Раді Вас бачити!

В конференц-залі стажери вовтузилися, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, чи сісти, чи залишитися стояти, їхні голоси зливалися в тихе гудіння, перебиваючи одне одного. Тарас витягнув навушники, і його обличчя миттєво втратило впевненість, ніби ці маленькі вкладки підтримували в ньому життєву силу. Він завмер, розгублено озираючись, тоді як інші голосно шепотілися, кидаючи слова про Гречаного.

— Кажуть, сам Гречаний ініціював цю стажерську програму, — прошепотіла Рита. — І буде з нами особисто знайомитись.

— Та ти що, — відповів Дмитро, криво всміхаючись. — Ну все, кар’єра забезпечена.

Раптом стало так тихо, що було чути, як хтось нервово клацає ручкою.

Чи пам’ятає він кулон? Ліза вдягла його сьогодні без чіткого наміру, вагаючись між бажанням відкритися й потребою зберегти таємницю. Нехай само вирішиться. Шансів, що він впізнає її чи цей потьмянілий срібний вовк на її шиї, майже не було. За шістнадцять років у цього небожителя, мабуть, промайнуло стільки справ і облич, що й самого Артема Вовка він міг не одразу пригадати. Її пальці ненароком торкнулися ланцюжка, але вона одразу відвела руку.

— Ой, вибач! — голос Рити вирвав її з роздумів. Тонка, метушлива дівчина обернулась із запізнілим каяттям, коли плечем збила Лізу, минаючи її.

Ліза хитнулась — але не встигла впасти.

Чиясь рука міцно і спокійно вхопила її під лікоть. І дуже доречно, інакше б вона загриміла долілиць на тверду підлогу. Саме так, як тоді, на цвинтарі: чужа рука, чужий силует, чужий голос, але в ту мить це був єдиний порятунок.

Вона вирівнялась. Вдихнула. Вперлася поглядом у його обличчя, і гордість заповнила її груди, коли зрозуміла, що не зніяковіла ні на йоту. Її обличчя залишалося безпристрасним, твердим, як камінь, навіть коли його погляд затримався на кулоні. Впізнав? Схоже, ні — по ньому не проглядало жодних емоцій. На його запитливий рух брови вона легко вимовила:

— Ліза Кравець.

Коли він першим покликав її за собою, щоб видати завдання, в грудях похололо від несподіванки. По голосу не вгадалось нічого — ні впізнавання, ні інтересу, ні настороженості.

Чи то її падіння на рівній підлозі засвідчило професіоналізм і перспективність стажерки? Ні, навряд. Він виділив її з іншої причини, і ця думка змусила її напружитися.

Вона йшла за ним у напівтемний архівний відділ, ледь чуючи власні кроки, і ловила себе на тому, що знову зиркає з-під лоба на його пряму спину. Висока постать, зібрана хода, щось в його рухах знову зрушувало в ній щось дуже давнє, дуже глибоке. Її пальці мимоволі здригнулися, ніби прагнучи доторкнутися до нього — до цієї стіни, за якою, здавалося, можна сховатися від усього світу. Вона струснула голову, відкидаючи ці думки, і встигла набрати незворушного вигляду, перш ніж він зупинився й обернувся.

— У нас є серія архівних документів, пов’язаних із корпоративними перерозподілами початку 2000-х, — сказав Роман Гречаний. — Деякі з них ще з часів попереднього складу правління. Мені потрібно, щоб ви перевірили відповідність між цифровими копіями й оригіналами. Зверніть увагу на ручні правки, зміну підписів, усі неточності в датах і іменах. І ще одне. Якщо натрапите на згадки про Вовка Артема — не відкладайте вбік. Я хочу знати, хто, коли й з якої причини вписував його ім’я.

Це завдання падало їй прямо в руки. Перебирати старі архіви в пошуках згадок про батька не з шпигунських мотивів, а за дорученням боса — на таку удачу вона й не сподівалась. Її губи ледь піднялися в кутках, але вона стримала посмішку.

Її погляд ненароком ковзнув убік, і вона помітила, як Гречаний перехопив цей рух. Серце заколотилося швидше від того, що він так уважно вивчає її. Що він може з цього висновувати? Нічого визначного — просто черговий погляд у порожнечу. Вона випрямила плечі й рушила далі, не обертаючись.

***

Ліза вийшла з архівного відділу, акуратно зсунула назад рукави пальта, що зібрала на ліктях, і зупинилась. В голові гуло від переліку імен і номерів справ, деякі дати, здавалося, продовжували миготіти під повіками. День був довгим і незвично насиченим.

«Він змінився відтоді. Той хлопець із кладовища — його більше нема. Зовсім інший, наче помер і народився інакшим. Впевнений, мовчазний, обережний. Могутній у цьому скляному лігві, де кожен рух під контролем, кожен жест — це частина гри.» Неможливо було зрозуміти, чи впізнав він її, чи пам’ятає, та й чи хоче вона цього. Але вона точно хоче дізнатись правду про минуле. Знайтися в цьому світі, в якому її загубили дорослі ще маленькою.

Десь у глибині офісу тихо зацокав принтер, його звук нагадував годинник, який відміряв останні хвилини її першого дня. День, що почався приниженням, продовжився інструктажем, спогадами, небезпекою і несподіваною надією. Він дав їй завдання.

Повертаючись до ліфта, вона почула, як хтось гукає:

— Ей, Кравець! — Рита вже стояла з курткою на плечі й усміхалась. — Йдемо сьогодні в бар, усі свої. Не гальмуй.

— Я ще подумаю, — кинула Ліза через плече.

— Подумай швидше, — втрутився Дмитро, виходячи слідом. — Бо потім ображатимешся, що не в курсі всіх жартів.

— Я вже про неї анекдот вигадав, — додав Тарас із напівсонним обличчям, знову впевнений, а вуха його трохи відстовбурчувались через зачеплені за них блютуз-навушники.

— Дай нам щось про тебе знати, — сказала Рита, — бо ти поки ніби тінь. Але симпатична.

Дмитро підняв два пальці на знак згоди — мовляв, симпатична, точно.

— Ходімо швидше, Лізо, — взяла її під лікоть Рита. — Відсвяткуємо перший день.

Ліза подивилась на всіх і погодилась. Кожен мав свою особливість – Дмитро з його самовпевненою і трохи нахабною усмішкою, Тарас, що занурювався у власну музику, Рита з її яскравими прикрасами. Але всі вони були просто нормальними людьми, які шукали спілкування.