Раді Вас бачити!

– На жаль, – відгукнувся інквізитор, не відчуваючи ані найменшого жалю з цього приводу.

Принц знову проігнорував відповідь. Розсунув руками складочки дівчини, що стояла перед ним, поки дві інші не давали занудьгувати йому самому. Заглянув із добре помітним задоволенням і пожаданням. Зведена плоть здригалася від збудження, і дівчата навперебій почали цілувати її і пестити язиками. У той час як сам Гертан обмацував незаймане лоно баронеси.

– Отак вам подобається, моя люба? – задоволено поцікавився, коли та тихо застогнала від того, що він стиснув клітор. Їй явно були в новинку такі пестощі.

– Так, мій принце, – тихо прошепотіла вона.

– Не чую, моя красуне.

– Мені подобається все, що ви зі мною робите, мій принце.

Аттар ледь помітно поморщився. Легко потрапити в ліжко до принца, складно там утриматися. Скільки їх було, готових потім на будь-які приниження, вони приповзали до Гертана на колінах, дозволяли роздягати себе в будь-якому коридорі замку, на очах в інших придворних – аби повернути прихильність.

Але принц ставав холодним, а часом навіть жорстоким. Йому приносило задоволення принижувати колишніх коханок не менше, ніж позбавляти їх незайманості і честі.

І Аттар був абсолютно впевнений, що ні з однією з них його високість не одружиться. Хоча кожна, зрозуміло, вважала, що саме їй вдасться розтопити його хтиве серце.

Гертан де Тайлерон нарешті зволив перевести погляд на кузена. Усміхнувся, як ситий кіт, облизав губи, передчуваючи задоволення.

– Ти впевнений, мій друже? – поцікавився, дзвінко ляснувши віконтесу по сідниці.

– Впевнений, дорогий кузене, – відгукнувся Аттар.

– Що ж, іди, – дозволив принц.

Аттар де Тайлерон ледве стримався, щоб не вискочити із зали з неприпустимою швидкістю. Думки про пошуки відьми заповнили всю його сутність.

***

У відьомських міст немає назв. Зазвичай вони називаються за ім’ям Верховної відьми, вона ж хранителька – ми от зараз перебували в Місті Ширізи.

Це було неймовірно! Нам відвели дві кімнати з особистою душовою, нагодували – не пам’ятаю, коли я їла таку смакоту! І дозволили відпочивати.

Я сиділа з Меліссою, поки вона не заснула. У нас не було речей. Я взяла їй одну сукенку на зміну та по комплекту нижньої білизни, води про всяк випадок, а більше нічого в мішок не помістилося.

Батьківські коштовності чарівним чином зникли під час обшуку, разом з усіма артефактами, які допомогли б нам протриматися більше, ніж три місяці. Але підлеглі Аттара де Тайлерона не залишили нічого! І треба ж було, щоб саме він... так принизливо, о Пресвітла Пара!

Коли Мелісса заснула, я хотіла пройтися містом, але зрозуміла, що до божевілля втомилася. Просто сиділа в кріслі на великому балконі, що об’єднував обидві наші кімнати, милувалася вечірніми вогнями з висоти третього поверху, згадуючи панораму з королівського палацу і свій політ на спідниці. Добре хоч із ногою нічого серйозного.

– Можна?

Здригнувшись, я обернулася. Біля дверей на балкон стояв Ісид.

– Ви спочатку зайшли, а потім питаєте? – відгукнулася.

– Я стукав, ви не чули. Пані Ширіза сказала допомогти вам облаштуватися, дізнатися, чи нічого не потрібно.

– А в кімнату до незаміжньої дівчини заходити пристойно?

– У відьмаків інші закони, – хмикнув хлопець, сідаючи в сусіднє крісло. – У нас вільні погляди і все за взаємною згодою. А той, хто спробує застосувати силу проти своїх, підлягає вигнанню. А то й страті.

– А я своя хіба? – скоса глянула я на нього.

Присутність чоловіка трохи бентежила. Хоча він здавався досить привітним. І, принаймні, не наближався, не намагався командувати мною. І взагалі нічим не був схожий на одного нестерпного дракона!

– Звичайно, Ліро, – відповів серйозно. – Ви з сестрою тепер свої, пані Ширіза прийняла вас у своє місто.

– А... яку плату вона може попросити? – прошепотіла я.

Так, я була готова розплатитися за допомогу! Але краще б заздалегідь розуміти, що доведеться віддати.

– Цього ніхто не знає, – відповів Ісид. – Верховна бачить більше за всіх інших. Але ти не бійся, вона не вимагатиме нічого такого, що зашкодило б відьмам.

«А нам?» – хотілося запитати. Але я промовчала: раз він не знає, то й обговорювати нема чого.

Кілька миттєвостей я дивилася, як ніч заволодіває вулицями міста. Як розтікаються по домівках останні перехожі, гаснуть ліхтарі на воротах.

– Хочеш, дещо покажу? – Ісид підвівся, нахилився до мене.

– Що?

– Дивись!

Він повів рукою – я вловила легкий магічний слід, – і місто раптом затягнулося пеленою. А потім на його місці проявилися болотяні вогні.

– Що це? – прошепотіла, дивлячись, мов зачарована.

– Ілюзія, магічне накладення. Я – один зі Стражів Брами, вчора якраз була моя зміна. Слідкую, хто намагається нас знайти, хто наближається. Але будь-яка відьма може зазирнути сюди, якщо захоче. Особливо дієво, кажуть, було під час війни, облоги, ну, знаєш... ми ж із драконами не завжди жили в перемир’ї.

– І я зможу?

– Нумо навчу. Це легко. Дивись, ілюзія – вона всюди, ти просто підхоплюєш її і зазираєш за неї. Розумієш? Спробуй. Відчуй.

Якийсь час він пояснював мені, потім розповідав про Місто Ширізи. Дуже хотілося запитати, що він знає про Аттара де Тайлерона, але я поки не наважувалася. Не настільки близько ми знайомі, та й Ширіза ж не захотіла розповідати.

А потім я зрозуміла, що сили на межі і я просто відключаюся під рівний голос відьмака. За сьогоднішній день життя моє повністю змінилося. Назавжди.

Хвилювання не те щоб відпустило, але притупилося. Уперше за довгий час ми з сестрою були ситими, відьми не прогнали нас, і мені почало здаватися, що попереду, можливо, світла смуга.

Ісид тактовно побажав доброї ночі і залишив мене. Подумавши, я забралася до Мелісси в ліжко – після загибелі батьків вона боялася спати сама, а зараз і поготів може злякатися, прокинувшись у незнайомому місці.

Усю ніч мені снився дракон. Чорний, із сяючими золотистими прожилками. Красивий до запаморочення!

Він летів за мною, переслідував мене, невблаганно наближався...