Раді Вас бачити!

Аліна Маінкур

Дейдра влетіла до бібліотеки, мов вихор:

— Тобі треба тікати! — рішуче перервала нашу з Деві розмову про ритуали й благословення.

— Навіщо? — здивовано звела на неї очі.

— Мій брат хоче принести тебе в жертву!

Я… розсміялась. Полегшено й, чомусь, навіть радісно:

— А, це… Знаю-знаю.

— То ти через це вчора хотіла вистрибнути з вікна? — запитав Девіріан.

— Ні, звісно. Я, може, і не надто розумна, але жити хочу. А там… сніг. Замерзла б за кілька хвилин.

— Про що мова? — втрутився в розмову оксамитовий голос.

Я обернулась. Погляд — і все, інші миттєво зникли. Лише сині очі — і відчуття, ніби вони тягнуть мене до себе, як магніт.

— Розробляємо мій план втечі від тебе, поки не приніс мене в жертву, — пробурмотіла я, сама дивуючись тону — занадто спокійно, занадто довірливо. Хоч я й знала, навіщо йому я, чомусь була впевнена: він не заподіє мені зла. Серед усіх, з ким пов’язала мене доля, саме його я розуміла найкраще. На інтуітивному рівні.

В очах Демріана щось здригнулось. Страх? Жаль?

— І як? — поцікавився він спокійно.

— Та ніяк, — зітхнула я, зморщивши ніс. — Терпіти не можу визнавати поразку. Поки є лише два варіанти, і жоден не працює.

— Які саме? — голос його звучав рівно, але в очах спалахнула тривога.

— Перший — покликати дракона й утекти, — у відповідь блиснула загроза. — Другий — спокусити тебе й загинути разом. — Загроза змінилась бажанням.

Похитала головою, обірвавши наш тет-а-тет:

— Жоден не підходить.

— Чому? — тихо спитав він.

— Через мій характер, — знизала плечима й замовкла, знову поринаючи в книгу.

— Що шукаєш? — зацікавлено втрутився Деві.

— Причину прокляття. Конкретну. За що саме Ахлес прокляла демонів?

— За те саме, що й інші раси. За ставлення до людей, — відповів хлопець, знизуючи плечима.

— Ні, — покрутила я головою. — Ваше покарання надто відрізняється. Занадто… персоналізоване. Має бути щось глибше.

— До речі, — глянула на Дейдру, — хтось узагалі розповість мені, що сталося з перевертнями та вампірами?

— Зникли, — тихо сказала вона. — Ахлес знищила обидві раси. Повністю. Лишила лише згадки про їхнє існування в літописах.

Ми замовкли. Серед запорошених томів, між затертими обкладинками й легендами про богів і прокляття, мовчки зависло відчуття, що я — останній уламок чогось, що не мало вижити.

— І що ж вони такого наробили, що заслужили повне знищення? — озвалася я. — Гаразд, вампіри… якщо вірити нашим казкам, вони людьми обідають. А перевертні? Якщо судити по ступеню покарання, то вони взагалі переплюнули навіть вас.

— Можна запитати Книгу Таємниць, — очі Дейдри засяяли цікавістю й передчуттям.

Я скривилася:

— Дякую, але я поки що спробую менш травматичні джерела. То що, ніхто не розкаже недосвідченій мені, чим саме відзначилися демони?

— Чому ти думаєш, що ми зробили щось гірше за інших? — тихо озвалась Дейдра.

— Все просто, — знизала я плечима. — Дракони хоч і залишилися ізольованими, але зберегли істинність — вони своїх жінок берегли.

Ірлінги та наги — діти Стрезола — втратили подарунок богині. Мабуть, берегли гірше. А ви… вас не просто позбавили істинності, вас ще й перекроїли — з вогняних зробили крижаними. І вигнали в крижану пустелю. Це не просто покарання — це вирок.

— Нас теж позбавили істинності, — пробурмотіла Дейдра.

Девіріан мовчав, уважно слухаючи, злегка ворушачи довгими вушками й час від часу подьоргуючи хвостом. Я відволіклася. Придивилася до дорослих демонів — нічого схожого. Ані другої пари вух, ані хвоста.

Бажання зняти з Демріана штани й переконатися особисто в повній відсутності цих деталей промайнуло блискавкою, викликало глибокодумне: — Хмм… — з його боку, й я… почервоніла.

Я. Почервоніла. Востаннє це траплялося років сто тому. А тепер ось — несподівано й абсолютно безпорадно.

— Є одна легенда, — озвалася Дейдра, наче рятуючи ситуацію. — Про криваві ритуали за участю людей. Пам’ятаєш, Дем?

— Коли кров людини посилювала вампірів, — кивнув він, не зводячи з мене погляду.

— І тоді хтось із демонів вигадав ритуал: пожертвувати свою іумрі — й отримати небачену силу, — Дейдра замовкла, збентежено.

— А тепер знову: принеси жінку в жертву — отримаєш відродження раси, — підсумувала я. — По колу.

Мовчанка затягнулась.

— То кому так заважає ваша істинність? — нарешті спитала я. — Що такого особливого в істинному зв’язку, чого немає в інших?

Це запитання зависло у повітрі, немов тінь забутої істини. І чомусь мені здалося — відповідь не така вже й далека. Просто хтось дуже не хоче, щоб її знайшли.

— Та все як завжди, — відмахнувся демон, мовби відповідь була очевидна. — Без істинного зв’язку раса вимирає. У кожної пари може народитися лише одна дитина — і то, якщо буде благословення.

— Та все як завжди, — відмахнувся демон, мовби відповідь була очевидна. — Без істинного зв’язку раса вимирає. У кожної пари може народитися лише одна дитина — і то, якщо буде благословення.

— Але ж у тебе є брат, — не відступала я.

— Є, — кивнув Девіріан. — Кілька століть тому один дуже розумний демон вигадав ритуал, який дозволяє зачати дитину без благословення богині. Батько скористався ним, щоб з’явився я.

— А чому тоді твій брат не зробив те саме? — здивувалася я. — Йому ж спадкоємець потрібен.

— Немає сенсу, — процитував Деві з явним театральним тоном: — «Лише благословенний може бути правлячим».

— Тобто ти не можеш стати Правителем? Черга одразу переходить до Деві? — звернулась я до Демріана.

Той мовчки кивнув.

Гаразд. З цим начебто розібралися. Але що далі?

Голова тріщала від надміру фактів, зв’язків, родоводів і проклять. Відчувалося, ніби мене викинули зі звичного світу й втягнули в щось занадто складне, чужорідне, небезпечне. І ніякого берега не видно — тільки хвилі, тільки плин, і мені залишалося лише триматись на поверхні.

І тут у пам’яті виринув уривок — рядки про якесь прощення… Хтось, «зрошуючи кров’ю», мав принести це прощення.

Я зупинилась. Зробила глибокий вдих.

Досить. Час перестати плисти.

Рішуче підійшла до Книги Таємниць. Як і минулого разу, сторінки самі перевертались, ніби знали, що я шукаю. Потім завмерли. Затремтіли. І спалахнули словами — живими, пульсуючими.

Я не дала собі жодного шансу зупинитись. Вголос, чітко і твердо прочитала:

– Зіллються в хвилю полум'я і крига, Скрізь темряву засяє світло. В пустелі зійде, мов зоря,

Здійснивши мрію заповітну… Вона.

Босоніж по снігу ступаючи, Зцілить всі рани небес.

І кров'ю своєю зрошаючи,

Подарить прощення Ахлес.

Володаркою стане премудрою

І будуть на варті стояти Чотири Хранителя світу,А п'ятий оберігати.

– І що це все означає? – поцікавилась Дейдра.

Я швидко відсахнулась від книги й похитнулася. Біль стискав голову, мов залізний обруч, розриваючи скроні зсередини.

Сильні руки вчасно підхопили мене, не давши впасти.

— І кров’ю своєю зрошаючи, прощення дарує Ахлес… — тихо повторив демон.

Я посміхнулася йому, заохочуючи продовжити. Ці слова чіпляли й мене — глибоко, по-справжньому.

— А наше пророцтво каже: прощення прийде тоді, коли демон, знайшовши Дар Ахлес, принесе його в жертву…

— Угу. І знову — ріки крові, — я потерла лоба. Біль повільно вщухав. Холодні долоні лягли мені на чоло та скроні, і стало легше.

— Але одне мене бентежить, — мовила я. — У вашому пророцтві жодного слова про Володарку. А якщо пригадати перші чотири рядки — то однозначного трактування там немає.

«Зіллються в хвилю полум'я і крига»… Ну, добре, припустимо: крига — демон, полум’я — дракон. Але «зіллються» — це ж може бути як союз, так і зіткнення.

— Тоді «Крізь темряву засяє світло», — підхопив демон, замислено. — Якщо йдеться про магію, то це, можливо, ірлінги… або наги? В них є світло і тьма…

Його захоплення було заразливим. Сині очі світилися, мов у дитини, яка от-от розгадає складну загадку.

— Ірлінги, — підтвердила я. — Мене призвали саме вони. Двоє — світлий і темний. І далі — я прийшла. Як у пророцтві.

– Нісенітниця якась. Як вони можуть засяять один крізь одного? – буркнув Деві.

– Темні перестануть затуляти? Тільки от… В пустелі зійде, мов зоря, здійснивши мрію заповітну?

На мене всі зиркнули. Я похитала головою.

– Це не про мене… – але вони дивились надто пристально і я додала. – Ну яка з мене зоря?

– Блискуча? – буркнув малий.

– Кажуть, колись давно, коли ми жили не серед криги, а серед вогню… Світанки були аквамаринові, – прошепотів Дем і кивнув у бік картини, що висіла на стіні.

Зітхнула.

– Гаразд… чию мрію я маю пробудити? І яка вона — ця мрія?

— Неважливо, — відмахнувся Девіріан. — Але чому рядки різні?

Я мимоволі всміхнулася й скуйовдила темне волосся. Щасливий та безтурботний час – дитинство – все попереду. І так мало потрібно для радісного нетерпіння.

— Не рядки, Деві. Тлумачення, — пояснила я. — Кожен читає пророцтво через свій досвід. Якщо ти виріс серед ритуалів, то «зрошення кров’ю» для тебе — це жертовник і кров на камені. А якщо відкинути ритуальність… вчора я вже зрошувала цей замок кров’ю, — кивнула на перев’язані руки.

— Точно… — задумливо прошепотів Деві.

— Коли ти йшла босоніж по пустелі, твої ноги були роздерті льодом до кривавих ран, — ніжно прошепотів демон, що досі не випускав мене з обіймів. — Вони гоїлися довго… поки я не напоїв тебе своєю кров’ю.

— То пророцтво вже збулося? — з надією запитала Дейдра.

І тут запала тиша. Напружена, тягуча.

Кожен із нас одночасно задав собі одне й те саме питання:

Якщо все справді вже здійснилося… то чому купол ще на місці?

— Ми щось упускаємо… — пробурмотіла я, силкуючись зібрати розкидані уламки думок. — Якщо припустити, що справжньою причиною гніву Ахлес стали ваші ритуали… тоді…

Я не договорила. Просто обернулась, знайшла погляд демона — глибокий, синій, нереальний.

— Випробування вибором, — тихо, майже з подивом, закінчив за мене Демріан.

— І що ти обрав? — запитала, хоча відповідь вже знала.

— Тебе, — вимовив він, просто й без тіні вагання.

Одне слово — і все стало на свої місця. Жодних пафосних зізнань, жодних доказів. Було лише це: вибір. І повітря між нами згустилося, затремтіло, потемніло — як перед грозою. Я вже не бачила нічого, крім його очей. І за цими холодними, спокійними озерами жила душа, така ж знівечена, як моя. Така ж трепетна.

— І що тепер? — мій голос зрадницьки здригнувся, став тихішим, глибшим. Чужим навіть для мене.

— Шукати того, хто наважився зазіхнути на тебе, — відповів він, і в його голосі бриніла лють. Небезпечна. Вогняна — всупереч крижаній сутності.

— А як бути з жертвопринесенням? — обережно втрутилася Дейдра.

Демріан мовчав кілька секунд. Потім рішуче:

— Придумаємо. Обов’язково придумаємо.

Вперше в цих стінах прозвучала надія — не виголошена, не підкріплена фактами, але жива.

***

Демріан пішов першим — пошуки винного у нічному замаху ніхто не скасовував. Другою вислизнула Дейдра — сказала, що має зустрітись із подругою. Все, що мені вдалося дізнатися про цю таємничу «подругу», було недбало кинуте Деві, який поспішав за тіткою:

— А… Ізіра. Вона раніше була в батьківському гаремі.

Чудово. Просто чудово.

Демріан учора заявляв: «У жодної з колишніх наложниць немає доступу до замку». А тут — не просто доступ, а ще й тісне спілкування з його сестрою.

Варто було залишитися наодинці, як приглушене занепокоєння спалахнуло повною силою, накривши мене хвилею. Воно вже не шепотіло десь на межі свідомості — воно кричало.

Почала намотувати кола між стелажами, змушуючи себе перевірити зв’язки.

Рейдеран. Його хвилювання вібрувало майже синхронно з моїм. Але він, на відміну від мене, не вагався — стрімко наближався. Я відчула, як на мить він уловив мою присутність — і його тривога трохи вщухла. Це заспокоїло.

Марієрона моя присутність відволікала — здається, у нього серйозна розмова. Але все одно… відгукнувся. Тепло. Як завжди.

Шеорлеон здивував: вперше за весь час його думки не металися, як п’яні кажани. Вони були чіткими, зібраними, рішучими. Немов він нарешті зробив вибір. І це теж заспокоїло.

Я видихнула. З моєю «трійцею» все гаразд.

І тоді я спробувала торкнутися Демріана.

І натрапила на холод. Глуху, крижану стіну відчуження.

Ще годину тому, виходячи з бібліотеки, він був відкритий мені повністю. А тепер — ніби відгородився. Захлопнув двері.

Тривога миттєво наросла. Розбурхалась. Нагадала, що нікуди не поділася.

Я змусила себе відкинути її. Засунути в найдальший кут. Змушувала думати про хороше. Про підтримку. Про тепло. Про те, що він не міг так просто зникнути.

Але думки про хороше не завжди слухаються. І не завжди рятують.

Отже, це не змова проти Еліяра, не внутрішні підступи драконів, а щось більше. Потрібно обов'язково запитати Демріана, звідки у нього фонтан.

«Все буде добре», — як заведена, твердила я свою заспокійливу мантру, крокуючи бібліотекою, майже маршируючи від полички до полички. Погляд натрапив на фонтан. Знову.

Цікаво, чи вдалося драконам з’ясувати, хто за ними стоїть?..

Я наблизилась, вдивляючись у знайому й водночас відчужену смертельно-небезпечну красу. Цей був трохи інший — не копія, а варіація. Але рука того самого майстра. Так, хто б їх не створював — це одна й та сама людина…

Отже, це не змова проти Еліяра. І не внутрішні розбірки між драконами. Щось більше. Більше і, можливо, значно старіше.Потрібно обов'язково запитати Демріана, звідки тут цей фонтан.

Я вдивлялась у камінь, аж поки не зауважила дещо дивне: навколо фонтану тремтів тонкий, майже непомітний прозорий кокон. Торкнулася його — і той пружиною відкинув палець.

Захист.

Придивившись уважніше, я зрозуміла — не лише фонтан. Такими ж коконами обгорнуті статуетки, вази, навіть Книга Таємниць. Як у музеї. Захист найціннішого.

Провела рукою по поличках, і погляд зачепився за скол на одній із статуеток. І в ту ж мить — спалах. Не спогад. Видіння.

Маленький Деві. Бігає, перечіпляється, падає — й в останній момент хапається саме за цю статуетку. Жінку… Не просто жінку – дивовижно красиву, але при цьому…

У ній було щось живе. Не холодний мармур, не досконалий фасад. Вона була… у русі. І з усмішкою. Ледь помітною, але такою теплою.

Ахлес.

Це ім’я саме спало на думку, ніби давно там і чекало. І на коротку мить мені здалося, що куточки її вуст здригнулись. Посмішка стала ширшою.

Я похолола.

Ні, не схожа ця красуня на жорстоку богиню, яка здатна знищити тисячі. Щось не сходиться…

Але з іншого боку — хто найнебезпечніший у фільмах про маніяків? Той, кого вважаєш добрим. Той, хто всміхається найширше.

Ноги самі понесли мене до Книги Таємниць. Нестерпно захотілося побачити Стрезола — не логікою, а нутром.

Зображення з’явилося одразу.

Звичайнісінький чоловік.

Жодного божественного сяйва, жодної величі в позі чи обличчі. Масивний, прямий ніс. Високий лоб із глибоким вдовим мисом. Великі, круглі очі, обрамлені густими бровами, що сходилися на переніссі. Повні губи. Вуса й кучерява борода, крізь які важко розгледіти більше. Лише довге, хвилясте, сиве волосся — і враження старця. Поруч із юною, майже дівочою Ахлес — контраст вражав.

Щось глухо гуркнуло.

В очікуванні, яке терзало душу з самого ранку, щось вибухнуло — тривога прорвалась у тіло гострим, майже фізичним болем. Відчуття біди, що не відпускало, тепер рвалося назовні, попереджаючи: час вийшов.

Я сягнула за зв’язком.

Демріан.

І — вперше — опинилась зовні крижаного замку.

Сніг.

Білий, непроглядний, немов світ зник під ним.

І серед цієї пустки — битва титанів.

Величезний золотий дракон сипав полум’ям, випалюючи повітря навколо.

Йому відповідав крижаний демон — його вогонь був сріблясто-синім, гострим, як лезо.

Я не думала. Просто кинулась вперед.

Увірвалась між двома стихіями — просто в осердя потоку. Розставила руки, намагаючись втримати обох.

Надія? Приреченість.

Все марно! Я лише маленька піщинка на шляху титанів.

Одна рука — обпалена жаром, друга — скута крижаним болем. Але це не шкодило. Це… входило. Вливалося в мене. Дві стихії вп’ялись у мої долоні — і розчинилися в мені, обпікаючи зсередини.

І хоч потік стих, те, що встигло в мене влитися, не зникло. Воно клекотіло всередині. Вирувало. Вимагало виходу.

— Годі! — вигукнула я, коли обидва знову кинулися один на одного, намагаючись обійти мене як перешкоду.

Голос розітнув повітря, як клинок.

Між цими двома монстрами я почувалася як цуценя, що вскочило в бійку між тигром і вовкодавом.

Слабке.

Безглузде.

Але вперте.

Як і кожне дурне цуценя, я була чомусь переконана: жоден із них не заподіє мені зла — принаймні свідомо. Тільки от… могли повбивати один одного. І тим самим розірвати мене навпіл — без жодного бажання, просто не розуміючи, який біль завдають.

— Годі! — заволала я знову й з усієї сили вперлась долонею в груди демона.

Груди?

Ні, живіт.

Погляд злетів вгору — і завмер. Сині очі палали. Вони не просто світились — вони палахкотіли, як полум’я в заметілі.

«Халк. Реально Халк», — промайнуло в голові з дурнуватою ясністю.

Я й не уявляла, що він настільки великий.

У пустелі я, мабуть, не помітила. То чи думки повимерзали, чи мозок ввімкнув самозахист і вирішив мене не лякати чудовиськом.

Але зараз... Монстр, м’язи якого переливалися під моєю рукою, був справді небезпечним. Реально загрозливим. Такий просто вб’є мого дракона.

Відвела погляд. Поглянула на… мого дракона.

Моя рука — маленька, беззахисна — впиралась у його вологий ніс.

А великі янтарні очі дивилися на мене. Не агресивно — з цікавістю. З тією пильною увагою, яку звір дарує тому, кого ще не вирішив — друг це чи перешкода.

Жага до битви ще жевріла в них. Але вже не вивергалася. Притихла. Підкорилась.

Мені.

— Годі! — вибухнула я. — Б’єтеся за мене, як за кістку! А хоч один із вас подумав, що я відчую, якщо ви повбиваєте один одного?

Голос зірвався, але я не зупинилась.

— А що дістанеться переможцю? Знаєте? Перемога на кістках — це перемога, а не прокляття? Я ніколи не мріяла, щоб за мене билися. Щоб за мене вмирали. Дурні… – кинула зло. Справжньо. Без прикрас.

Повернула голову — спершу до дракона. Потім до демона. Докір в очах — не театральний. Чистий, як лезо.

Вони знітилися. Занадто великі, занадто сильні — і раптом зовсім юні. Немов зрозуміли: змагалися не за дівчину, а проти неї.

Мить — і вони зникли.

Поряд зі мною вже не звірі. Люди.

Демріан. Рейдеран.

Коли вони встигли стати такими рідними? Такими необхідними?

Дивлюсь на них — і серце криється. Як зробити вибір, який прирікає когось із них на смерть... чи на самотність? Як ощасливити одного… і не знищити другого?

Плюнути на все. Сказати правду. Що не обрала. Що встигла закохатися в обох.

Погляд ковзає до Рейдерана. Він дивиться — й усміхається. Сумно. Розуміючи.

На плечі — пляма крові. Невелика. Те, що чоловіки зазвичай називають презирливо: подряпина. Але струмок крові повільно тече вниз по руці, капає на сніг.

Так само, як недавно вино на білосніжній скатертині.

Безпорадно обернулась до Демріана, насилу відводячи очі від картини, яка щойно різонула по серцю. У його синіх очах — тривога. Гостра, мов лезо.

І вже наступної миті — я одна.

Маячу посеред мертвого поля.

Навколо — тіла. Людські, нелюдські. Повалені, розкидані, як зламані ляльки. Металевий, солодкувато-нудотний запах смерті заповнює повітря, впивається в легені.

Ірлінги з відірваними крилами. Покручені драконячі тіла — ще у звіриній подобі. Демони — мертві, зламані, спотворені.

Золотистий блиск. Я кидаюсь туди, серце стискається в кулак.

Він мертвий. Мій золотий дракон — мертвий.

Я впала перед ним на коліна. Спроба підняти важку голову — даремна. Він не ворушиться. Холодний. Непритомний. Навіки.

Щось сріблясте блиснуло збоку — і я помчала туди. Але і мій крижаний демон… він теж загинув.Вбитий. Звіром із Сутінкового Світу.

Крик виривався з мене, протяжний, тваринний. Я задрала голову до неба.

Стрімке падіння чорного дракона… Ще один. Ще одна смерть. Безглузда. Незворотня.

— Ні! — закричала в порожнечу, у всесвіт, у небо, що завжди дивилось байдужо.

Голос зірвався в істеричний зойк. Плечі затремтіли. Подих перехопило. Відчай розривав легені.

— Аля! — чийсь голос прорвався з глибини, далекий, як з дна криниці.

— Ні–ні–ні! — я впала на коліна, здійняла руки до неба.

Сила вибухнула з мене. Сила, що не моя — позичена, подарована, вкрадена… Вона вдарила двома потоками: синім і помаранчевим, злитими в одне ціле. Натиснула на невидиму перешкоду та розсипалась червоно-синім дощем довкола.

Знайомі чоловічі руки потягнулись до мене, намагаючись підтримати…

Але…

Щось, перехопивши за пояс, смикуло мене, віддаляючи від них.

Перевела погляд вниз — і не побачила у нічого, крім білуватого туману. Він охопив мене джгутом. І тепер розростався, повз вгору, огортаючи моє тіло.

Огороджуючи.

Відокремлюючи. Від них. Від дотику. Від надії.

Відстань між нами збільшилась. Я знову крикнула — відчайдушно, голосно:

— Ні!

Я боролася, намагаючись вирватися. Але що більше я рухалась — то глибше тонула в цьому в’язкому, холодному мороці.

— Спи, — прошепотів незнайомий чоловічий голос. Прямо в обличчя. Теплий. Але чужий.

І тьма зімкнулися над головою. Рятівна. Неуникненна.