Раді Вас бачити!

Аякже. Сіла і сиджу, чекаю.

Відповідати я не стала, образа ще палала всередині. Найжахливіше було те, що грошей я так і не отримала. З чим йти до Мелісси? Я ж обіцяла купити їй подарунок. Ту ляльку, на яку вона давно дивилася в крамниці мадам Жане.

Сльози защипали очі. Але Аттар де Тайлерон уже відвернувся і не бачив цього.

Хай мені і нема з чим йти, але я все одно не можу залишити її одну. І я повинна побачитися з Раолем. А там, сподіваюся, принц скаже, що він пожартував, і інквізитор забуде про мене, знайде собі іншу террі.

Тільки ось не впевнена, чи вистачить у мене духу повернутися до дому терпимості мадам Пенні і спробувати продати свою незайманість ще раз.

Гаразд. Я вперто відкинула пасма назад. Щось вигадаю. Ми з Раолем вигадаємо, не вийшов цей варіант – знайдемо інший!

Лише б подалі звідси.

Дочекавшись, поки за дверима стихнуть кроки Аттара, я піднялася. Загорнувшись у простирадло, пройшла по кімнатах.

В одній з шаф виявила кілька жіночих суконь.

Хм, та у нього тут коханки, мабуть, ночують?

Подолавши огиду, одягла одну з них. Вона виявилася трохи завелика, довелося максимально затягнути корсет і підіймати поділ, щоб не наступати. Але ж треба якось дістатися дому?

Туфель не знайшла, зате в одній із кімнат на столі стояла ваза з фруктами, булочками та печивом. Сподіваюся, у інквізитора вони не перераховані? Ну не стане ж він жадібничати? Тим більше, я сама не візьму жодного шматочка. Тільки Меліссі.

Тут же в шафі знайшла тонкий шовковий платок, загорнула в нього трохи ласощів для сестри і зав’язала вузлом. Закріпила на грудях і вирушила шукати шляхи до втечі.

Ніч тільки вступила у свої права. Звідси, з королівського палацу, виднілася найреспектабельніша частина міста. Центральна площа сяяла вогнями і бризкала фонтанами, а від неї розбігалися вулички у плямах ліхтарів.

Перехожі ще прогулювалися, проїжджали екіпажі, з одного еркера навіть виднілася частина театру, звідки саме виходила юрба відвідувачів – закінчився останній, північний спектакль.

Я пройшла по величних апартаментах інквізитора. Під стелею літали звичайні магічні сфери, що вмикалися й вимикалися плескотом.

Посмикала двері, що відокремлювали його покої від решти палацу – але вони виявилися зачинені, причому магічно: руки попереджувально обпекло. Ледь не вперше в житті я пошкодувала, що у мене мало сили.

Батьки були сильними, правда, давно вийшли з відьомського Ковену, осіли в Неррі, у надії жити нормальним життям, ростити дітей... Але не склалося.

Приблизилася до вікна. Другий поверх. Потягнула раму – вона відчинилася.

Хм, пан інквізитор не боїться злодіїв?

Втім, мені було все одно, що там думає Аттар де Тайлерон. У багатьох на вікнах і балконах стоять сигналки, що нікого не пропускають всередину – але дозволяють відчиняти для провітрювання.

До речі про балкони. Я перейшла в одну з кімнат з балконом. З переляком торкнулася стулок, натиснувши на поворотну ручку. Вони теж легко відчинилися.

Обережно провела рукою. Здається, нічого не спрацювало. Крокнула до перил – тиша. Щільніше поправивши вузлик, я на хвилину повернулася вимкнути світло в кімнаті, підтягнула довгий поділ і видерлася на перила.

Стіна зовні не була зручною, але деінде стирчали узори, а знизу виднілася клумба з квітами.

Видихнувши про себе, я рішуче взялася за край огорожі, нащупала ногою одну опору, другу...

Внизу горіли ліхтарі, але не прямо під вікнами, і я дуже сподівалася залишитися непоміченою. Босі пальці з усіх сил чіплялися за виступаючі цеглини та ліпнину. Ось уже частину спуску подолано... До землі залишалося кілька метрів...

Нога встала на поділ шерсового плаття, зісковзнула, слідом за нею зірвалися пальці руки – і я з жахом зрозуміла, що лечу!

Але тут чужа широка сукня послужила добру службу. Спідниця розкрилася, захлопала на вітрі і майже безболісно опустила мене на клумбу – благо там не було колючих квітів.

Я одразу ж вскочила. Трохи шкутильгаючи – нога все ж невдало підвернулася, – поспішила до огорожі.

На мою радість, хвіртка для слуг виявилася незачиненою, і я змогла прослизнути в неї.

Каміння врізалося в босі, непривичні ступні, але я бігла вперед, до нашого великого, нині порожнього дому.

А я ж намагалася його продати. Та ніхто не хотів купувати відьмацький дім – у народі досі ходять забобони щодо цього.

Щохвилини озираючись, старалася триматися вузьких вуличок. І, здається, пронесло: не помітила, щоб за мною хтось гнався, і до дому я дісталася без пригод.

Мелісса затишно спала у своєму ліжечку. Я виклала ласощі на блюдо, поцілувала курносий носик і поспішила у ванну.

Систему підігріву облаштовував ще батько, і вона досі справно працювала. Коли-небудь зламається, звісно, або знадобиться магічне підзарядження... Але наразі у нас не було проблем з водою.

Помитися хотілося майже нестерпно. Я терлася мочалкою з люттю, бажаючи змити всі дотики, погляди, увесь цей жахливий день... точніше вечір. З очей лилися сльози, хотілося просто впасти без сил...

Але потрібно було щось вирішити. Зранку прийде Раоль, як ми домовлялися. Я просила його побути цієї ночі з Меліссою, але в нього не вийшло. Однак він обіцяв прийти з першими півнями.

Запхала чужу сукню у сміттєву діжку, переодяглася і забралася у батькове крісло-гойдалку, чекаючи.

Мені не спалося, я здригалася від кожного звуку, і коли нарешті зовні пролунали кроки, а після стук кільцем у двері – підхопилася, пригладила нашвидкуруч волосся і кинулася відчиняти.