аби оволодіти полонянкою без перешкод… Ницість, яку ніколи собі не пробачить. Як же низько впав, охоплений гнівом та хіттю! Невже за триста років геть розгубив краплини людяності?
— Ти… Вбив містера Свенстіна… — Емілія й не сумнівалася, що Молодший Володар знищить підступного вбивцю. Так, Ейварн розніс вщент та спопелив навіть його маєток, залишаючи згарище.
— Він заплатив за все… — несміливо простягнувши правицю, обережно торкнувся дівочого плеча, але Емілія, різко відсахнувшись, водночас обернулася до Ейварна та зазирнула йому у вічі. Боги, скільки ж там вирувало гіркого болю! Здавалося, навіть справедлива помста не притлумила той біль. Не досить того, що вже не повернути Аліріель, ще й Емілія стала його невинною жертвою. Ейварн розумів, що знищив її морально. Відчув це в згаслих, застиглих смарагдах, де зяяла холодна порожнеча.
— Чому… Чому ти справжнього вбивцю покарав відразу, а мене… Мучив? — голос Емілії зрадницьки здригнувся. — Чому не вбив мене відразу?! Чому ж так знущався, занурюючи в пекло?! Чому безжально розтоптав мою душу? Краще б відразу вбив… — в кутиках очей зблиснули рештки наразі невиплаканих сліз, які були для Ейварна гіршими за будь-яку руйнівну магію.
— Насправді не зміг тебе вбити… — і сам до кінця не усвідомлював власних вчинків. Так, міг би вбити смертну ще в маєтку Малкольнів, коли знайшов на місці злочину, але якась сила спинила його. Хоч і засліпило люттю, але насправді чомусь не бажав смерті цій дівчині, вважаючи, що справедливим покаранням стануть її довічні муки, але… Натомість Емілія пробудила в ньому досі незвідані почуття, що у гніві вилилися проявами нестримної хіті.
— І що далі? — зазираючи у сірі вири, Емілія й сама неначе шукала відповідь на власне запитання. — Що мені далі робити? Де мені віднайти спокій? Оскільки я була… З тобою на ложі, смертні маги відчують в мені частинку твоєї темної енергії, опісля мене всі зненавидять, бо вважатимуть проклятою! На мене дивитимуться, мов на поріддя безодні, мов на твою іграшку! Чи стане хтось слухати про магію навіювання, за допомогою якої ти мене примусив?! Їм байдуже! Для них краще, щоб я згинула! — дівочий голос зривався на розпачливий крик, що водночас протинав Ейварна гострими лезами.
— Еміліє… — він вперше звернувся до смертної по імені й без звичної зневаги. — Я розумію, що ти ніколи мені не пробачиш, що марно навіть благати… Розумію, що власноруч створив між нами нездоланну прірву чорної ненависті, але… Якщо хочеш, можеш залишитися тут, у безодні… Зі мною… З власної волі… — Ейварн цієї миті остаточно усвідомив, що не бажає відпускати дівчину. Коли ж встиг до неї прикипіти? Можливо, після того єднання, коли пізнав на ложі? Хоч Емілія й перебувала під впливом його магії, але оманлива ілюзія її насолоди мимоволі торкнулася й серця Молодшого Володаря. Як же хотілося, щоб дівчина дарувала ніжність без клятої магії навіювання, але… Це неможливо. Ейварн усе зруйнував власноруч. Зранив її серце й душу, розтоптав. Між ними завше буде нездоланна прірва. — Залишайся тут… — прохрипів, благально зазираючи в дівочі очі. — Ти матимеш все, що забажаєш… Окремі покої, гарні вбрання, дорогоцінності й особистих служниць! Ти житимеш у розкоші, не знатимеш горя й нужди! Кожний твій наказ, кожна примха буде виконуватися беззаперечно, а я…
— Пропонуєш мені, Світлій, залишитися в безодні серед демонів? — у голосі Емілії ковзнула гірка іронія з часткою приреченості. — Попри все, я тут завше буду чужою, небажаною… Щомиті я відчуватиму загальну ненависть демонів. Гадаєш, мене радують блага безодні? Оті вбрання, дорогоцінності?! — нервово кивнула на урочисту сукню, що на мій красувалася. — Чи це вбрання, чи той грубий балахон… Яка різниця? Я стала лялькою, якій байдуже, що саме на неї одягнуть!
— Ні, Еміліє, ти не лялька… — втупившись в дівчину, Ейварн заперечливо хитав головою. — Насамперед, ти особистість. Зі стрижнем, з характером… Ти жива й неповторна! Хоч як раніше не бажав визнавати, але ти осяяла цю безодню, мов промінь, що дарує надію… Надію на щастя, на людяність… За винятком моїх рідних, я досі вважав усіх смертних ницими, жадібними, навіть жорстокими, але ти… — вперше Емілія помітила в парубочих очах обожнювання, хоч і з часткою невимовної гіркоти. — Ти змінила все… Змінила навіть мене, моє уявлення про смертних…
— Але ж… Якою ціною… — хоч Емілія відчула його щирість та немов побачила оголену душу, але пережитий біль буде довічною перепоною між ними. Біль, що притупив і її жагу до життя.
— Навіть з уламків можливо звести палац… — Ейварн спробував посміхнутися, але його губи лише нервово смикнулися. Чи насправді можливо звести з попелу зруйновану красу? Він розумів, що наразі від дівочої душі залишилося лише згарище, як від маєтку злощасного Свенстіна. Таке враження, наче руйнував усе, до чого торкався. — Скажи хоч щось, не мовчи… — шукав в її очах бодай натяк на якесь рішення. — Бажаєш залишитися тут? Чи хочеш повернутися у свій світ? Лише одне твоє слово…
— Хоч мій світ вже не прийме мене, як і безодня, проте… Волію знову побачити мій світ, відчути його… — розгублена і зранена, Емілія не могла визначитися, неначе загубилася й застрягла між світами та втратила себе.
— Гаразд… Я почув тебе, — стиснувши губи, Ейварн раптом почав обертатися вихором. Закручуючись чорною імлою, заразом охопив Емілію та зірвався вгору, до межі між світами. Якщо дівчина бажає, нехай покине безодню, нехай знову відчує звичну реальність. Та чи зуміє він покинути смертну? Хай там як, буде поруч до останньої хвилини, доки Емілія не визначиться остаточно.
Коли вихор розсіявся, Ейварн з дівчиною опинилися посеред гаю в маєтку Малкольнів. У ясному небі сяяло денне світило, пробиваючись золотистими променями крізь верховіття крислатих дерев. Емілія відразу впізнала це місце… Місце, де Свенстін вбив Аліріель. Злощасна подія, з якої розпочалися усі страждання.
— Аліріель… — покосившись на свій золотий кулон, Ейварн раптом помітив, що світіння кристалу згасло. — Її магія зникла… — раптом рішуче стягнув з себе прикрасу, стискаючи у пальцях. — Насправді я вигадав Аліріель, вона була лише ілюзією… Плід моєї уяви про дівочу вірність, чистоту. Аліріель лише моє чергове творіння, згусток магії безодні… Образ, у який я закохався… — зрештою, він наважився озвучити правду. У присутності Емілії визнав, що кохав лише ілюзію, з якою варто розпрощатися. — Прощавай, Аліріель… — хрипко зронивши, опустився на коліна і опісля проявом магії вкарбував кулон у землю, немов остаточно поховав і минуле. Підвівшись, задумливо поглянув на застиглу поруч Емілію.
— Я не вбивала її… — мовила дівчина з неприхованим жалем.
— Знаю… — за мить Ейварн вже спивав її погляд. Немов шукав в ньому бодай іскру, бодай порух зломленої душі. — Також мені відомо, що ти любила гуляти в цьому маєтку, від мачухи ховалася…
— Так… — у відповідь долинуло сумне зітхання. — Хоч як дивно, саме тут почувалася затишно, але… — здригнувшись, відвела погляд. — Саме тут все й почалося…
— І завершилося, — Ейварна шматувало гірке почуття провини, проте він відчайдушно сподівався, що Емілія, зрештою, вирішить повернутися з ним у безодню. — Наразі пропоную прогулятися… — кивнув в бік будинку. — Я бачив твої спогади… Ти любила усамітнюватися в цьому будинку, в якому я народився, — на мить наче й сам занурився в далекі спогади, крізь які виринала лагідна материнська усмішка, а потім… Біль і розпач батьків через його непохитне рішення прямувати до безодні. І раптом Ейварн усвідомив, що віддав би все, аби повернути час назад, аби знову побачити люблячих батьків, почути їхні голоси. Зрозумів, що омріяне безсмертя насправді не вартує того короткочасного проміжку життя, наповненого справжніми емоціями, навіть злетами і падінням… — Дозволь, Еміліє… — простягнувши правицю, торкнувся її холодних пальчиків. — Ходімо, покажу будинок, — дівчина кивнула, а руку не відсмикнула. Мовчки ступала по бруківці алей закинутого маєтку, а вітер плутався в золотому розсипі її волосся.
Ейварн охоче показав дівчині будинок. Вказуючи на портрети, побіжно розповідав про своїх предків. Про матір Клоренс, про батька Ренвіра, про дідуся й бабусю Локвардів. Помітив, що Емілія роздивляється ці портрети з неприхованою цікавістю, немов на мить забувалася про власний біль. Дівчина подумки відмітила, що Ейварн успадкував від вродливої матері чорний колір волосся, а від батька — сірі очі, такі ж ясні, але… В очах барона Малкольна сяяло благородство, а погляд Молодшого Володаря й досі здавався крижаним…
Ейварн проявом магії відчиняв кожну кімнату, навіть привів Емілію до власних апартаментів, де мешкав колись, у прохолодному повітрі немовби застиг час.
— Тут навіть павутиння немає, ще й прибрано… — дівчина здивовано окинула поглядом приміщення. Білі стіни були оздоблені золотистою ліпниною, біля вітражного вікна стояло застелене широке ліжко, а на дерев’яному столі й досі лежали стоси фоліантів.
— Інколи я сюди навідуюся, навіть прибираю, — Ейварн задумливо вказав на них. — Скільки ж годин я провів, сидячи за цим столом… Любив читання… Навіть вивчив усі формули з тих фоліантів, в них чимало цінної інформації про некро-магію… Авжеж, мені пророчили кар’єру придворного некроманта… — зі споминами про минулі часи його губами ковзнула ледь помітна посмішка. — Моя матінка володіла некро-магією, яку я успадкував… Унікальна магія… Якби я залишився в світі смертних, зумів би повернути до життя чимало людей… — Емілії здалося, що в його голосі ковзнула гіркота. Невже шкодує, що обрав безсмертя замість швидкоплинного життя?
— Чи шкодуєш, що обрав безсмертя? — зрештою, наважилася запитати, немов відчула його думки.
— Вже й не знаю, Еміліє, — сутужно зітхнувши, проявом магії змахнув зі столу шар пилу. — Хай там як, час вже назад не повернути… — зронив з неприхованим жалем. — Скільки ж я припустився помилок! Навіть магією їх вже не виправити… — здмухнувши з чола смоляне пасмо, раптом наблизився до Емілії. Склавши докупи її застиглі долоньки, немов гріючи власними, рішуче зазирнув у смарагдові очі. — Лише одне твоє слово, Еміліє… Повертайся зі мною до безодні… Присягаюся, я спробую виправити все! Знаю, ти не пробачиш, але… У світі смертних ти приречена на страждання, на зневагу, а я… Принаймні, хоч спробую подарувати тобі спокій, умиротворення… Лікуватиму твій біль, розділятиму його з тобою…
Чи зуміє Емілія пробачити того, кого вважала осоружним, жорстоким катом? Сумнівно. Між ними завше буде крижана безодня, але й цей світ її не прийматиме. Не зважаючи на магію Світла, дівчину вважатимуть «проклятою», «оскверненою» темними. Авжеж, вибір важкий. Цієї миті Емілія немов стояла на роздоріжжі, де кожний обраний шлях супроводжуватиметься болем. Вона мовчала, в приміщенні повисла гнітюча тиша.
— Ходімо надвір… — відчувши важкість у грудях, воліла вдихнути свіжого повітря. Так і не знала, що відповісти. Ейварн також мовчав. Здавалося, його обличчя навіть скам’яніло. За кілька хвилин вони покинули будинок й повільно прямували алеєю. Куди ж йти? Емілію охопило відчайдушним бажанням довіку залишитися в цьому маєтку, сховатися від усіх, але розуміла, що це неможливо. Її душа немов розривалася навпіл, так і застрягла на розпутті.
— Куди ж ти підеш, Еміліє? — зупинившись, Ейварн стиснув її долоню. — До смертних? Вони ж скривдять тебе… — як же волів, аби дівчина пішла з ним! Здавалося, від її рішення залежить і його подальше життя…
— Я… Не знаю… — труснувши головою, Емілія нервово змахнула непрохану сльозину. Гірку та одиноку, як і вона. — Я не… — не стигла договорити, як денне світило у небі раптом вибухнуло золотисто-сліпучим сяйвом, враз затоплюючи довкілля потужним проявом божественної магії.
— Світлі?! Та невже?! — гнівно зревів Ейварн і щосили стиснув дівочий зап’ясток, немов боявся втратити ту, яку насправді покохав. Як же пізно це зрозумів, надто пізно…
