Прийняти ванну?! Ванну?! Та вона з мене знущається!
Злість піднялась зсередини й не давала раціонально мислити. Однак королеві-матері я більше жодного слова не сказала. Вийшла з її кімнат і звернулася до служниць, які на мене вже чекали.
Тія та Шейя були в коридорі, наче нікуди й не зникали. Побачивши мене, вони схилили голови й застигли на місці.
— Я хочу прийняти ванну.
Мій голос тремтів. Руки теж. Та я намагалася здаватися спокійною.
Тема з фрейлінами ще була не закрита. Я не дозволю так просто відправити обраних батьком дівчат до Ісафіру. Має бути можливість скасувати наказ леді Фрейвіл. Та допоки…
— Як накажете, міледі, — Тія першою випросталася і жестом запропонувала йти за нею.
Так, спочатку ванна. Бо інакше я просто збожеволію.
Та на мій подив, служниці повели мене не знайомим шляхом. Замість того, щоб дійти до тих кімнат, в який тепер мешкала я, мене повели в інше місце. Провели великим залом, який прикрашали велетенські кам’яні статуї попередніх королів, і повели далі коридорами. Допоки попереду не з’явилися сходи — сходи вниз.
— Чому ви ведете мене до підвалу?
Якщо це чергова спроба королеви-матері…
— Зараз побачите, міледі, — шанобливо відповіла Шейя, не озирнувшись. І першою крокнула на кам’яні сходи, які вели вниз.
І я… я побачила. Та спочатку відчула незвичне для цих країв тепло. Воно торкалося шкіри, лоскотало ніздрі, змушувало здригнутися. А за мить я побачила місце, в яке привели мене служниці.
Назвати це підвалом чи підземеллям було б злочином.
Першим, що я побачила, була вода. Багато води, у великих та малих басейнах різної форми. Над ними вихорилася пара, насичуючи повітря вологою.
Другим, що я побачила, було каміння. Червоне і блискуче, воно знаходилося і на дні басейнів та вкривало кам’яні бортики. Я помічала і великі шматки чистої породи, і настільки дрібні камінчики, що ними можна було прикрашати сукні.
І вже потім я звернула увагу на все інше. І на високе склепіння, прикрашене різнобарвною мозаїкою. І на рівний кам’яний парапет, яким можна було вільно пересуватися уздовж гарячих джерел. І на лави, які стояли біля стін разом з ширмами.
— Що це за диво? — тільки й змогла видихнути я, — Тут миються?
— Не лише, міледі, — на цей раз мені відповіла Тія. — Крижаний палац побудовано на найбільших гарячих джерелах у всій столиці. Ця вода зігріває ці стіни, проходячи крізь них спеціальними металевими трубками. Ви ж відчували наскільки у палаці тепло?
Ні. Не відчувала. Якщо не йти босоніж. Чи то може я просто ще не звикла?
— Давайте я вам допоможу, міледі, — Шейя крокнула до мене. — У цей час до джерел рідко хто спускається, вас не потурбують.
Чесно кажучи, зараз мені було байдуже потурбує мене хто чи ні. Зараз я бачила лише гарячу воду, яка повільно бурлила у басейнах. І понад усе на світі хотіла у неї зануритися з головою.
— А після купання запросіть до мене гінця та писаря, — я поглянула на служниць. — Найшвидшого гінця, якого знайдете за такий короткий час.
***
Лланда — столиця королівства Содія
Крижаний палац. Зал королівської ради.
— І як ми будемо розв'язувати цю проблему?
Питання повисло над головами всіх, хто сьогодні був присутній на королівській раді. Та поки ні в кого з них не було на нього відповіді.
Король займав місце у голові столу і переводив погляд з одного радника на іншого, чекаючи їхньої думки.
Браян Госабр залишився стояти, коли всі інші вже зайняли місце за столом. Він стояв біля свого стільця, нагадуючи скелю. Великий канцлер часто залишався стояти, наче це надавало його словам більшої ваги.
Ліамарт Долайн зайняв місце по ліву руку від короля, як і належало голові авангарду та метальних пристроїв. Нехай останні десять років і не було війни, в якій Содія брала участь, роль воєнного радника залишалася важливою. Герцог склав руки на вузьких грудях, не зацікавлений у сьогоднішній нараді. Як і у більшості, які відбулися при молодому королі.
Вілфред Стері переглядав папери, які приніс з собою. Його лиса голова раз у раз відбивала промені сонця, які пробивалися крізь товсте скло. Великий підскарбій щось рахував, його тонкі губи безшумно ворушилися.
Крістіан Карі та Гектор Телдеф тихо про щось говорили. Настільки тихо, що Оуен не уловлював і звуку. Бачив король тільки легку посмішку на обличчі свого сенешаля. Та бачив, як тремтять від беззвучного сміху плечі камергера.
І тільки Айзек Карі — другий син графа Карі зосереджено дивився на канцлера, чекаючи наступних слів.
— Панове, ми так і будемо ігнорувати проблему?
— Ніхто не ігнорує проблему, — кашлянув Вілфред Стері, відірвавши погляд від паперів. — На мій погляд, сьогоднішню нараду починати треба не з цього питання.
— Обвал двох найбільших штолень вам не здається важливим, лорде Стері?
— Це безумовно мене турбує, лорде-канцлере. Адже саме з цих штолень ми видобуваємо багато цінних ресурсів. І саме через це я хочу наголосити на тому, що незабаром в нас королівське весілля. З урахуванням усіх ускладнень нам необхідно вирахувати кількість золота, яку Содія може дозволити собі витратити на свято.
— І це ми маємо робити зараз? — лорд-канцлер невдоволено змахнув пухкою рукою. — Я гадав, що це якраз ваша робота, лорде Стері. Порахуйте усе та повідомте раді.
Чоловік, який був відповідальним за скарбницю королівства вже понад тридцять років, насупився:
— Невже ви вважаєте, що ця робота ще не зроблена, лорде Госабр? Передайте усім папери.
Останнє Великий підскарбій наказав кільком хлопчиськам, які прислужували лордам під час нарад. За кілька миттєвостей перед усіма лордами ради з’явилися папери.
— Те, що ми вже кілька тижнів не можемо розібрати ті завали, ніяк не повпливало на королівську скарбницю, — витримавши паузу, промовив лорд Стері. — Можу припустити, що постраждала ваша скарбниця, лорде канцлере. Якщо так, поставте питання інакше. І королівство прийде вам на допомогу.
Обличчя канцлера почервоніло. Та герцог нічого не відповів на це зауваження. Не став заперечувати, що лорд Стері має рацію. Адже штольні, про які йшла мова, знаходилися саме на його землях.
— Чи не занадто багато золота на весілля вирішила виділити скарбниця? — Худий чоловік з сірим волоссям, яке було зібране у хвіст, постукав пальцями по паперу. Потім підняв на інших радників блакитні очі й скинув тонкі брови. — На варту у рік йде у десять разів менше золота. А життя та здоров’я королівської родини стоїть на першому місці.
— Це ж королівське весілля, лорде Долайн! — обурився радник з коротким рудим волоссям. Сьогодні його очі, як і завжди, були підведені чорною фарбою. А родима пляма на щоці ретельно замаскована пудрою. — Про це будуть говорити ще багато років! І не тільки в Содії! Ви бачили список запрошених на це весілля?!
— Бачив, лорде Карі, — відгукнувся військовий радник. — І це мене теж бентежить. Надто багато золота на їжу та розваги. І надто мало на захист короля та майбутньої королеви.
— Лорде Долайн…
— Це ж ваш хліб, лорде Карі, — не дав тому договорити невдоволений радник. — Саме вам займатися приготуванням до цього свята. Тому я не здивований, що вас все влаштовує, Великий сенешаль!
— Годі! — його величність привернув до себе увагу радників легким ударом долоні по стільниці. — Весілля має вразити всіх. Та не можна закривати очі й на інші проблеми. Лорде Долайн, чи зможете ви знарядити загін допомоги у землі лорда канцлера? Королівська скарбниця поки не відчула збитків. Та це допоки не будуть зібрані податки з герцогства. З приводу захисту на весіллі…
Радники замовкли, дивлячись на свого короля, коли той почав говорити. Хтось дивився з захопленням, як от молодший Карі. Хтось з обережністю, як канцлер. А хтось з нудьгою, як лорд Стері.
Та ніхто не міг ослухатися наказу короля, навіть якщо і не був з ним згоден. Радники для того й існували, щоби радити. А не вирішувати.
Принаймні, так було раніше.