Раді Вас бачити!

Кажуть, дракон може звести людину з розуму. Але в містах вони не обертаються, і мені якщо й доводилося бачити, то мигцем здалеку, або високо в небі.
Вранці я спала довго. За дві безсонні доби і за безліч важких, голодних та нервових ночей до того.
Уперше після смерті батьків спала так легко. І дракон уві сні зовсім не зводив мене з розуму...

Коли прокинулася, сонце било у вікна, натякаючи, що ранок давно минув.

Мелісса, виявляється, вже навіть поїсти встигла – на столі стояли залишки дитячого сніданку. І тихенько гралася поруч зі мною десь роздобутою шитою лялькою.

– Ліро! – зраділа вона, коли я прокинулася. – А Стелла сказала, ми будемо вчитися шити ляльок, а потім із ними чаклувати! І що можна зшити будь-яку людину, уявляєш?

– Так... а хто така Стелла?

– Вона мені сніданок приносила. І ще сказала, що всі діти ходять до школи і завтра я теж піду.

– Добре, мила, – я притиснула малечу до себе, пригладила розтріпане з коси волосся.

Не впевнена, що батьки хотіли б, щоб вона вчилася чаклунству. Але ми тепер тут, я сама привела її сюди... і значить, доведеться жити за законами цього світу.

– А сьогодні ми можемо погуляти містом, – продовжувала цвірінькати Мелісса. – Тільки вона сказала, щоб я тебе не будила, дала відпочити. Сказала, ти дуже втомилася. І я мовчала, чесно!

– Я знаю, моя хороша. Зараз я перекушу, і одразу ж підемо гуляти.

– Треба покликати Стеллу, щоб принесла тобі їжі?

– Ні, – знітилася я. Просити їжу було соромно. – Я доїм те, що ти залишила. Не пропадати ж.

Мелісса кивнула. Але коли я вийшла з ванної, привівши себе до ладу, на столі чекав духмяний піднос.

Тонко нарізані скибочки м’яса, запашний хліб, паштет із пахучими приправами, і ще салат, який мама робила іноді на свята...

– А Стелла сама прийшла, уявляєш? – раділа Ліська. – Ніби дізналася, що ти встала. І тобі більше не потрібно доїдати за мною.

Усміхнувшись, я закусила губу. Поїла швидше.

Відьми були надто добрі. І я не могла зрозуміти, радує це, чи лякає.

– Ходімо, ну ходімо ж! – Меліссі не терпілося прогулятися.

Вона чекала на балконі, ледь не пританцьовуючи, і з цікавістю витягувала шию, щоб зазирнути якнайдалі.

– Ходімо, – усміхнулася я. – Ох, зачекай хвилину...

Згадалося раптом, чого Ісид навчив увечері. І так захотілося спробувати!

Зробивши жест рукою, я ніби потягнула на себе простір, відкриваючи доступ до ілюзії. Хоча, зізнатися, мені здавалося, що тут усе значно складніше, ніж просто ілюзія.

Навколо неясною, прозорою димкою зблиснуло болото.

– Ой, що це? – із захватом вигукнула Мелісса.

– Це... – почала я, але тут щось темне, різке рвонуло просто звідти, понеслося на нас, увірвалося до наших покоїв!

В останню мить здалося, що там, удалині, я побачила чоловіка. Сподіваюся... ох, сподіваюся, не того, кого найменше хотіла бачити!

Але простір уже зімкнувся, а потім Мелісса радісно зойкнула:

– Фісса! Ліра, Фісса повернулася!

Ми з двох боків обхопили нашу чорно-руду красуню. Ох, яка ж вона була худюща! Шерсть клаптями випала і злиплася. Але Фісса замуркотіла, настовбурчивши брудні, пропалені на краях крила.

– Де ти була? Вони знущалися з тебе? – прошепотіла я.

Фісса глянула в очі. Раніше вона могла говорити – не вголос, а передавати повідомлення подумки. Але коли батьків забрали і вона полетіла слідом за ними, я перестала чути її.

Зараз вона вдивлялася в наші обличчя по черзі, мружилася зеленими сльозливими оченятами, але я не розуміла, не чула її.

Фісса повернулася до Мелісси – сподіваючись відчути відгук сили. І не знаходила його.

– Як її вилікувати? Ліро? – пробурмотіла Мелісса.

– Не знаю...

Фісса відвернулася від малечі, глянула мені в очі – і я побачила камеру, пропалюючі енергетичні нитки, що пробили крила нашого фамільяра.

А потім – чоловіка. Дракона.

Довга болісна втеча, спроби відірватися, збігти, заплутати сліди на межі сил.

Аттар звільнив її! Але дуже сумніваюся, що з доброти душевної.

Мерзотник знав, що Фісса стільки часу томиться у в’язниці! І захотів із її допомогою мене знайти!

І отже, він не привидівся мені на болотах.

Сподіваюся, Ширіза не впустить його і він, потоптавшись без діла...

«Тиждень», – хмикнув внутрішній голос. Цей упертюх уже раз топтавсь. І хто знає, які в нього стосунки з Верховною.

Навряд чи дружні, інакше він не страчував би відьом!

«Тих, що не входять до Ковену», – послужливо нагадав упертий голос, що сидів у моїй голові.

Застогнавши, я закрила обличчя долонями.

Ширіза взяла нас під покровительство. Взяла ж? Вона ж не віддасть мене йому?

Але вона нічого не обіцяла...

Але що вона може вимагати за своє заступництво?

– Ліро? – Ліська погладила мене долонькою. – Тобі погано?

– Ти чуєш Фіссу?

– Ні, – опустила голову сестра.

Може, спитати у Ширізи? Але мені було незручно смикати Верховну. Особистий фамільяр – завжди був турботою родини. Багатьох фамільярів навіть не бачить ніхто, крім своїх.

Я ще раз вдивилася кішці в очі. Покликала всю свою слабку магію, щоб передати запитання:

«Чим тобі допомогти?»

Вода, прийшла картина.
Вода. І спати.

Підхопивши на руки, я понесла її у ванну. Набрала теплої води, і ми з Меліссою в чотири руки відмили в’їдений бруд м’яким шампунем, який стояв тут же. Обробити рани було нічим – тому просто загорнули в пухнастий рушник, обережно промакуючи. І віднесли на моє чисте, неторкнуте ліжко.

Фісса вляглася на живіт, витягнувши голову і трохи підібгавши крила. Я накрила її теплою ковдрою, щоб не змерзла.

Продовжуючи муркотіти, Фісса заплющила очі і поринула в сон.

Якийсь час ми сиділи поруч, обережно гладили мордочку і чухали за вушками.

– Ми не підемо гуляти? Так? – зітхнула Мелісса.

– Думаю, тут їй нічого не загрожує. Можемо залишити на годинку, – усміхнулася я.

Мені теж цікаво було побродити містом відьом. Містом, де познайомилися мої батьки.

А сестричка й зовсім радісно підстрибнула.

Вдихнувши на повні груди, я взяла Меліссу за руку. Але не встигли ми наблизитися до дверей, як ті відчинилися.

На порозі стояла жінка – віку, мабуть, нашої мами. Товсту руду косу переплітав ланцюжок із коштовним камінням. А блакитні очі дуже нагадували очі Ісида...

– Стелло! – зраділа Ліська.

– Деліро, – кивнула та, погладивши Меліссу по голівці. – Пані Ширіза хоче бачити тебе.

– Але ми хотіли погуляти, а потім прилетіла Фісса, і ми її купали, бо вона перестала розмовляти, – затараторила сестра: мабуть, Стелла завоювала її симпатію і міцно увійшла в довіру. Мелісса рідко з ким ставала такою відкритою.

– Ми можемо погуляти з тобою, і ти мені все розкажеш, – усміхнулася жінка, простягнувши їй руку. – А Ліра приєднається до нас пізніше.

Ковтнувши, я кивнула, постаралася усміхнутися якомога впевненіше.

Хоча майже не сумнівалася, чому Ширіза кличе мене. Хто тому причина...

За дверима чекав Ісид. Але повів не до алькова на другому поверсі, а вниз. До офіційної, як я зрозуміла, зали, де приймала Ширіза.

Усе тут виглядало справді чаклунським. Темно-фіолетові портьєри опущені, по кутках свічки в канделябрах, стіл – цілий витвір мистецтва, прикрашений кованими візерунками. На ньому стояли і лежали всілякі артефакти і амулети.

Та й сама відьма цього разу одяглася не по-домашньому, а в яскраву чорну сукню з широким капюшоном.

Сьогодні Верховна була одна, без супровідних хлопців. Стояла впівоберта біля вікна, притримуючи портьєру. А навпроти неї височів сам Аттар де Тайлерон.

Одягнений у щільну темну кірасу, що закривала спину і груди, а з боків скріплену шкіряними ремінцями. І в коричневі шкіряні штани, заправлені у високі дорожні чоботи на шнурівці.

На руці трохи вище ліктя поблискувало чорне татуювання із золотистими іскорками – наскільки я знаю, спеціальна магічна в’язь, щоб одяг зберігався під час польоту. Вона завжди має колір дракона і видна якийсь час після обернення.

Значить, той чорний звір, який мені наснився...

– Деліра Деналь, – повідомив Ісид, пропускаючи мене вперед.

Аттар глянув на нього таким лютим поглядом, ніби вони були непримиренними ворогами!

Втім, Ісид залишатися не став. Дочекавшись кивка відьми, безшумно причинив двері з того боку.

– Проходь, Деліро, – промовила Верховна, відходячи від вікна.

Я кивнула, не уявляючи, чого чекати.

Дракон вп’явся в мене поглядом чорних очей, ніби намагався пришпилити. Аж у грудях стиснуло, і чомусь згадалася картина, передана Фіссою. Так і мене розіпне за руки-ноги і стане мучити...

Струснувши головою, я спробувала позбутися цієї картини. Мовчки завмерла.

– Аттар де Тайлерон прийшов за тобою, – повідомила Ширіза.