Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Аліна Маінкур
«Прокидатися в ліжку з незнайомцем – нове правило життя Аліни Торнтон», – майнуло в голові, варто було мені тільки розплющити очі. Виправила себе, нагадавши, що встигла стати Маінкур.
«Четвертий ранок, четвертий незнайомець – символічно. Хоча… Ранок четвертий, а от незнайомець, в компанії якого я прокинулась, п'ятий... Брр, що за думки з ранку, Аля?», – докорила я собі, продовжуючи розглядати чоловіка.
Він теж мене розглядав. Крізь напів опущені вії стежив за кожним моїм рухом, прикидаючись сплячим. За мить крила прямого носа здригнулися. Чорне до синяви волосся зі світлими сріблястими, неначе вплетені перлинні нитки, пасмами було зібрано в тугу косу. Густі чорні вії, брови врозліт, високий лоб, широкі, гарно окреслені вилиці, м'який чуттєвий рот, що ніяк не хотів гармоніювати з впертим важким підборіддям. Цікаво, якщо він посміхнеться, на щоках з'являться ямочки?
Чомусь ця думка схвилювала мене, навіть більше, ніж наявність стороннього чоловіка в моєму ліжку.
– Добрий ранок...
Темно-сині очі окинули мене глузливим поглядом.
– Добрий, – спокійно промовив чоловік низьким глибоким голосом.
Він встав, потягнувся хижо, змушуючи мене швидко відвести зніяковілий погляд від красивого оголеного чоловічого тіла. Посміхнувся, задоволений ефектом, але усмішка не торкнулася темних очей. Пильних, уважних. Таких, що я миттєво відчула себе комашкою під мікроскопом. Ніяковіло зіщулилася, закутуючись у ковдру, чудово розуміючи, що моє тремтіння викликане не страхом, а дивним очікуванням. Збуджена уява миттєво підкинула відверті картинки за нашою спільною участю. Судорожно ковтнувши, насилу зупинила потік невгамовної фантазії.
Ні, безперечно в повітрі цього світу є щось шкідливе для людської раси. Феромони якісь…
– Емм… Де я?
– У Курукірі. Точніше, в тому, що від нього залишилося. Купальня там, – чоловік поглядом показав мені на двері, – речі на кріслі. Чекаю на сніданок.
Коротко, чітко й так суворо, що навіть думки протестувати не виникло. Та й з чого сперечатися?
Не затримуючись, я шмигнула у бік купальні. Прийняла душ, після кількох спроб розібравшись з кранами. Одягнулась у доволі відверту сукню – з відкритою спиною та розрізами до стегон. Гарну і спокусливу, але зовсім не доречну з огляду на ситуацію.
За дверима спальні стояли вартові. Вони й провели мене на сніданок.
Синьоокий стояв біля столу. Чорний одяг, на який я півгодини тому не звернула уваги зніяковіло відводячи погляд, сидів ідеально, підкреслюючи широкі плечі та високий зріст. Незрима аура чоловіка пригнічувала, викликаючи невластиве мені бажання впасти ниць чи хоча б клякнути. За мить все минуло. Розсіяно кліпнула віями, відчуваючи, як внизу живота закручується хтиве збудження.
Чоловік повів ніздрями до чогось принюхуючись і щось у цьому русі нагадало мені того рогатого, що підхопив мене у крижаній пустелі.
– Дякую, – буркнула, намагаючись зіставити два образи: крилатого монстра та ідеального чоловіка. – Дякую, що не дали замерзнути.
Короткий погляд пронизливих очей і він кивнув, чемно відсунув стілець, допомагаючи сісти.
– І що мене видало?
– Відчуваєтесь однаково, – відповіла, уважно придивляючись до їжі і не знаходячи нічого схожого на те, що я вже пробувала.
– Спробуй це, – пара шматочків незнайомої страви опинилися в мене на тарілці.
Розгублено подивилась на це свавілля, не знаючи як реагувати. Сперечатися чи мовчати? Довіритися і спробувати чи проігнорувати? І як це все буде трактовано?
Під прискіпливим поглядом, я мовчки накола шматочок на виделку, обережно відкусила і… заплющила очі, смакуючи цей витвір кухарського мистецтва. Спіймавши потемнілий погляд, мимоволі облизнулась і, підхопивши келих, зробила маленький ковток.
– Смачно. Ваш кухар просто майстер, – сказала тільки для того, щоб заповнити напружену паузу. Безжально женучи з думок черговий вихор безрозсудних фантазії та бажань.
Ні точно треба щось від феромонів! В мене ж мізків так зовсім не залишиться. Я що та рожева калюжа: “Любий, я вся твоя”. Тьфу, гидко.
А ми навіть незнайомі…
Йопт!
– Аліна… Аліна Рейдеран Маінкур, – трохи запинаючись на імені дракона, назвалася я.
– Демріан Едріян Блейк, – незворушно і коротко відрізав він.
– Ви не могли б відправити мене до чоловіка? – запитала, бажаючи якнайшвидше опинитися в теплих, рідних обіймах.
Сині очі спалахнули темним вогнем. Почувся дзвін тріснутого скла. Мить… і на мене гарчить той самий монстр, що забрав мене з крижаної пастки.
– Моя… іумрі.
Мене огорнуло гарячим подихом. На оголених участках шкіри проступили сироти. Серце заклякло, пропускаючи удар. Затулила від страху очі. А коли наважилась знов подивитись, за столом поряд зі мною незворушно продовжував снідати абсолютно спокійний чоловік, немов все сталося лише в моїй уяві. І не було жодного сліду, що підтверджує протилежне.
– Тобі доведеться трохи погостювати в мене, Аліна, – сказав він дивно задоволеним тоном, ніби й не помітив, як я мимоволі відсторонилася від його долоні.
– Погостити? – здивовано подивилася я на співрозмовника і перевела погляд на вартових, що чекали біля дверей.
– Це для твоєї ж безпеки, – пояснив мені люб'язно цей... монстр, і в його тоні та кинутому погляді на мене ковзнула усмішка.
– Мені щось загрожує?
– Нічого, з чим я не міг би впоратися.
І це прозвучало так буденно, наче єдинє, що може загрожувати, це не в міру прудка коханка. Окинула поглядом чоловіка і зітхнула: швидше за все коханка точно є. І чому мені так на них щастить? В цьому світі що необтяжених жінками чоловіків немає? Так в них же ніби нестача жінок, а не чоловіків?
– Впевнені, що впораєтеся з усіма своїми колишніми та справжніми? – скептично поцікавилася я, з розлюченістю орудуючи ножом по тарілці, і проклинаючи себе за незрозумілі мені несподівані ревнощі, що геть-чисто змили звичний мені спокій.
– Впевнений, – підтвердив Демріан, і його крива усмішка стала ширшою і більш відкритою. – Не ревнуй. Усі вони у минулому, як і твій дракон.
– Що? – рвучко підвелася я, перекидаючи келих.
Криваве вино розтеклося білою скатертиною. Так символічно. Наче кров на снігу.
Темне передчуття чогось невпинного, невблаганного, гострим ножем встромилося в серце. Та там і заклякло. Подих перехопило.
Я впала на коліна, хапаючись за голову. Немов це могло відігнати лихе видіння, що спливало перед очима.
– Рей... Мені треба до нього, – благально подивилася я на чоловіка, що опустився поряд зі мною. І заспокійливо гладив по спині, уважно спостерігаючи за кожним моїм рухом. – Ти не розумієш, – приречено зірвалося з губ. – Я люблю Рейдерана і, якщо з ним щось трапиться… – домовити сил уже не було.
Відвела очі, забороняючи собі навіть думати про таку ймовірність. Потяглася до свого дракона, відчуваючи його тривогу, занепокоєння і сум'яття, подив, що змінив їх, радість і передчуття. Зітхнула з полегшенням, розуміючи, що нічого неминучого ще не сталося. Усміхнулася, відчувши схожі емоції Рона та незрозумілий біль, прикрість і жаль Леона. Усі живі. Все добре.
І в цей момент мене накрило хвилею ревнощів, невпевненості, страху, кохання, настільки всепоглинаючого, що я здивовано підвела голову і впіймала багряні сполохи в синіх очах. Не усвідомлюючи, потяглася й ніжно розгладила зморшку між очей.
– Вибач, – пробурмотіла співчутливо.
Як же мені хотілося відповісти, розділити його почуття. Або щоб знайшлася та, що здатна витіснити мене, замінити. Поки ще не пізно. Поки ми не прикипіли один до одного, не вросли один в одного, так що неможливо буде віддерти. Втомлено видихнула, розуміючи, що для мене вже пізно, і не бажаючи навіть собі зізнаватись у цьому. Занадто швидко, надто стрімко, незрозуміло, нелогічно, нерозумно… Хімія, одним словом. Казка…
Мабуть тому, що я його відчуваю? Ірлінгів та дракона я до вчора не відчувала.
І два питання крутяться в голові невпинно: чи існує кохання з першого погляду і чи можна закохатися, коли серце вже зайняте? Питання, на які ще тиждень тому я дала б однозначні відповіді, а сьогодні… зараз губилася, не знаходячи відповідей…
Втім вже наступного моменту все змінилося.
Чоловік піднявся швидко і стрімко. Одним плавним рухом. Я теж встала, скинула голову. Зустрілися поглядами і... В мене наче тисяча крижаних голок встромилася, вдарило всією неконтрольованою силою, обпалюючи синім холодом заморожених нелюдських очей, у яких немає більше місця почуттям та емоціям.
– Як я вже сказав, вам доведеться в мене погостювати, – відрізає він різко, беззаперечно, змушуючи мерзлякувато зіщулитися.
Збентежена таким швидкою зміною, видихаю одне-єдине слово:
– Скільки?
Холод, що повіяв від чоловіка, прогулявся шкірою, здіймаючи волоски. Безпорадно обхопила тендітні плечі, намагаючись хоч трохи утримати тепло. Битву поглядів я витримала, прочитавши і безмовну відповідь. Те слово, що збирав з уламків Кай в полоні Снігової королеви.
– Це залежатиме від вас, – відповідає Демріан ухильно, тим самим даруючи примарну надію.
– Що я маю зробити, лорд Блейк, щоб якнайшвидше залишити ваш гостинний будинок?
Він морщиться від цих моїх слів, так ніби випив цілу чашку не розбавленого лимонного соку. В кімнаті стає відчутно холодніше. Настільки, що здається, видихни я і від рота відірветься туманна хмарка пара.
– Демріан…
– Ми не настільки близькі з вами, лорд Блейк, щоб я дозволила собі таку вільність, – вперто відгукнулась я, окреслюючи межі наших стосунків.
Його погляд заледенів ще більше. Хоча куди ще?
– Бачу у вашому вихованні значні прогалини, Аліна, – посміхнувся він, розслаблено.
Виглядав він при цьому так, як медуза Горгона на відпочинку – один його необережний погляд і я б, цілком впевнена, перетворилась на крижану статую, що розбилась би тисячею осколків.
– Хочете перевиховати? Можете зайняти місце у черзі охочих. Будете сто першим чи сто другим? Не пам'ятаю… Ще на двадцять п'ятому збилася з рахунку. Тільки у вашій освіті, лорд Блейк, теж прогалини. Інакше б знали – люди не змінюються. Тільки якщо самі того забажають. А я не бажаю.
Дивлюся прямо. Його очі знов виблиснули спалахами холодного полум'я.
– Я вмію вмовляти.
Навіть не сумніваюсь…
– Можете спробувати, але тільки безглуздо витратите власний час, – посміхнулась, не забуваючи і про виклик, що не слід кидати чоловікові, і про межі, які варто позначити відразу. Бо розуміла, варто промовчати, відвести очі, піддатися тим бажанням, що пробуджував в мені аромат морозної свіжості, визнати його право розпоряджатися мною, і його повага до мене залишиться примарним міфом. Ні, її, звичайно, можна буде потім завоювати, та й за одну розмову вона не виникне, от тільки перше враження – це фундамент і краще одразу закладати його в потрібному руслі.
– Ви моя іумрі.
Я кліпнула очима, все ще не розуміючи до цього тут це дивне слово, яке я в пустелі прийняла за наказ.
– Істинна, майбутня дружина. Тому витрачений на вас час мені не те що не шкода… Я весь мрію його витрати тільки на вас.
– Смію нагадати, я вже заміжня.
Погляд чоловіка поважчав, впав на мої плечі брилою льоду, але я вперто задрала підборіддя і наполегливо вдивилася в очі.
– Забудьте все те, що ви щойно встигли подумати. Може, я не маю того зв'язку з істинним, що у дволиких, готових померти від його втрати, але… – я замовкла, підбираючи слова.
Як… Як сказати… передати йому те, що я відчувала?
Стиснула кулаки, так що нігті впялися в долоні, завдаючи болю. Подумки відтворила минуле. Той день.. Всі ті відчуття. Біль… Всеосяжний. Нестерпний… Той самий, що полонив моє серце у день аварії і відлуння якого я п'ять років не могла позбутися.
– Я не звик відмовлятися від того, що хочу, – промовив спокійно Демріан, наче і не віддзеркалився мій біль в його очах.
– Все буває вперше, – прошепотіла я. – Я не відмовлюсь від Рейдерана. Вам доведеться це прийняти чи…
– Я почув вас, Аліна.
Коли він встиг підібратися так не дозволено близько?
Легкий дотик до моєї щоки, майже такий самий, що ще кілька хвилин тому собі дозволила я. Тільки його пальці на моєму обличчі розтеклися крижаними іскрами, парадоксально розбуркавши гаряче полум'я всередині. Секундний дотик. А мене збентежило так, ніби тіло пропустило розряд струма, спаливши весь одяг і залишивши оголеною під світлом тисячі софітів. І що найстрашніше абсолютно безпорадною і настільки беззахисною, що я линула до нього в пошуках цього самого захисту, притягнута його силою, як метелик на полум'я.
Стрималась, не дозволивши собі чогось зайвого, тільки завдячуючи сум'яттю, що панувало у діші, і його словам:
– Але мені байдуже. Ви моя істинна і ваше бажання нічого не змінить, – кинув він настільки різко, що до мене нарешті дійшло – йому дійсно все одно.
Він настільки звик домагатися всього, чого хоче, що не зупинитися ні перед чим. Здригнулась, як від удару. От і познайомились…
– Істинна чи ні, лорд Блейк, мені байдуже. Я зі світу, де вашої хваленої істинності не існує, і кожна людина сама обирає з ким бути і як жити. Щоб я була, як ви щойно висловилися «ваша», я повинна вас кохати, поважати і бажати, – на останньому слові зловила майже непомітну криву тріумфуючу усмішку одним куточком рота і, посміхнувшись у відповідь, підступно продовжила. – Не буде хоч однієї з цих складових, і ви станете щасливим володарем якоїсь моєї частини. Тіло, наприклад, можете отримати зараз. Бажаєте?
Кілька довгих хвилин він стояв знерухомлений. Лише потемнілий до чорноти погляд, ніздрі, що широко роздуваються, і стислі кулаки видавали його хвилювання. Він був так близько, що його подих викликав вже звичні збуджені мурашки. В іскрячу, між нами, морозну напругу вривався опалюючий жар, а всередині мене здійнялась хвиля обурення і передчуття. І від цієї суміші суперечливих емоцій стало нічим дихати. Щось всередині мене відчайдушно хотіло, щоб він зробив цей крок, щоб розтоптав, відрізав цією помилкою все те, що може стати реальністю, бо далі буде лише болючіше. Щось на рівні інстинктів волало до чуттєвості, змушуючи прикусити нижню губу, спровокувати чоловіка, підкоритися та підкорити. Щось билося з усією силою, міцно замкнене розумом, і кричило, благаючи відступити…
Усміхнулась криво, приречено: от і зіткнулися моє бажаю, кохаю та поважаю. І це тільки початок.
Хотілось втекти, сховати голову у пісок, побувши трохи страусом. Але стомлений розум нагадав, що це не вихід і не варіант. Не для мене.
Не знаю, чим би закінчилась ця тривала битва поглядів, але чоловік устояв. І коли я вже майже змирилася з неминучим, відступив.
– Побачимося за вечерею, Аліна.
Грюкнули, зачинившись двері. А я все ще стояла і розсіяно вивчала те місце, де хвилину тому стояв демон. Як є демон… Розумний, гордий, владний, непохитний, спокусливий…
Що ж… Просто не буде.
Настільки, що в голові сама по собі глузливо спливла крилата фраза «Біжи, Аля, біжи!».