Раді Вас бачити!

Марина зайшла до спальні мовчки. Зняла піджак, кинула на спинку стільця, потім сіла сама, закинувши ногу на ногу, так, що спідниця трохи задерлась. Роман сидів у кріслі, розстібав манжети сорочки, не дивлячись у її бік.

Вона наблизилась повільно, зупинилась навпроти. Однією рукою розстібнула верхній ґудзик його сорочки, потім другий. Коли потягнулась до третього — Роман схопив її за талію, різко притягнув до себе і вп’явся губами в шию. Її тіло одразу розслабилось, вона видихнула коротко, майже нечутно.

— Передай батькові, — прошепотів він у шкіру біля ключиці, — що вовка не б’ють, як пса. Бо він або втече, або перегризе горло.

Марина не відповіла, лиш здивовано завмерла на одну мить. Тоді повільно потяглась до його ременя, розстібнула, подивилась прямо в очі з викликом.

Він підхопив її, притиснув до стіни усією вагою, але не жорстко. Вона встигла зняти блузку, поки він стягнув з неї спідницю. Її руки обхопили його плечі, пальці врізались у шкіру. Вона не просила ніжності, і він її не давав.

Секс був концентрований, проте не механічний. У тілі була напруга, дихання перетворилось на короткі уривки звуку. Вона вигиналась, обхопивши його стегнами, шепотіла щось невиразне, притискалась до стіни спиною. Він рухався глибоко, вперто, ніби намагався вигнати щось з себе.

Коли вже майже кінчив — на мить заплющив очі і побачив не Марину, а погляд з кабінету. Той самий — обережний, холодний, як у Артема перед тим, як він погоджувався на складні рішення. Та це був не Артем, це була вона. Та, що дивиться так, ніби знає, що не вистоїть, але йде уперед.

Він закінчив. Не впав на неї знесилено, а одразу відійшов, узяв сорочку, витерся. Вона сіла на край ліжка, дістала сигарету. Роман вихопив її з її пальців, зламав і кинув на підлогу.

— Передай це батькові сьогодні, — сказав він.

Марина ледь помітно нахмурилась. Її обличчя зберегло витончену холодність, але в очах промайнула тінь здивування. Вона відчула його лють, несподівану особисту нотку, і зрозуміла, що це не просто бізнес-послання, а щось значно глибше.

— Добре, — сказала вона спокійно. — Тільки не вкуси сам себе, Ромцю.

Через два дні Роман спустився до архіву. Ліза метушилась з паперами між стелажів. Вона виглядала інакше, не так, як у кабінеті, коли стискала теку, ніби ховаючи синці. Сьогодні на її зап’ястях не було нових слідів, а на шиї не проступали плями. Її каблуки, що раніше стукали обережно, наче дзвіночкам затисли язички, тепер цокали дрібніше, чіткіше.

Роман зупинився біля входу, не заходячи, і задоволено спостерігав за нею. Його меседж через Марину спрацював.

— Звіт готовий? — запитав він.

Ліза обернулася, та навіть не здригнулась від несподіванки. Вона взяла зі столу теку і простягнула йому, її пальці ледь торкнулися його руки, коли він брав папери.

— Усе, що просили, — сказала вона чітко.

Роман кивнув, не відводячи очей і радів, що зміг не схопити її за руку, коли вона торкнулась. Схопити і витрясти з неї все, що задумала.

***

Роман викликав Максима на паркінг, щоб уникнути зайвих очей. Щоразу, варто було Лозинському зайти до кабінету, ширилися чутки про небезпечні справи Гречаного. Максим з'явився швидко, з традиційно незворушним обличчям, але пильний погляд говорив про готовність.

Роман кинув йому ключ, той легко зловив його на льоту.

— Це від квартири на поверсі Лізи Кравець, — сказав Роман. — Ти переїжджаєш туди.

Максим, не виказуючи здивування, лише кивнув.

— Слідкуй за кожним, хто до неї приходить. Особливо за Голованем. — Роман клацнув пальцями. — Дивись, чи немає на ній слідів насильства. Будь-яких.

Максим не ставив запитань, не вимагав пояснень. Розумів, що наказ є наказом, а важливість його не потребувала зайвих слів.

— Це все? — запитав Максим.

— Це все, — відповів Роман. — На зв'язку.

Максим розвернувся і пішов так само повільно і безшумно, як і з'явився, зникаючи в тіні колон.

***

Дзвінок Максима розрізав нічну тишу. Роман підхопився з ліжка.

— Вона в порядку?

— Він її вже не чіпатиме, — пролунало з трубки, і Роман зрозумів, що Максим уже втрутився. Але, схоже, вона не в порядку.

Роман не витрачав часу на запитання. Він зірвався з місця, одягаючись на ходу. У голові промайнув образ Лізи — її обличчя, змарніле від недосипу, синці на шиї і злий погляд на нього, коли він їх розглядав. Лють стиснула його нутро. «Якого біса?» — промайнуло в голові. Він знову не встиг.

Він мало не врізався у таксі, різко вивернувши кермо. Нервував. Боявся. Це було те саме почуття, що пронизувало його шістнадцять років тому, коли він мчав до Артема, але запізнився.

Роман не глянув на знерухомлене тіло на підлозі, одразу вихопив поглядом тендітну, та пряму фігуру дівчини, помітив слід від удару на щоці, кров на губах.

Він обвів поглядом простір, зупиняючись на змінах, які Ліза внесла у цю квартиру: на вазі, що стояла на підвіконні, новій лампі, звільненому від важких гардин вікні. Вона намагалася зробити це кляте місце своїм, бо іншого не мала.

Він підійшов до Лізи, ледве стримуючись, щоб не видати жаль і лють, що палали всередині. Та побачити її, хоч і побитою, було для нього полегшенням. Вона хоча б не зникла.

— Що тут сталося? — запитав Роман. — Хто це?

— Не знаю, — відповіла вона. — Нападник.

Брехуха.

— Тобі потрібен лікар?

— Ні.

Він пройшовся всією квартирою. Майже нічого й не змінилося, якийсь острів загублених душ. З цього помешкання так просто не виходять, тут або вириваєшся на волю, або падаєш у прірву. Тут не місце Лізі, і вона не має спокутувати смерть свого батька. І вона сама не справиться із усіма монстрами.

Та тепер у них є Головань.