Раді Вас бачити!

– Раолю! – я повисла на сильній шиї...

Ну, не такій вже й сильній, звісно, як у Аттара де Тайлерона. Але Раоль і не дракон.

– Деліро? – здалося, в голосі й погляді нареченого ковзнуло здивування.

– Не очікував, що я так швидко? – похмуро поцікавилася я, заводячи його в дім.

Оглянула дорогу – але в ранкових сутінках було видно лише перших торговок, які поспішали на ярмарок, та служниць.

У нашому домі слуг давно не залишилося, і, звично зітхнувши, я зачинила двері. Головне, що за мною ніхто не прийшов.

– Ну що там? – наречений оглянув вітальний хол, сходи на другий поверх і повернув погляд до мене.

– Раолю... у мене не вийшло.

– Що не вийшло?

– З’явився принц. Уявляєш? А моїм... е-е-е... – слово «клієнтом» язик ніяк не повертався сказати, «покупцем» і поготів. – Моїм драконом виявився Аттар де Тайлерон. А потім з’явився сам принц і сказав йому, щоб він на мені одружився.

– І? – Раоль нахмурився.

Зізнатися, я чекала не такої реакції. Подиву, бажання мене заспокоїти! А не цього похмурого погляду темно-сірих очей.

Провела рукою по ідеально заколотому, як завжди бездоганному темно-русявому хвості, напудреному – нині в моді було довге волосся, «як у драконів».

Раоль несподівано відсторонився:

– І далі що, Деліро?

– А далі Аттар забрав мене до палацу. Але я втекла! Принесла Меліссі поїсти й чекаю на тебе. Нам треба...

– Ти з глузду з’їхала, Деліро?! – Раоль ще більше відсторонився. – Ти все зіпсувала! Навіщо ти втекла?

– Але Мелісса... – я розгубилася, спробувала обійняти його, однак Раоль лише ще відступив:

– Ти розумієш, з ким зв’язалася?! Це ж сам Аттар де Тайлерон! Чим ти думала?

– Ти так кажеш, ніби я спеціально з ним зв’язувалася! – спалахнула я. – Ми ж усе обговорили, ти ж сам казав, що нічого страшного, що...

Схлипнувши, я прикусила губу. Але не дозволила собі знову розплакатися. Зробила крок до нього:

– Раолю, любий. Якщо ми зараз одружимося, ніхто не зможе нас розлучити – ні принц, ні інквізитор!

– Ти тямиш, що кажеш? Дракони зітруть нас на порох! А ти – з чаклунського роду! А він – інквізитор!

– Раніше тебе це не бентежило.

Не знаю, що хотів відповісти Раоль, але в двері знову грюкнули.

– Іменем інквізиції, відчиніть! – прогримів голос... і я його впізнала.

Поки я відчиню, Аттар де Тайлерон не чекав. Штовхнув двері, ледь не зірвавши їх із петель. Розмашистим кроком увійшов у хол.

Сьогодні на драконі була бронзового кольору сорочка, недбало розв’язана на сильних грудях, і темно-коричневі щільні штани з літніми легкими туфлями. На рукаві красувалася емблема інквізитора – вогнедишний дракон.

Аттар окинув усе довкола чіпким поглядом і зупинив його на зблідлому Раолі.

Той уклонився – якось незграбно і ніби догідливо, хоча завжди здавався мені зразком порядності й манер!

Ех, була б із нами Фісса, дракон навіть не увійшов би! Ну хіба що силою інквізитора. Але нашого родинного фамільяра забрали разом із батьками, і я навіть не уявляю, чи він ще живий... точніше, вона.

Та що казати, багато чого було б простіше. Відьмам без фамільярів важко.

– Деліра Деналь, – інквізитор спрямував на мене погляд своїх чорних очей, і по тілу пройшло тремтіння.

Чомусь згадалося, як він розглядав мене з-під каптура. Його уривчасті накази, зневага й дотики...

Я зчепила зуби, щоб не застогнати. Підняла голову.

– Донька подружжя Деналь, яких було страчено за звинуваченням у чаклунстві без відповідних дозволів. Розпусниця. Ще й злодійка.

– Я... нічого не крала! – важко ковтнувши клубок у горлі, я розправила плечі. – Вам шкода кількох булочок?

– Булочок? Ні, смачного. Я про сукню, яка, якщо мені не зраджує пам’ять, висіла в шафі.

Хто б міг подумати, що він перераховує жіночі сукні! Скнара! Чи просто уважний? І чия вона, хотілося б знати?

– Сукню можу повернути, – я з гідністю пішла на кухню. Дістала сукню зі сміттєвої діжки й принесла назад у хол.

Чоловіки свердлили один одного поглядами... точніше, свердлив Аттар. А Раоль якось увесь знітився, зменшився і ніби хотів утекти.

– Залиште собі, – кинув інквізитор мені, не зводячи погляду з мого нареченого.

– Мені вона не потрібна! – я жбурнула свій випадковий трофей під ноги гостеві, ледь стримавшись від зневажливого «як і ви».

– Раоль Жальпен? Це і є ваш наречений? – рука інквізитора махнула в бік Раоля, а очі вп’ялися в мене.

«Так!», хотіла сказати з викликом я. Однак Раоль збліднув, навіть, здалося, трохи відступив назад. По красивих щоках пішли плями.

Зневажливо глянувши на нього, Аттар продовжив пильно дивитися на мене. Не розуміючи реакції нареченого, я несміливо кивнула.

Раоль стрельнув у мене поглядом... якимось просто злим!

Та що з ним таке?!

– Що ж, наречений, – хмикнув Аттар, склавши руки на грудях. – Хочеш одружитися з Делірою Деналь?

– Що... я... – пробурмотів Раоль. А завжди ж здавався мені таким сміливим, таким красномовним!

– Я питаю! Чи готовий ти одружитися з цією дівчиною? Просто зараз?

– Пане інквізиторе... але як я можу... адже принц, його високість же...

Я відчула, як щоки палають соромом.

«Лайно ваш наречений», – згадалося.

– Геть! – рикнув Аттар.

– Пане?

– Я сказав – геть! Якщо не бажаєш одружуватися – залиш цей дім і ніколи більше тут не з’являйся!

То це... була пропозиція? І Аттар справді дозволив би нам? І ж це був би найкращий вихід! Усе, як я й хотіла! І я навіть не встигла... незайманість дісталася б нареченому, як я мріяла... Раніше.

Але не тепер. Дивлячись, як він раболіпно вклоняється дракону і задкує до дверей, я готова була провалитися крізь землю.

Та лише ще рівніше випрямила спину. Досить із мене принижень!

Кілька митей – і Раоль вискочив на вулицю, залишивши мене сам на сам із моїм нічним кошмаром.

Аттар вдивлявся в мої очі, ніби прагнучи змусити й мене схилитися, знітитися, піти... Але мені нема куди йти. І я вже достатньо... принизилася.

Не знаю, чим би закінчилася наша боротьба поглядів, якби нагорі на сходах не з’явилася Мелісса.

Заспана, з булочкою в одній руці й печивом у другій, у довгій нічній сорочці, з розкуйовдженим волоссям...

– Ліро? Що відбувається? – вона затупотіла вниз босими ногами.

– Ох, люба, – кинулася я до неї. – Чому ти не спиш? Тебе розбудили?

– Стукали, кричали... я злякалася, – притулилася вона до мене.

– Ваша донька? – холодно поцікавився Аттар.