Раді Вас бачити!

– Що? – отетеріла я. – Взагалі-то вночі я мала... – язик не повернувся вимовити це при Меліссі. Хай їй усього п’ять, але рано чи пізно вона може все зрозуміти. А мені цього не хотілося б.

Та шерсовому драконові було байдуже і до мене, і до дитини!

– Обмани з цнотою не рідкість. Багато хто хоче отримати гроші й готовий заради цього на різні хитрощі.

– Якщо ви вже встигли дізнатися моє ім’я і хто мої батьки, то напевно мали б з’ясувати, що в мене є сестра!

Аттар звузив очі – на мить у них, здається, навіть промайнуло якесь збентеження.

– Вам необхідно повернутися до палацу, – повідомив. – Адже принц так і не відмовився від свого бажання, і мені доведеться зробити вас нареченою.

– Я не можу залишити Меліссу, вона надто мала.

На мить мені здалося, що він готовий погодитися. Взяти її з собою.

Однак я не збиралася повертатися. Раоль зрадив мене... Столиця Еттерії виявилася надто ворожою.

Але в мене був вихід. Останній засіб, крайні заходи. Головне – виграти трохи часу...

– Дитині не місце в палаці, – промовила я твердо. – Будь ласка, дайте мені кілька днів, щоб я змогла прилаштувати її кудись.

Аттар завагався, здається, навіть хотів відмовити. Але раптом кивнув:

– У вас один день, Деліра. Сьогодні ввечері за вами прийдуть, щоб привезти до палацу. Будьте ласкаві більше не псувати мою репутацію.

– Що ви, – усміхнулася я, дивлячись, як він розвертається і крокує до дверей.

Та подавись ти своєю репутацією!

– Ліро? Ти хочеш мене віддати? Так?

– Що ти, люба, – я міцно обійняла сестричку, притисла до себе, пригладила розтріпане волоссячко.

Батьки називали її даром Пресвітлої Пари. У нас різниця в чотирнадцять років, вони довго мріяли про другу дитину – про багатьох дітей. Але нічого не виходило.

Поки не з’явилася Мелісса.

Якщо в мене ніколи толком не було сили, то Меліссу нагородили нею за двох. Батьки, щоправда, запечатали її – не хотіли, аби донька привернула увагу інквізиції.

– Нумо ми приведемо тебе до ладу, – усміхнулася я, замкнувши за драконом двері.

– Які смачні булочки! – радісно поділилася малеча. – Ми більше не будемо голодувати, Ліро?

– Ні, моя хороша. Ми з тобою поїдемо... туди, де нам не доведеться голодувати.

– А чому ми раніше не поїхали?

– Бо я сподівалася, що ми зможемо добре жити тут.

– І ти більше не виходитимеш заміж за Раоля?

Нагадування про нареченого стиснуло серце спазмом, і я знову прикусила губу.

– Ні, люба.

– Ура! – крикнула вона. – Він противний! Ой, пробач, ти не любиш, коли я так кажу.

Погладивши її по волоссю, я промовчала. Зрада пекла, втома підкрадалася все ближче, оплутувала сітями. Хотілося впасти й ні про що більше не думати, не хвилюватися.

Але в мене не було на це часу.

Я викупала у ванні Меліссу. Склала речі, винесла сміття до узбіччя, з незрозумілою радістю засунувши туди ж шерсову сукню. Напевно ж від якоїсь коханки!

Привела до ладу дім, востаннє обійшла місце, де я виросла, прощаючись.

– Ходімо, Лісько, – повела сестру за руку.

– Татів кабінет? – злякалася вона.

Батько забороняв нам туди заходити без дозволу. Але ось уже майже три місяці, як його не стало. Мелісса й досі побоювалася, та й мені, загалом-то, нічого було там робити. Де зберігаються папери – я знала, а відьомські зілля й амулети вилучили під чисту, навіть ті, що дозволені та безпечні. Точніше, саме їх: небезпечних батьки не тримали.

– Так, моя хороша.

Торкнувшись потайного каменя, я відчинила сейф – єдиний, який не знайшли.

У ньому лежала лише шкатулка й трохи грошей. Гроші ми давно витратили, а шкатулці настав час зараз.

Обережно діставши, я поставила її на стіл. Вона була простою, без візерунків та інкрустацій – дерев’яна, оббита чорним оксамитом.

– Мама казала ніколи не відкривати її, – з великими очима прошепотіла Мелісса. Та попри це на дитячому личку проступила цікавість.

– Сьогодні можна, люба, – пробурмотіла я, кусаючи губи. Хотілося вірити, що вчиняю правильно.

Що в ній знаходиться, я дізналася лише в день повноліття. А Меліссі доведеться дізнатися значно раніше.

Зітхнувши, я рішуче відчинила кришку. На оксамитовому дні лежав великий сяючий камінь.

– Що це? – прошепотіла з круглими очима сестра.

Кинувши погляд на двері – раптом стало страшно, що зараз хтось увірветься й завадить нам! – я так само пошепки відповіла:

– Відьмин камінь.

Мелісса кумедно зморщила лоб.

– Пам’ятаєш, як ти скинула відро з водою, не торкаючись? – спитала я.

Вона кивнула, і я продовжила:

– Зараз треба зробити так само.

– Але в мене більше не виходить. Після того, як тато... він сказав, що більше нічого саме літати не буде. І воно не літає!

– Зараз вийде, люба. Ми вдвох візьмемося за камінь, і треба буде зробити так само. Добре? Тільки полетить не щось, а ми.

– Ого! А куди ми полетимо?

– Туди, де не потрібно буде голодувати.

– А там ми не вдаримося?

– Ні, – засміялася я. – Багато в... людей так подорожують і не вдаряються. А ми будемо триматися за руки. Впораєшся?

– Впораюся, – серйозно відгукнулася Ліська.

– Молодець, – кивнула я.

Поправила мішок на плечі, міцніше взяла сестру однією рукою, витягла камінь іншою.

– Ну... хай допоможе нам Пресвітла Пара, – прошепотіла.

Я теж не уявляла, що чекає з того боку й чи захочуть нам допомогти. Але одне знала точно: тут залишатися більше не можу.

Мелісса поклала маленьку долоньку зверху, я обхопила її разом із каменем.

– Готова? Нумо!

І спрямувала всі свої сили на активацію.

Мелісса аж заплющила очі від напруження. На мить я злякалася, що нічого не відбувається...

А після – ривок, і нас стрімко потягло кудись.