Раді Вас бачити!

Темрява в підземному коридорі не здавалася загрозливою, поки двері не клацнули за спиною.

— Бляха. — Ліза шарпнула ручку. Замкнено.

Ще годину тому вона слухала сухий інструктаж у тісному конференц-залі на третьому поверсі. Коли всі рушили до ліфта, вона вирішила не тиснутись у переповнену кабіну — пішла іншими сходами, як їй і сказали. Тільки от ніхто не попередив, що за службовим проходом починаються коридори, які ніби прокладали архітектори-маніяки. Без схем. Без табличок. Без шансів вибратись, якщо не знаєш маршруту.

Тепер вона стояла в глухому тупику десь під забудовою. Тіло обтягувала офісна бавовняна сорочка, по спині повз холод. Вентиляція жила власним життям — то раптом затихала, то знову гарчала, наче щось ворушилось усередині. На підлозі зблискувала розмита стрілка, що вела кудись у темряву. Телефон — мертвий. В мережу не пробивався навіть рятівний «Е».

Усе це ще не здавалося тривожним. Просто незручно, прикро. Просто дурна ситуація.

Вона ступила вперед. Каблук коротко цокнув об плитку. За поворотом почулися голоси. Вони їй підкажуть, як вийти.
Та щось змусило її зупинитися і прислухатися.

— Маєш оформити до понеділка.
— Якщо не влізе Гречаний, усе піде гладко.
— А якщо таки влізе?

Другий голос був спокійнішим. У ньому не було сумніву — лише холодне планування.

— Значить, теж зникне.

Серце в грудях не забилось сильніше. Воно, навпаки, застигло.
Гречаний — це Роман. Олегович. Її бос. Чоловік, якого вона бачила щодня, чий підпис лежав на кожному документі в її столі. І через кого вона взагалі опинилась не лише в цій будівлі, а й у цьому місті.

Щось у голосах здалося їй знайомим. Не конкретні обличчя, а інтонації. Приналежність. Відлуння старої справи — її справи.

Ліза відступила, намагаючись не дихати. Її каблук зачепив шматок щебеню, і звук розлетівся парковкою, як постріл.

— Що це?
— Там хтось є.

Голоси — ближче. Рух вже за рогом.

Ліза рвонула в протилежний бік, ковзаючи між колонами, петляючи навмання, мов миша в бетонному лабіринті. Сумка боляче вдарила по стегну, пасок різав плече. Її дихання зірвалося на хрип, коли поворот раптом урвався чимось масивним. Вона влетіла в чужі груди — тверді, гарячі, мов плита.

Її спіймали різко, без попередження, у мить, коли вона ще не встигла усвідомити зіткнення. Сильна рука миттєво відкинула Лізу вбік, у вузьку щілину між масивною колоною та холодною стіною. Друга долоня, широка й жорстка, лягла їй на рот, притискаючись до губ, відрізаючи будь-який звук. Вона ледь встигла відчути твердий каркас тіла, що нависло над нею, повністю прикриваючи від огляду, зливаючи їхні силуети з темрявою.

Низький, хрипкий шепіт пролунав біля самого вуха, прокотився хвилею по шкірі, віддаючись дрожем у всьому тілі:

— Тихо... навіть не дихай...

Вона впізнала цей голос. Роман.

Його тіло щільно притислося до неї, і Ліза відчула тепло його костюма, легкий, гіркуватий запах дорогого одеколону, що мішався з її власним прискореним диханням. Його сильні м’язи напружено вібрували, а її груди притискалися до його твердих, як камінь, ребер. Вона відчувала, як його серце шалено калатає, ніби намагаючись вирватися з грудей. Чи це її власне так вистрибувало?

Голоси стали гучнішими, ближчими. Тепер вони лунали прямо з-за повороту, об’ємно, ніби хтось дихав їй у потилицю. Вона бачила лише силуети, що виринали з темряви, мов примарні хижаки, їхні кроки глухо відлунювали по бетону.

— Тут нікого. Йдемо, — пролунав один голос, глухий і байдужий.

— Я чув щось. Клянуся, — відповів другий, його інтонація була напруженою, вивчаючою.

Ліза стиснулась, намагаючись стати ще меншою, ще більш невидимою. Роман притиснув її сильніше, його рука на її роті стала ледь відчутно жорсткішою, ніби попереджаючи. Вона відчувала, як його подих обпалює її вухо, гарячий і важкий. Силуети повільно пройшли повз їхній сховок, на мить затримавшись, ніби принюхуючись до повітря. Час розтягнувся, кожна секунда здавалася вічністю. І коли кроки нарешті віддалилися, зникаючи в глибині паркінгу, залишивши по собі лише відгомін та гудіння вентиляції, Роман не відпустив її одразу.

Рука на її губах повільно опустилася, але тіло не відступило. Ліза нарешті вдихнула на повні груди, і повітря здалося їй густим, насиченим його запахом. Вона підняла голову й зустріла його очі — темні, з різкими лініями повік, ніби вирізаними ножем. Чоловік, чиї рухи вона вивчала, як хижак в надії вполювати значно більшу за себе здобич. Його волосся, темне й злегка скуйовджене, спадало на чоло, а на вилиці проступала щетина, яку він, мабуть, не голив із учора. На ньому була сорочка, не класична офісна, а темно-синя, з розстебнутим верхнім ґудзиком, що оголював ямку біля ключиці.

Він не відступив, і його рука все ще лежала на її талії, пальці впевнено впивалися в тканину її спідниці. Її власні долоні, досі притиснуті до його грудей, відчували тепло його шкіри крізь тонку бавовну. Між ними залишалося не більше долоні простору, і цей простір здавався живим, наелектризованим.

— Ти що тут робиш? — прошепотіла вона, намагаючись вкласти в голос якомога більше злості, але вийшло хрипко, майже безсило.

Він не відповів одразу. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримавшись на мить довше, ніж треба, на її губах. Потім він нахилився ще ближче, так, що його слова торкнулися її шкіри.

— А ти? — Його голос був тихим, але в ньому бриніла сталь, як і у тих чоловіків, що щойно зникли в темряві.

Його тіло було щільно притиснуте до неї, і вона відчувала його повну вагу, його силу. Через тонку тканину своєї спідниці вона абсолютно чітко відчувала його твердий член, що безсоромно і владно притискався до її стегна. Він і не намагався цього приховати, і від цього усвідомлення її дихання перехопило. Це було відкриття. Завжди такий стриманий, холодний, розважливий керівник, людина, що здавалася висіченою зі сталі, був живим. Він жадав її, і його фізична реакція в цій ситуації, коли небезпека щойно дихала в потилицю, шокувала і водночас неймовірно збуджувала.

Вона не могла приховати власної реакції. Її груди, що ще мить тому важко здималися від переляку, тепер ритмічно притискалися до його тіла, кожен подих був відгуком на його збудження. Гаряча хвиля піднімалася з низу живота, розливаючись по всьому тілу, роблячи шкіру чутливою, а м’язи — напруженими. Ця небезпечна близькість, цей обмін напругою, був ілюстрацією їхніх стосунків.

Вони обоє знали це. Ця сексуальна напруга висіла між ними тижнями, місяцями, з того самого моменту, як вона, Ліза Кравець, вперше переступила поріг його кабінету. Кожен погляд, кожен випадковий дотик, кожна натяк – усе це накопичувалося. Кожна нова підозра, якими вони оплели одне одного. І ця ситуація на парковці просто зірвала всі бар'єри.

Роман відсторонився, але лише ледь, досить, щоб їхні обличчя опинилися впритул. У тьмяному світлі парковки його риси здавалися вирізаними з каменю.

— Знаєш, що ти робиш? — прошепотів він, його пальці торкнулися її зап’ястя, ковзнувши вище, до ніжної шкіри під рукавом блузки, де вона ще не звикла до чужих дотиків.

Ліза мовчала. Її губи ледь здригнулися, від жару, що наростав усередині. Вона хотіла сказати «так», але горло зрадило, стиснувшись від напруги.

— Скажи мені, — він взяв її за горло, не стискаючи, лише тримаючи, ніби ставлячи межу. Чи, може, дозволяючи її перетнути.

Вона підняла голову, її погляд ковзнув по його обличчю — по пильних очах, прямому носу, стиснутій щелепі, де проступали напружені м’язи. Він тримав себе в руках. Але чи надовго?

— Я думаю про тебе кожного разу, коли торкаюся себе, — зірвалося з її губ. Вперше — без брехні. Вперше — без сорому.

Цього було досить.

Роман рвонув її до себе, грубо, як хотів із самого початку. Їхні тіла зіткнулися, як хвилі в шторм. Його губи знайшли її шию, залишаючи гарячий слід, потім вилиці, і нарешті — її рот. Ліза відповіла, її пальці вп’ялися в його сорочку, розриваючи тканину, коли ґудзик відлетів, дзенькнувши об бетон. Її руки ковзнули під сорочку, торкаючись рельєфу його м’язів, відчуваючи шрами, що хрестили його груди.

Його руки діяли швидко, задираючи її спідницю, відкриваючи шкіру стегна, що палала під його пальцями. Вона вигнулася назустріч, її нога обвилася навколо його, притягуючи ближче. Глухий стукіт об бетон супроводжував їхні рухи, коли він притис її сильніше, а її нігті вп’ялися в його спину, залишаючи сліди. Їхні подихи рвалися, уривчасті, змішані зі стогонами.

— Скажи «ні», — прохрипів він, без надії почути це слово.

— Нізащо, — видихнула вона, розстібаючи ще один ґудзик, її пальці ковзнули по його шкірі, шукаючи опори в цьому шаленстві.

...Імена, що не мали прозвучати в цьому контексті, імена, що були заборонені в їхній грі, вирвалися на волю, зливаючись із подихами, що заповнювали темний куток парковки.

Коли все стихло, тиша впала на них важким, фізичним вантажем. Вона не була ні порожньою, ні спокійною, а натомість наповнена відлунням їхніх зіткнень, відлунням їхніх зірваних стогонів. Це не був момент ніжності чи єднання. Це був шок, усвідомлення того, що вони щойно зробили.

Першою почала одягатися Ліза. Її рухи були різкими, майже рвучкими, ніби вона намагалася стерти з себе кожен слід його дотику, кожну пам’ять про цю мить. Вона не дивилася на нього, її погляд був прикутий до власної тремтячої руки, що застібала ґудзики. Роман також мовчки вправлявся з одягом, його рухи були повільними, обтяженими, наче кожний вимагав неймовірних зусиль. Вони уникали дотиків, їхні тіла були тепер незнайомими, чужими одне для одного, хоча ще мить тому були так відчайдушно сплетені. Кожен рух був наповнений напругою, яка електричним розрядом зависла в повітрі, розпачливою незручністю.

За мить Ліза вже йшла. Вона не обернулася, її силует зникав у темряві парковки, залишаючи по собі лише глухі кроки, що поступово затихли. Вона залишила його одного.

Роман стояв, притулившись до холодної бетонної стіни, де щойно було її тіло. Його серце все ще калатало, важкими ударами віддаючись у вухах. Його думка була чіткою, гострою, мов розпечене лезо:

Якого біса я тільки що зробив?

Це був не просто секс. Це був перетин всіх можливих меж. Це було падіння в безодню, в яку він свідомо стрибнув. І це з тією, хто може бути його найлютішим ворогом. З тією, що була донькою його давно загиблого друга.