Я нічого не розуміла. Цей світ лякав своєю стрімкістю та почуттями. На долю секунди, згадалася вся гама почуттів демона – непередавана суміш передчуття, передбачення, надії, страху, нестерпного очікування, безперервної самотності, болю від втрати чогось важливого, забутого, і поверх всього цього, як глазур на торті, незбагненне відчуття радості та безмежного, безумовного кохання. Йому було однаково на те, як я виглядаю, що зробила, звідки прийшла. Мене приймали такою, як я є, підносили на невідомий п'єдестал, нагороджували безмежною довірою і готові були покласти весь світ під ноги.

І це лякало. Він і відпустив мене тільки тому, що я зло відштовхнула. Бачила, як йому не хочеться відходити від мене, як боляче від моїх слів і все одно наговорила. 

Слід розібратися у собі. Вирішити. Хоча, що тут вирішувати, якщо я сама собі пообіцяла насолоджуватися кожним прожитим днем?

Думки повернулися до Рея. Злість минула, і я вже сумувала за своїм драконом. Хотілося побачити його, поцілувати, побачити в очах підтвердження почуттів, прочитати так, як прочитала демона.

– Вітаю, – висмикнув мене з роздумів жіночий голос.

Я озирнулася і завмерла заворожено, захоплено розглядаючи чудовий зимовий сад, сповнений яскравих квітів. І тільки потім помітила прекрасну дівчину невловимо схожу на Демріана.

– Вітаю.

– Гарно, правда? – Запитала вона, і я кивнула в підтвердження, чекаючи продовження. – Я Дейдра. А Ви – Аліна, істинна Демріана? Як ви тут опинились?

– Заблукала, – зізналася я у своєму вічному промаху. 

Заблукати в будівлі для мене завжди було простіше простого, варто тільки грюкнути дверима, і я неначе потрапляю в загадковий лабіринт тисячі однакових кімнат.

– Тут жіноча половина.

– Жіноча? – перебила я, згадуючи східні палаци з їхнім поділом. – Гарем?

– Гарем Демріан розігнав вранці, – відповіла дівчина так просто і повсякденно, що я мимоволі уявила себе Роксоланою, яка потрапила до палацу Сулеймана. 

Ох, скільки у неї було проблем. В мене схоже буде ще більше. 

– Тобто стати четвертою дружиною другого чоловіка мені не загрожує? – уїдливо зірвалося з язика.

Дівчина розгубилася, разом втративши всю свою веселість і усміхненість.

– Четвертою? Але Демріан не одружений.

– Зате я одружена, – пробурмотіла, полегшено видихаючи від цієї звістки.

– Демріан твій істинний, а значить твій шлюб буде розірвано, – хвилюючись, Дейдра непомітно для себе перейшла на «ти».

– Тільки через мій труп. Я не для того виходила заміж, щоб через три дні розлучатися, – сповістила я дівчину, опускаючись поряд з нею на лавочку.

Закрила очі, насолоджуючись звуком фонтану, прислухаючись до щебету птахів, вбираючи солодкуваті квіткові запахи і черпаючи в них заспокоєння.

– Але…

Продовжити я не дала. Ситуація була дуже болючою, щоб обговорювати її так просто з незнайомкою.

– Дейдро, давай поговоримо про щось інше? Наприклад, ти розкажеш мені про вашу країну, світ, бо я зовсім нічого не знаю. Поясниш мені, нарешті, що таке істинність і як ви її визначаєте?

– Не знаю. Ніхто не розповідає, як саме зрозумів, що зустрінута ним людина його істинна пара. Та й пар таких небагато. Просто в якийсь момент тебе починає кудись тягнути або ти його зустрічаєш, і між вами щось відчувається якесь тяжіння.

Дівчина замовкла задумливо, а я не знаю, звідки зрозуміла, про що вона зараз сумує:

– Дейдро, все буде добре, ти обов'язково зустрінеш його, – посміхнулася я їй.

– Мені вже сорок п'ять років, – видихнула вона, нагадавши мені мене ж.

Я точно так зітхала у свої сімнадцять, скаржачись мамі, що жоден хлопець мені навіть не подобається, що вже говорити про кохання. А потім одна зустріч, три відмови та Аліна була втрачена…

– А у вас, як і в ірлінгів, повноліття настає у тридцять? – поцікавилась, щоб відволіктися від потоку спогадів. 

Дивно, у нашому світі я майже забула про хороше і якщо згадувала чоловіка, то знов переживала біль втрати, а тут… я посміхалася спогадам.

– Так. Як і всіх у цьому світі.

Кивнула головою, подумки підраховуючи, якщо їх тридцять наші вісімнадцять, то її сорок п'ять наші приблизно двадцять п'ять – двадцять сім. Я б не витримала, стільки без кохання. Вже б давно знайшла собі пригод на дупу, сподіваючись знайти те саме кохання. А Дейдра чекала.

– Дейдра, а чим ти займаєшся зазвичай?

– Гуляю, читаю, малюю...

– Не вчишся? Не працюєш?

– Вчитися? Я знаю все необхідне принцесі, а працювати мені за статусом не личить.

Ой, тільки не кажи, що Демріян принц, а то я... Згадала напружену розмову. Ніби я була досить ввічливою. Може хоч в цьому королівстві мене не захотять стратити чи вигнати? Хоча Еліяру я ніби була потрібна для чогось іншого? От і рятуй після цього принців… Очільників… 

– Тобто ти до школи не ходила, – і, помітивши її подив, пояснила, – вчилася вдома? І зараз вдома сидиш?

– Я влаштовую прийоми і…

– Але сидиш вдома, і чекаєш, доки прийде чоловік і тебе знайде?

– Я не чекаю...

– Ти сумуєш і сподіваєшся. Завжди вважала очікування за програшну тактику. Так можна й тисячу років прочекати і не дочекатися.

– І що мені робити?

– Не знаю, – знизала я плечима. – Я ж не в курсі, що можна чи не можна робити принцесі. Але... – на мить задумалася, а потім все ж таки не стрималася: – В моєму світі немає магії. Тільки наука. І дуже багато наук пов'язано з вивченням людини, її думок, почуттів, рішень… І от ці вчені люблять повторювати: «не можна йти тією ж доріжкою і вийти в незнайоме місце. Щоб знайти щось нове, потрібно просто зійти з проторованої стежки».

Ми замовкли. Я, згадуючи про те, що відійшовши від стежки, примудрилась потрапити в інший світ. Дейдра просто намагалася щось вирішити для себе.

– Ти пропонуєш мені втекти? – несподівано запитала дівчина.

Я мало не поперхнулась.

– Ні, звісно. Бігти має сенс тільки, коли решта варіантів перепробувані. Просто подумай та поговори з батьками. Може, варто піти вчитися чи знайти собі захоплення до душі. Поїхати кудись відпочити або когось відвідати.

– Демони не можуть подорожувати.

– Чому?

– Нас залишилося мало. Та і залишати Курукір небезпечно – інші раси нас вбивають. Бо саме демони стали причиною війни Забуття.

– Я думала, що всі, хто став причиною війни, вже давно загинули.

– Загинули, – сумно підтвердила дівчина.

– А істина «син за батька не відповідає» вашому світу незнайома? – спитала я, дивлячись у повні смутку сині очі, не такі насичено сапфірові, як у Демріана, а швидше блакитні, як літнє небо в ясний день.

Вона похитала головою, а я посміхнулася втішно:

– Не сумуй, у нас є і ще одна істина «від долі не втекти – що має статися, те станеться», а це означає, що твій наречений рано чи пізно, але опиниться на твоєму порозі. А поки що проводиш мене до бібліотеки? А то я така неосвічена для вашого світу, що, мабуть, вже встигла зібрати всі граблі, якими можна вбити трохи розуму в мою голову.

– Граблі?

– Ооо. Це такий садовий інструмент, щоб згрібати листя та скошені стебла. Якщо його покласти, а потім необачно наступити, то держак вдарить у лоб.

– Який підступний артефакт, – зітхнула принцеса.

А я засміялася, представивши підступні граблі, що бігають за бідним садівником аби стукнути його по голові. У світі, де речі можуть бути зачаровані на дії, ця приказка набула зовсім іншого сенсу.

 

***

Бібліотека мене вразила так само, як і красуню Бель у відомому мультфільмі. Висока напівкругла стеля, розписана кольоровими картинками, нагадувала мені існуючі в моєму світі собори. Арочні мозаїчні вікна залишали химерний візерунок на високих стелажах повних книг, ще більше підсилюючи це враження. Навколо книжкових шаф вилися круглі сходи, дозволяючи забратися на самий верх. Найдивовижнішим же було те, що за шафами, які відсовувалися легким рухом руки, були ще шафи.

– Скільки ж тут книжок, – зітхнула захоплено я.

Дейдра розсміялася. Її дзвінкий сміх, підхоплений луною, продзвенів несподівано голосно і загубився під склепінням.

– Чути, як шарудять сторінки, – прошепотіла, згадуючи студентські роки та читальний зал у бібліотеці. – Як тут щось знайти?

– Дуже просто. Он стійка та каталог.

І я звернула увагу на непримітну високу шафу, що стояла в кутку. Поряд з нею височила трибуна, дуже схожа на ті, що є в кожному лекційному залі. Але мою увагу привернула не вона і не книга, що лежала на ній. Погляд сам собою спрямувався трохи правіше, де запрошуючи до відпочинку та тепла палав запалений камін, поряд з яким гостинно розкрили свої обійми два крісла з невеликим шаховим столиком та недограною партією. На стіні над каміном висіла величезна карта, а ще трохи правіше, біля маленького віконця, приховане портьєрою ховалося те, що вабило мене.

– Що там? – поцікавилась я у Дейдри, вказавши на арку. 

В голові наполегливо сплив спогад про таку ж арку в спальні Очільника і смертоносний фонтан.

– Ти бачиш? – здивувалася дівчина і стрімко пройшла вперед, щоб смикнути портьєру, відкриваючи вид на доволі велику приховану нішу.

А я видихнула тривожно – фонтан там теж був. Єдина відмінність – він був накритий якимось прозорим куполом. Тим самим куполом була накрита і величезна  книга, що розкрита лежача на спеціальному столику, сяючи чистими білим, як сніг, сторінками. Він же накривав і зібрану за скляними дверцятами в спеціальній шафі колекцію зброї, книг і всяких штуковин, які я визначила як артефакти – настільки старими вони були настільки різноманітними, що в якийсь момент я відчула себе зацікавленим відвідувачем музею. Але розглядати ці штуковини було ніколи.

– Ти можеш покликати господаря? – запитала я, не наважуючись відвести очі від книги, що прикувала всю мою увагу.

Книга вабила, дражнила, благала підійти, обіцяючи розкрити всі таємниці світу, і я не втрималася, зробила крок, ступивши на постамент.

За спиною колихнулось повітря і  я зрозуміла, що дівчина зробила крок за мною.

– Це ксерайтейнум. Книга таємниць.

– Але тут чисті сторінки.

Дівчина сумно посміхнулася:

– Вже кілька століть ніхто не бачить нічого більшого за ці порожні сторінки. Але якщо вірити легендам, Книга таємниць здатна відповісти на будь-яке запитання та розповісти про світ те, чого не знають навіть Вибрані.

– Вибрані?

– Справжні правителі. Їм у день їхнього другого повноліття відкриваються всі таємниці світу.

– Другого? – знову, як папуга, перепитала я, майже не вслухаючись у розмову, тому що книга не хотіла мене відпускати. 

У скронях наполегливо стукало «Постав питання!». Втім, як на зло, жодного питання в голові не було. Вони, наче таргани, розбіглися і заховалися, кожен у свою щілину.

– Так, у п'ятдесят років.

Здивовано подивилася на дівчину. Інтуїція в голові стверджувала, що в цій фразі є щось важливе і мені слід її запам'ятати, але розмотати клубок я не могла. Тому що в питання несподівано знайшлося: «Навіщо я тут?».

І немов у відповідь на нього, сторінки книги заворушилися, як під подихом вітерця. Обернулась шукаючи протяг, але всі двері-вікна були зачинені. 

Захоплений видихнула принцеса.

Я знову подивилася на книгу. Тепер на порожніх сторінках знайомою мені з дитинства рідною мовою з химерною в'яззю спалахували рядки:

–  Зіллються в хвилю полум'я і крига,
Скрізь темряву засяє світло.
В пустелі зійде, мов зоря,

Здійснивши мрію заповітну… Вона…

Босоніж по снігу ступаючи,
Зцілить всі рани небес.

І кров'ю своєю зрошаючи,

Подарить прощення Ахлес.

Володаркой стане премудрою 

І будуть на варті стояти
Чотири Хранителя світу...
– Що там? – з легким придиханням поцікавилась Дейдра.

Похитала головою, намагаючись запам'ятати цю дивну відповідь на моє просте запитання і скласти її докупи. Мить і сторінки знову перекинулися, відповідаючи на моє невдале запитання, але цього разу не словами, а яскравою картинкою. Настільки яскравою, що стало боляче очам, і я заплющила очі.

– Демріан! – долинув, немов крізь товщу води, що заклала вуха, крик принцеси.

І він виник прямо перед нами – високий, великий, схвильований.

– Що ви тут робите? – несподівано голосно прогримів тихий голос.

Сині очі ковзнули по моїй фігурці, так грізно і поблажливо, що я на коротку мить відчула себе огидною бурулькою, що виросла на його шляху. А потім зупинилися на книзі, сторінки якої продовжили свій біг, показуючи відповіді на ту тисячу запитань, що водночас вискочила з куточків моєї свідомості. Тільки читати і усвідомлено розглядати картинки я не встигала. Але вони наче скріншотами відбивалися в моїй пам'яті.

– Відійди, – наказав він. 

В цьому короткому слові сказаним тихим голосом було стільки вимогливої владності, що я мимоволі зробила крок назад і перечипилась, втративши опору під ногами.

Але не впала. Демон, що стояв ще мить назад переді мною, опинився за моєю спиною, стиснув в обіймах, допомагаючи втримати рівноваги. На секунду я себе відчула такою беззахисною і водночас незвичайно захищеною, що в мене терміново виникла нагальна потреба роздобути парочку кайданків та прикувати себе до демона. Але швидкий помах вій і демон знову стояв переді мною, такий байдужий і беземоційний, ніби і не його подих розбурхав натовп збуджених сиріт, що ще розбігалися по моєму тілу.

– Бачуща, – видихнула збуджено Дейдра і захоплено подивилася на мене.

Стало ніяково. Так, ніби я отримала незаслужене визнання та нагороду за порятунок світу, хоч і пальцем для цього порятунку не поворухнула.

– Хто? 

Я обернулася, сподіваючись, що мені все це здалася і рятівниця стоїть за моєю спиною.

– Хто-хто? – перекривляла мене Дейдра, зовсім по-дитячому скорчивши розчулену пику. – Ти! – розсміялася так голосно і радісно, ніби їй щойно принесли в дарунок весь світ. – Моя сестра – бачуща! – і закружляла, наштовхнувши мене на думку, що у принцеси не все гаразд з головою.

– А ось з цього місця детальніше! Яка сестра? Хто такі бачущі?

– Моя сестра, – вхопила мене за руки дівчина, втягуючи у свій танок. – Дружина мого брата.

– Якого брата? – думки в голові плуталися, не бажаючи шикуватися в один логічний ланцюжок.

– Противного! Демріана, – і підштовхнула мене у напрямку цього самого брата. 

Я не втрималася на ногах, все-таки демонниця була більша за мене, та й не чекала я від неї такої підстави, і за інерцією впечаталась в тверді груди цього самого брата.

– Що значить дружина? 

«Йой… нічого нового, Аля, шлюби у несвідомому стані схоже традиційні для цього світу. Цей гад навіть згоди не спитав!»

– Що ти побачила?

Ага. Зараз. Так я тобі й розповіла!

Мені б самій зрозуміти, що я побачила.

Перевела здивований погляд на свої руки та виявила там лише один браслет.

– Коли ми встигли побратися? – спитала я єдине, що мене зараз хвилювало.

Відмотала час назад, повернувшись до недавньої розмови за сніданком. Ані словом не обмовився, паразит. Тільки грізно свердлив мене своїми лазерами, коли я назвалась.

Прислухалася до себе, намагаючись розібратися, що ще встигли зі мною  зробити, поки я спала. Тіло зрадливо мовчало, не видаючи своїх таємниць, хоча я і без цього звідкись знала, що жаркі, повні шаленої пристрасті картинки, що час від часу спливають у моїй голові не більше ніж моя фантазія. І ці губи, чуттєві й ніжні ніколи не цілували мене, а руки ніколи не ковзали у відвертій ласці по моєму тілу… В якийсь момент впіймала погляд чоловіка – в його очах причаїлася така біль, що я мимоволі відчула себе маніячкою, яка всадила ніж у його серце і тепер повільно провертає.

– Два дні тому, – мовила Дейдра, не зводячи погляду з нас обох.

– Що? – не повірила я. 

Та бути такого не може! Я стільки не сплю.

Але єдиний, хто міг дати відповіді на всі мої запитання, не поспішав, мовчав.

Напруга між нами згустилася, стала відчутною. Ще трохи й досягне піку, вибухне, блискаючи блискавками. 

– Два дні і ти лише сьогодні розігнав гарем? – вирвалося вражене. Чомусь саме цей факт образив мене найбільше. 

Він усміхнувся, тріумфуючи. І я, вкотре в житті, пошкодувала, що так і не навчилася тому, що так наполегливо вимагала від мене мама: «Думай, що кажеш!».

– Скільки ж я тут? – майже байдуже перевела розмову на інше, вдаючи, що це питання, яке зірвалося, мене зовсім не хвилює. І мене зовсім не стосується, з ким і як розважався цей абсолютно сторонній мені чоловік ще сьогодні вранці.

«А нічого, що вранці ти прокинулася з ним в ліжку?» – підступно нагадала пам’ять, не даючи змоги реагувати розумно.

– Три дні, – відповіла все та ж сама Дейдра. А я не відводила очей від його ріжучого крижаними голками погляду. – Ти хворіла і майже померла, якби Дем...

– Досить. Облиш нас, – короткі вимогливі слова пролунали різко, але тихо. 

Демріану явно не потрібно кричати, щоб бути почутим.

Я все ще утримувала його погляд, боячись пропустити навіть найменшу краплинку емоцій, тому тільки й чула, що тихі кроки, шурхіт спідниці та ледь чутний скрип дверей.

Кілька хвилин у цілковитій тиші ми обмінювалися грізними поглядами. Настільки ж обережно-уважними, як у сапера, що вимушено пересувається мінним полем. Порівняння, що спало на думку, протверезило, нагадавши, що так прислухатися до іншого може тільки зацікавлена людина, а отже... 

Розвивати думку не стала. Бо з моєю схильністю до філософських міркувань запросто побудую абсолютно немислимий логічний ланцюжок і нову картину світу, в якій цей неможливий чоловік виявиться по вуха закоханим у таку всю гарну мене.

– Чому ти не дочекався моєї згоди?

– Це все, що тебе зараз хвилює? – засміявся він легко і, здається, задоволено.

– Це не смішно. Це важливо! – пробурмотіла скривджена цим легким сміхом.

– Важливіше за того, хто твій чоловік?

Питання ввело мене в невизначений ступор. Начебто йшлося про те, що мій чоловік Демріан, якщо я нічого не втрачаю. Хоча в нашому світі були колись шлюби за домовленістю, коли в храмі один, а насправді інший. Може, й тут так? Тоді чому я прокинулась у його ліжку? Заплутавшись у міркуваннях, навіть не спромоглася чітко сформулювати питання, лише видавила з себе ошелешене:

– В сенсі? Хіба ж не ти? Не Демріан, не пам'ятаю як, Блейк?

– Я… – збентежено відповів він.

Я вже навіть боюся питати, чого ще можна очікувати від цього світу. Тому повторюю, як заїжджена платівка:

– Тоді ще раз: чому ти не дочекався моєї згоди? І як взагалі можна одружитися з кимось, якщо цей хтось не сказав тобі заповітне «так»?

Він подався до мене одним різким рухом, скоротивши відстань до неможливого. Не торкнувся, не втиснув в груди, але опинився настільки близько, що я відчувала коливання повітря, стривоженого його грудною кліткою, чула наполегливий стукіт його серця, пломеніла від жару його тіла. 

От як це? Він же холодний, як лід.

Сильна рука підхопила моє підборіддя. Легко підняла його, м'яко торкаючись пальцями, змушуючи знову дивитися очі в очі:

– У демонів немає шлюбної церемонії. Щоб одружитися, достатньо просто обмінятися кров'ю та вимовити потрібні слова. Поблукавши по крижаних пустках, ти захворіла, а твоя прив'язка до світу ще слабка, нестійка. Твоя душа опинилася на межі, – його тихий голос звучав так переконливо, що я одразу повірила. Шорсткий великий палець ніжно й ненав'язливо погладив моє підборіддя. І я знову відчула поколювання і зграю метеликів у животі. – Іншого виходу, як прив'язати тебе до мене не було.

– І скільки ще? – вирвалося в мене.

Смикнулася головою, ухиляючись від нової, чуттєвої ласки, але все було марно. Розбурхані метелики в животі вщухати не хотіли. Збудження розлилося по тілу, змушуючи кров кипіти від бажання, а його очі пестили не гірше за руки, що він сховав за свою спину.

– Що?

– Скільки ще мені потрібно прив'язок до цього світу, щоб за найменшого чиха моя душа не прагнула вирватися за межу?

Демріан задумливо знизав плечима, а я дивилася на зап'ястя, на якому красувався одягнений драконом браслет. У грудях приречено ухнуло серце від цієї моєї мимовільної зради. Чи зрозуміє мене Рейдеран? Чи не вважатиме винною у тому, що сталося? Чи погодиться ділити свою пару з демоном?

– І що мені тепер робити? – пробурмотіла розгублено, ні до кого безпосередньо не звертаючись.

– Прийняти ще один браслет.

– Не можу. Зараз не можу, – похитала головою, розуміючи, що зробити свідомо, те, що я й так вже вважала зрадою, не можу. – Мене тягне до тебе, але цього мало. Я тебе зовсім не знаю. Та й Рейдеран... Мені потрібно поговорити з ним, – подивилася на чоловіка з благанням і мало не випарувалася від злості, що промайнула в очах другого чоловіка.

– І що тепер? Чекатимемо дозвіл дракона?

– На рахунок дозволу не знаю, але обговорення з ним свого нового статусу, я точно чекатиму, – і замовкла, відвертаючись від пронизливого погляду.

Грюкнули, зачинившись, двері, а я залишилася, отетеріло спостерігати за видом з вікна: засніжена пустка і лише на вдалечині крізь завірюху чорніли дахами невеликі будівлі. В саду, я була впевнена, що тут така сама пора року, що й у драконів, і ніяк не уявляла лютий мороз за вікном. Мене що на північний полюс занесло?