Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Її впевнена хода ще стояла перед очима, але він уже перемкнувся. Треба діяти, а не гадати. Він витягнув телефон із кишені піджака, прокрутив контакти й натиснув виклик, обійшовши Наталю. Максим Лозинський відповів після другого гудка, як завжди, ніби він чекав дзвінка.
— Піднімись до мене. Зараз.
— Уже йду, — коротко кинув той і відключився.
Роман встав, підійшов до столу й витяг із шухляди тонку теку з анкетою Лізи Кравець. Папір був новим, надто чистим, як для людини з реальним минулим. Він поклав її на край столу, поруч із ноутбуком, і чекав.
Максим увійшов через п’ять хвилин, його кроки були наче сповільненими. Це складало хибне враження — Роман знав, як блискавично той рухається за потреби. На ньому був темно-зелений піджак, з-під якого виглядав комір сорочки, розстебнутий на один ґудзик. На правій руці — браслет із плетеної шкіри, єдина деталь, що видавала в ньому щось поза образом аналітика. Обличчя було традиційно незворушне, але брови ледь підняті, ніби він уже відчував завдання з продовженням.
— Сідай, — сказав Роман, вказавши на крісло, де щойно була Ліза.
Максим сів, поклавши руки на підлокітники, і чекав. Роман штовхнув теку до нього через стіл.
— Ліза Кравець. Стажерка. Перевір усе: хто вона, звідки, хто підписав її рекомендацію. Усе, що є, і що не є. Але тихо, без хвиль.
Максим узяв теку, відкрив і пробіг очима першу сторінку. Його пальці затрималися на кутику анкети, де стояв нерозбірливий підпис. Він підняв погляд на Романа.
— Підпис дивний. Копати глибоко?
— До самого дна, — відрізав Роман. — І ніхто не має знати. Навіть Наталя.
Максим кивнув, закрив теку й підвівся, тримаючи її під пахвою.
— Скільки в мене часу?
— Учора, — кинув Роман, відвернувшись до вікна.
Максим вийшов, не сказавши більше ні слова. Роман стояв, дивлячись на архів унизу, де Ліза знову гортала теки. «Якщо ти чийсь хід, — подумав він, — я дізнаюся, чий. І хто посмів тебе використати проти мене.»
Наталя увійшла, тримаючи планшет. Її сірий костюм сидів ідеально, але брошка у вигляді латунного пера на лацкані додавала нотку індивідуальності, ніби вона дозволяла собі одну маленьку бунтівну деталь.
— Нараду перенесли на п’ятнадцяту годину, — повідомила вона.
Роман різко повернув голову.
— Це ще хто переносить мої наради?
— Марина Сергіївна.
Він вдихнув крізь зуби, відмахнувшись рукою.
— Та чорт би тебе вхопив, Марино, — пробурмотів, коли Наталя вийшла. — Хоч би ти не капостила.
Він встав, підійшов до стелажа й провів пальцем по корінцях книг, зупинившись на одній із зеленим написом «Стратегія гри». Згідно цієї стратегії, хід вже хтось зробив.
Максим прослизнув в кабінет швидко і наче непомітно. Його темно-зелений піджак злегка пом’явся на ліктях, ніби він поспішав, а браслет із плетеної шкіри на зап’ясті ледь чиркнув по дверній ручці.
— Що встиг? — кинув Роман, не відриваючись від звіту.
Максим поклав планшет перед ним і активував екран.
— Папери Лізи Кравець чисті. Надто чисті. Жодних реальних даних до 2011 року. Біографія — як шаблон, стандартні дати, нічого особистого. До того просто порожнеча. Жодного запису, жодної згадки. Як із вакууму.
Роман узяв планшет, пробіг очима файл. Сторінки виглядали так, ніби їх склали за годину: школа без назви, університет із розмитими датами, рекомендація від неназваної особи.
— Її рекомендація? — запитав.
— Незрозуміла. Нерозбірливий підпис «І.Г.», та не думаю, що справжній. І все оформлено через третій філіал. Там усе закрито.
Роман відкинувся на спинку крісла.
— Знайди, хто це підписав.
— Добре.
— І дізнайся, чи має він стосунок до Тараненків.
— Без проблем.
— Не «без проблем», Максиме. Без шуму. Це все?
Максим знизав плечима, поправляючи манжет сорочки.
— Поки так. Але хтось добре причесав її сліди. Копати далі?
— Так, — відрізав Роман.
Роман залишився сам, дивлячись на звіт перед собою. Червоним маркером підкреслено кілька цифр, не його маркером. Хтось уже рився в його паперах. «Якщо це хід Сергія, — подумав він, — то чому саме зараз? І чому вона?» Ліза Кравець не виглядала випадковим пішачком, але чия вона фігура — Тараненків чи когось іншого?
Двері знову відчинилися, увійшла Наталя.
— Про причину перенесення наради.
Роман різко підняв голову.
— Ну?
— Марина Сергіївна має зустріч із радником. Сергій Вікторович підтримав.
Він відмахнувся рукою, ніби відганяючи муху.
— Іди.
Роман вийшов із кабінету, тримаючи теку зі звітом. Сірі стіни з логотипами компанії здавалися тіснішими, ніж зазвичай. Посеред вестибюлю стояв Сергій Тараненко, масивний, у костюмі кольору вугілля, з годинником, що гойдався на зап’ясті, як маятник. Він шепотів із радником — худим чоловіком у світлому костюмі. Побачивши Романа, Сергій обірвав розмову й кивнув із фальшивою посмішкою, поправляючи краватку так, ніби затягував зашморг.
Роман пройшов повз, не зупиняючись, але зафіксував: вони щось задумали. З сусіднього кабінету вийшов Андрій Вовк. Він клацнув пальцями, ніби викликав офіціанта, і кинув:
— Нові стажери, Романе? Чи старі борги повертаються?
Роман ігнорував його, але слова зачепилися, як гачок. Андрій знав більше, ніж говорив, і його шпилька не була випадковою. Всі щось знали, і це дратувало сильніше, ніж він готовий був визнати.
Біля дверей конференц-залу він зупинився і всиг помітити, як секретарка передала теку раднику. Вона швидко сховала її за спину, побачивши його, але було пізно. Роман вдав, що не помітив.
Він поправив комірець сорочки, відчуваючи, як у грудях наростає холодна рішучість. Двері залу з матового скла чекали, на ручці виднілася подряпина, ніби хтось різав ножем. Роман штовхнув їх і увійшов.
