Спочатку:
На сторінку книги
***
Айла Месау.
За ці кілька тижнів, що я провела в Содії, вона встигла змінитися. На вулиці і справді потеплішало, сонечко гріло сильніше, вітер не так вив та бився у вікна. Словом — содійська весна мені подобалася більше за зиму.
Лико вже майже був на середині. Ще кілька тижнів, і почнеться середина весни. Там, якщо вірити місцевим, я вже не зможу відрізнити погоду від зими в Ісафірі. То ж, почекаймо.
Та не тільки ззовні змінилася Содія. Вона змінилася і для мене. Я вже не боялася незнайомої країни та людей. Я все більше посміхалася, більше часу проводила поза своїми кімнатами. Тішилася кожного разу, коли у його величності з’являвся час, який він приділяв мені.
Все було добре. І це лякало.
Я знала, що завжди, коли в моєму житті все налагоджується — стається лихо.
Першого разу я спіймала себе не цій думці, коли дуже захворіла матінка. Прикута до ліжка протягом трьох років, вона намагалася здаватися сильною, та це не працювало. Всі її діти це розуміли, не розумів тільки чоловік. Мій батько.
Я дуже сильно любила свого батька, та не могла заплющувати очі на ті гидкі та бридкі речі, які він робив після маминої хвороби. І от зараз… зараз він продовжував.
Сидячі у кріслі біля вікна, я стискала в руках листа, який надійшов кілька днів тому. Я навіть не була впевнена, що лорд Месау отримав запрошення на королівське весілля, воно могло ще пливсти до нього з кораблем. Та попри це, він вже відповів на нього. Заздалегідь. І відповів на всі мої попередні листи, які я відправляла.
«Вітаю, моя люба доню!
Сподіваюся, що здоров'я твоє та твоя доля у найкращому стані. Чекаю на гарні новини з Содії про появу в них королеви та спадкоємця. Гадаю, що ти знайдеш своє щастя у цій своєрідній країні.»
Я пирхнула, коли прочитала початок листа. Та весь сенс цього послання, знаходився далі.
«Мені дуже шкода, Айло, та ми не приїдемо на весілля. Становище роду Месау під великою загрозою. Наші землі вже розпродані, а належне нам так і не повернули. То ж не чекай на мене та своїх сестер. Мені шкода це повідомляти таким чином, та я гадаю, що ти зрозумієш мене. Як зрозумієш і те, чому твій посаг було поділено. Твоїм сестрам теж треба щось буде дати, а ти вже майже королева.
Нехай боги наглядають за тобою, люба!
Твій люблячий батько, лорд Месау.»
Стиснув листа в кулаці, я тихо вилаялася крізь зуби.
Батько не змінився. Він все так само чекав на те, що щось йому дістанеться просто так. Лорд Месау називав це «належним». Та насправді просто прикривався цим.
Якщо відгородитися і просто поглянути на його життя очима стороннього спостерігача, то мій батько був справжнім покидьком. Він відвернувся від дружини, коли вона захворіла. Почав гуляти по домах розпусти та ігор. Просаджувати цілі статки на кінних перегонах та хвойд. Навіть якось привів одну з таких жінок в наш маєток, сказавши, що в кожного короля має бути офіційна коханка при живій дружині. Його тоді зовсім не бентежило, що трон Ісафіру ніколи йому належати не стане. Шостий в черзі. Надто далекий від політики та управління.
Ні, мого батька-покидька все це зовсім не бентежило.
І тому зараз я хоч і була сердита на все те, що він написав у листі, була і задоволена. Він не приїде у Содію. Я не побачусь із сестрами, це погано. Але саме його не буде. Він не спаплюжить наше ім’я ще більше, напившись вина та обмацавши якусь дружину лорда Содії. То ж, нехай. Я і сама вийду заміж. Дякую, тато, що зробив мені такий подарунок і не знайшов коштів на оплату корабля.
