Раді Вас бачити!

Навколо розстилалося болото. У першу мить я злякалася, потім згадала: відьми захищають свої міста, щоб до них було непросто проникнути.

Перед нами вгору тягнулися хиткі, на вигляд напівзруйновані кам’яні сходи. Їх вінчав символ, схожий чи то на два вогні, чи то на два крила, між якими безсумнівно був прохід. Але куди – видно не було.

Камінь мав перенести нас туди, звідки свого часу пішли батьки. Вони берегли його на крайній випадок – отже, не виключали, що колись можуть повернутися.

Тому я й ризикнула.

– Мені страшно, – Мелісса вчепилася в мою долоню.

– Не бійся, моя хороша. Це ілюзія, щоб відлякнути непроханих гостей.

«Таких, як ми», – нашіптував внутрішній голос.

Рішуче змусивши його замовкнути, я поставила ногу на першу сходинку.

Усупереч побоюванням, нічого не руйнувалося, і ми з Меліссою повільно підіймалися. В якийсь момент почало здаватися, що сходи безкінечні і їхня верхівка не наблизилася ані на йоту – хоча й земля теж не віддалилася. Наче ми йшли, йшли в безкінечності...

А отямилися вже нагорі, між двома зімкнутими крилами.

– Хто? – пролунало безособове запитання незрозуміло звідки.

– Я... Деліра Деналь, і моя сестра Мелісса, – промовила я, з усіх сил намагаючись, щоб голос не тремтів.

Кілька хвилин я стояла в тиші, озираючись довкола, вдивляючись усередину. Але болото внизу залишалося таким самим безкінечним і безжиттєвим, а попереду, в проході між крилами, лише сяяло світло.

Так і не дочекавшись відповіді, я зробила несміливий крок уперед.

Ще. І ще.

Не випускаючи руки притихлої Мелісси.

І раптом – опинилася на вулиці!

Звичайне містечко, кам’яні будинки – втім, бідних домів я не помітила. Усі красиві, доглянуті, у Неррі такі були лише в аристократів.

– Де ми? – прошепотіла Ліська.

Озирнувшись, я виявила, що й крила, і прохід зникли. Усюди, скільки сягало око, простягалося місто.

Звідкись із околиць чулося блеяння й мукання, але на мощених вулицях не було навіть екіпажів. Якісь відьомські вози без коней.

– Пані Ширіза наказала провести вас, – пролунав чоловічий голос, і я, здригнувшись, обернулася.

На мене дивився хлопець – рудий, як і більшість відьмаків. Волосся до плечей, кучеряве, очі блакитні. Дивився з цікавістю – але губи ледь зневажливо викривлялися, ніби він щось таке знав.

Одразу ж захотілося осмикнути сукню, переконатися, що ніде нічого не видно... Незвично виголені інтимні місця здавалися незахищеними навіть під одягом. Миттєво накотили спогади сильного тіла наді мною, рук інквізитора там, де до нього ніхто ніколи не торкався...

Я випрямила спину, дуже стараючись, щоб обличчя не залив рум’янець.

– Хто? – перепитала.

– Верховна відьма, – хмикнув хлопець. – До речі, я Ісид, будемо знайомі.

Я ввічливо кивнула.

Верховна відьма... я мало знала про звичаї й устрій відьом. Лише те, що живуть вони громадами, у кожній – свій ковен і своя Верховна відьма, кожна Верховна входить до спільного Ковену.

– Ходімо, – хлопець пішов трохи попереду, показуючи дорогу.

Дім Верховної був найбільший, мабуть. Як і королівський палац у Неррі, височів на центральній площі. Тільки парк, що розкинувся навколо нього, виглядав зарослим, просто непрохідним.

Ісид провів нас доріжкою, над якою змикалася арка з в’юнких рослин. Краєм ока вловлювалося ніби ворушіння, і постійно виникало бажання придивитися: гілки це чи зміїні хвости?

Але під поглядом усе завмирало, Ісид і далі показував шлях, і зовсім не хотілося б мені пробиратися тут самій.

Ми зійшли на ґанок із красивого райдужного каменю, і перед нами відкрився хол – несподівано світлий та просторий, у тих самих райдужних тонах. Я не встигла як слід роздивитися, коли наш провідник ступив на витончені внутрішні сходи, і нам довелося поспішати за ним.

Нагорі він завів нас у дивне порожнє приміщення.

– Проходьте, – пролунав голос з алькова, прикритого найтоншою світлою тканиною.

Втім, роздивитися щось за цією тканиною рішуче не вдавалося.

Ісид відкинув полог і, вклонившись комусь із того боку, пропустив нас уперед.

Верховна відьма Ширіза виявилася вродливю. І – що дивно – не рудою! У чорному, густому, нижче пояса волоссі рудим світилося лише одне пасмо.

Тонкі риси, вік – абсолютно невизначений. Вона виглядала молодо, але могла жити й останню тисячу років. Я нічого не знала про неї, однак її могутність відчувалася навіть з моєю слабкою силою.

Відьма воссідала на м’якому кріслі-троні. Легка срібляста сукня, радше домашня, ніж офіційна, спадала до самих п’ят.

З обох боків біля її ніг завмерли два оголені по пояс красені. Чи то раби, чи то чоловіки, чи то охорона – я не уявляла, хто вони. Чоловіки сиділи навколішки, не ворухнувшись, і навіть дивилися ніби повз нас.

Нам же дісталися подушки на підлозі. Ліська одразу впала на них без сил і почала коситися на столик, що стояв трохи осторонь, заставлений усілякими стравами.

Я теж опустилася поруч – хоча голодна слина підступала, а живіт скручували спазми. У мене вже два дні нічого в роті не було! До шерсових булочок я так і не доторкнулася.

– Слухаю вас. З чим ви прийшли? – промовила відьма.

– Просити... захисту, – пробурмотіла я.

– Родина, що взяла ім’я Деналь, вийшла з Ковену, і дороги назад немає, – прохолодно мовила Ширіза.

– Я... розумію, – опустила я голову. – Але... я могла б виконувати будь-яку роботу! Або, може, ви подбаєте хоча б про Меліссу? Я просто...

Просто не уявляю, як бути. Хоча, можливо, треба було уходити. Уходити одразу в інше місто, де нас ніхто не знає. Влаштуватися на роботу. Але я так хотіла вірити, що в нас із Раолем усе вийде!

– А ти що ж робитимеш? – промовила відьма, підіймаючись.

– Я... намагатимуся почати спочатку в іншому місті.

Вона наблизилася, різко підняла мою голову за підборіддя:

– Станеш розважати чоловіків у якомусь портовому шинку?

– Ні! Що ви, я ніколи... – я осіклася.

Відьми завжди знають більше, ніж показують. Більше, ніж їм говорять. А мені не хотілося, щоб вона подумала, ніби я обманюю.

А я ж уже... майже... Але більше – точно ніколи!

– То чому ж ти не хочеш узяти з собою сестру?

Я промовчала. Мелісса вчепилася в мене рученятами й дивилася такими очима, що я просто не могла вимовити вголос. І не уявляла, що сказати.

Дарма ми прийшли сюди.

– Розкажи мені все, Деліро.

– Я припустилася помилки, пані Ширізо. І зараз мене шукає дракон. Тому я хочу, щоб Мелісса залишалася під захистом.

– Хтось запечатав вашу силу?

– У мене майже немає сили. А у Лісь... Мелісси вона була дуже неслухняна, і батьки...

– Батьки! – роздратовано фиркнула відьма, повертаючись на місце, потріпала по волоссю одного з хлопців. – Вічно в бажанні сподобатися людям і шерсовим драконам вони калічать силу своїх дітей!

Те саме батьки казали про відьом. Що вони надто тиснуть і не дають свободи, що ковен – це значно більше обов’язків, ніж віддачі. І що саме від чужої волі вони пішли до Нерри. Хотіли вільного життя серед людей і драконів.

Але я промовчала. Опустила очі:

– На жаль, я нічого не можу виправити. Лише просити вас про милість.

– Що ж, – ледь усміхнулася відьма. – Як звати твого дракона?

– Аттар де Тайлерон.

Очі відьми звузилися. На губах ковзнула ще одна усмішка.

– Це дуже цікавий розклад. Схоже, починає збуватися те, що було запущене багато років тому.

– Не розумію...

– Тобі й не потрібно. Розкажи мені все. У чому ти помилилася, чому дракон шукає тебе?

– Я... – я відчула, як щоки заливає жар сорому. – Уклала з ним магічний контракт. Але тут з’явився принц Гертан і сказав, що Аттар має одружитися зі мною! Ну і...

– І? – підняла брову Шириза, на мою радість, не випитуючи подробиць.

– Дракон був у люті. А ми – втекли.

– А контракт?

– Він... не був виконаний. Але не з моєї вини! Дракон сам...

Сам не став. Однак я лише прикусила губу, боячись, що зараз Ширіза розлютиться, теж обізве мене повією та вижене геть.

– І що ж ти не хочеш заміж за дракона, ще й брата короля?

Заміж? Щоб він щоночі змушував мене роздягатися, командував, як стати і що взяти до рота, принижував уже на законних підставах?!

Зчепивши зуби, я лише похитала головою.

– Упевнена, цей дракон не відступиться, – озвалася Ширіза.

– Ви знаєте його? – здивувалася я.

– Доводилося. Він якось тиждень блукав моїми болотами й прикликав мене магією, – закинувши голову, вона всміхнулася.

– Навіщо? – здивувалася я, але Верховна не стала посвячувати мене у свої секрети.

– Я рада, що ви прийшли, Деліра і Мелісса. Відьми не кидають своїх дітей. Толока... якщо це про щось вам говорить.

Я знала, що у відьом є така традиція – всім разом збиратися й допомагати тому, кому найпотрібніше. Вдові з дітьми, самотньому старому.

Але, схоже, ця традиція виявилася значно дальшою і глибшою, ніж я могла припустити.

– Вас не вигнали б, навіть якби ви не пройшли мою особисту перевірку. Але ви пройшли. Ісид покаже ваші кімнати. Я розпоряджуся принести їжі – бачу, ви давно нормально не харчувалися.

Вона змахнула рукою.

Кімнати? У палаці Верховної?

– Як я можу віддячити вам? – ошелешено пробурмотіла я, підіймаючись.

– Віддячиш, – усміхнулася відьма. – Одного дня я попрошу свою плату.