Раді Вас бачити!

Виснажена молода жінка сиділа в одному з кабінетів спеціалізованої клініки та, боячись навіть моргнути, слухала вирок лікарів своєму семирічному синові.

– Шкода, але медицина у вашому випадку безсила. Ми випробували всі відомі науці методи, але організм не реагує на терапію, – виголосив лікар.

– Можливо, операція за кордоном допоможе? А гроші я знайду, якщо потрібно. Кістьми ляжу, а знайду... – хрипло промовила мати.

– Шановна, на превеликий жаль, не існує такої операції, яка могла б урятувати життя вашій дитині, – зі співчуттям відповів хірург. – Ми вже пересадили частину вашої печінки хлопчикові, але його організм відторгає чужорідне тіло, навіть материнське.

– Можливо, інший донор підійде краще? – зі слабкою надією в голосі запитала вона, передбачаючи сумну відповідь.

Хірург, чоловік середнього віку з розумними очима, заперечно похитав головою:

– Дуже важко знайти донора, кращого за матір. Мені шкода...

Жінка обвела поглядом присутніх медичних світил:

– Може, залишилися якісь методи неофіційної медицини? Я згодна на будь-який ризик!

У відповідь не прозвучало жодного слова. Лікарі мовчали й відводили очі, щоб не зустрітися поглядом зі зневіреною матір'ю.

Клубок підкотився до горла. Але сльози... вона давно вже виплакала їх усі. Боляче стиснулося серце. Жінка підвелася зі стільця й у розпачі простягнула руки:

– Невже в усьому світі не існує ліків, які поки що не пройшли випробувань? Я готова дати згоду на експеримент, тільки врятуйте мого сина!

    Головлікар важко зітхнув. За довгі роки роботи в медичному закладі йому неодноразово доводилося повідомляти фатальний діагноз батькам, і щоразу це було неймовірно важко, він так і не звик ставитися до чужого горя лише як до частини своєї роботи. А коли пацієнтами виявлялися діти... такі випадки надовго залишалися в пам'яті й карбували глибокі шрами в душі. Біль співчуття батькам... біль за передчасно перерване життя... біль власного безсилля...

– Шкодую. Про таке нам невідомо.

Мати опустила руки:

– Що ж мені робити тепер?

– Бігти до дитини, молитися й цінувати кожну мить її життя, до останнього моменту, – порадив головний лікар.

– Ви хочете сказати... що це... кінець? – тремтливими губами ледве чутно вимовила вона.

У відповідь він мовчки кивнув.

Жах застиг в очах матері. Вона все ще не могла повірити в почуте. У розпачі жінка з благанням подивилася на лікаря-куратора, який тривалий час був їй підтримкою та опорою в боротьбі за життя дитини.

Той лише знизав плечима:

– Спробуйте знайти хорошу бабку й звернутися до неї.

– Що? Бабку?! І це говорите мені ви? – перепитала матір, і голос її увірвався.

– Так. Мені самому не віриться, що я це раджу, але у вашому випадку потрібно хапатися навіть за соломинку.

    Жінка розчаровано похитала головою, з презирством глянула на безпорадних лікарів та вийшла з кабінету. Вона притулилася спиною до зачинених дверей, не в змозі зрушити з місця. Гострий душевний біль накрив її новою хвилею, стискаючи серце. «Що ж мені робити далі?» – думала вона, не наважуючись іти до сина; вона боялася, що не зуміє приховати свій розпач і він прочитає страшну правду в її очах.

    Мати згадала, що лікар запропонував молитися, чекаючи кінця, та гірко посміхнулася. Звідки йому було знати, що за останній рік вона об'їздила всі монастирі в окрузі, дотримувалася постів, робила пожертви в церкві, вистоювала всенічні бдіння, молячи Всевишнього дарувати її синові зцілення. Але Бог залишався глухим до її благань. Стан дитини ставав дедалі гіршим, а тепер надії на порятунок не було зовсім. Нещасна мати зневірилася в Божій могутності. Її спіткало повне розчарування. «Де ж він, той Бог, який допомагає зневіреним та дарує зцілення стражденним?!» Мабуть, у нього були свої плани щодо її хлопчика.

    Лікарі фактично запропонували їй здатися й очікувати смерті єдиної дитини... Та цього не буде! Вона ніколи не змириться з таким страшним вироком та не опустить руки, а боротиметься до кінця за будь-яку ціну, навіть ціну самого життя! Якщо немає порятунку в Бога, вона піде хоч до самого диявола й викупить у нього життя свого сина ціною власної душі.

    Налаштувавшись рішуче, мати повернулася в лікарняну палату та сіла біля ліжка дитини. Хлопчик мирно спав під крапельницями, не відаючи про страшний прогноз. Вона обережно погладила його волосся й тихо поцілувала, милуючись єдиним сенсом свого життя.

– Микитко, рідний мій, я присягаюся тобі, що переверну землю й небо, але знайду вихід і ти не помреш! – прошепотіла вона, ковтаючи сльози.

У палату зайшла прибиральниця.

– Доброго дня, Оленочко! Ну що там сказали лікарі? – поцікавилася літня жінка.

– Ой, Варваро Степанівно, я таке навіть повторити не зможу, – кинулася до неї молода мати.

Прибиральниця обійняла її за плечі й притиснула до грудей:

– Заспокойся, дитино. Не все ще втрачено.

- Вони… вони сказали, що це кінець… - схлипувала та, - запропонували піти до бабки, уявляєте…

Варвара Степанівна погладила жінку, що вже ридала, по спині, примовляючи:

– Виплачся, голубонько, поки син не бачить, тобі стане легше.

Добра жінка дуже співчувала самотній матері, яка вибивалася із сил, намагаючись урятувати дитину, та завжди намагалася допомогти їй.

– Ну що ж, бабка так бабка, – розсудила Варвара Степанівна.

– Та де ж мені її шукати?! – схлипувала молода жінка. – Навколо самі шахраї, нікому вірити не можна!

– Ну не скажи, дитино. Бувають такі, що й мертвого здатні на ноги підняти.

Олена відсторонилася від літньої жінки й витерла очі:

– Та де ж вони такі бувають? Справжніх сьогодні вдень зі свічкою не знайдеш!

– А я ось чула про таку, – задумливо промовила Варвара Степанівна. – Щоправда, далеко це, та й не знаю, чи жива ще. Пам'ятаю, про неї ходили різні чутки... Люди її боялися. Але ті, хто наважився звернутися по допомогу, ніколи не поверталися ні з чим.

Мати з надією подивилася на прибиральницю.

– Наскільки далеко? Можете дізнатися адресу? – пожвавилася вона.

– Це було ще за часів моєї молодості. Стара, мабуть, бабця, ніхто не знає, скільки їй років, але пам'ятають усі покоління жителів нашого села.

– Ой, давно ж це було, – розчаровано промовила Олена, – мабуть, померла вже.

– А я зателефоную своїй сестрі, вона й розповість, – із цими словами прибиральниця дістала з кишені телефон та вийшла з палати, щоб не розбудити хлопчика.

За кілька хвилин вона повернулася й радісно повідомила з порога:

– Жива бабця! Тобі їхати до неї треба й дитину із собою взяти.

Мати озирнулася на сина, з носа якого, навіть уві сні, стирчала трубка, а в руці – голка з крапельницею.

– Ой, Варваро Степанівно, та куди ж я Микитку повезу в такому стані? – розгублено вимовила вона.

– Ну, голубонько, якось доберетеся, втрачати все одно нема чого!

«Із цим не посперечаєшся», – подумала Олена.

– А далеко їхати треба?

– У Карпати, – відповіла літня жінка.

– Куди? Та це ж...

– Потягом за добу доберешся, а там тебе зустріне моя сестра, я вже домовилася, – беззаперечним тоном перебила її Варвара Степанівна.

Олена здивовано втупилася в її обличчя:

– Та що ви! Незручно завдавати клопоту незнайомим людям.

– Ти зараз не про це маєш думати, дурненька! Біжи додому, збери речі, поїзд вирушає сьогодні о пів на десяту.

– Що? Просто сьогодні їхати?

– А чого чекати? Можна подумати, у тебе є час на роздуми. Біжи, голубонько, збирайся, а я поки з твоїм хлопчиком посиджу.

Вдячна мати обійняла добру жінку, озирнулася на сина та вискочила з палати.

 

    На пероні вокзалу Варвара Степанівна давала останні настанови.

– Сестра моя, Беата, жінка доброзичлива, вона про тебе подбає. У її зятя машина є, він вас і відвезе до босорки.

– Куди відвезе? – не зрозуміла Олена.

– До босорки. До бабці, значить. У Карпатах так називають ворожок. Та ти не бійся, я про неї тільки добре чула. А тамтешні бабки знаєш яку силу мають?!

Вона подивилася на хлопчика:

– Буде твій Микитка здоровий, ось побачиш!

– Ще раз величезне вам за все спасибі, люба Варваро Степанівно! – обійняла її Олена.

– Та годі тобі дякувати, сідайте у вагон, бо вже потяг вирушає, – розчулено промовила літня жінка.

Вона глянула на блідого хлопчика та погладила його по голові:

– До скорої зустрічі, Микитко!

 

    За вікном потяга проносилися карпатські ліси, так несхожі на степові краєвиди їхнього рідного краю. Хлопчик з цікавістю розглядав гірські пейзажі, час від часу запитуючи матір:

– Мамо, а ми скоро приїдемо?

– Уже скоро, синку, потерпи, – відповідала та.

    Нарешті рано-вранці потяг прибув до Ужгорода. Вийшовши з вагона, Олена озирнулася навколо, притискаючи до себе сина. Пасажири та люди, що їх зустрічали, швидко розійшлися, звільнивши платформу. Але до матері з дитиною так ніхто й не підійшов. Олена розгубилася. Мабуть, щось наплутала поспіхом Варвара Степанівна. Ну то нічого, адреса сестри є. Якщо вже приїхала, то треба йти до кінця. Молода мати нахилилася, щоб узяти валізу, та раптом побачила жінку, що бігла пероном. Вона розмахувала руками, привертаючи до себе увагу. Коли захекана незнайомка наблизилася, Олена легко впізнала в ній сестру прибиральниці, дуже на неї схожу.

– Ви, мабуть, Беата Степанівна? – привітно запитала молода мати.

Літня рум'яна жінка закивала, не в змозі вимовити слова. Вона приклала одну руку до грудей, намагаючись вирівняти дихання, а другою рукою схопила Олену, немов боячись, щоб та не пішла.

– Ох... Вибач, голубонько! Запізнилися ми. Шлях неблизький від нашого села, тож і застрягли, там дорогу дощами розмило, – виправдовувалася вона.

– Не хвилюйтеся, ми ж дочекалися, – усміхнулася Олена. – А я вас одразу впізнала, ви так схожі на вашу сестру!

Добросердна жінка трохи отямилася:

– Значить, будемо знайомі, Оленочко! А тебе як звати, хлопче? – звернулася вона до дитини.

– Я Микита, – сором'язливо промовив той, ховаючись за маминою спиною. Беата Степанівна нахилилася та схопилася за валізу:

– Ходімо до машини. Я залишила зятя біля вокзалу, не стала чекати, поки він припаркується.

Олена рішуче відібрала в неї валізу:

– Та що ви! Я й сама можу.

    Біля входу в будівлю вокзалу на них чекав високий чоловік середнього віку. Він поспішив назустріч та допоміг з багажем.

– Знайомтеся, це мій зять Остап, – відрекомендувала жінка.

– Ласкаво просимо, вибачте за запізнення, – усміхнувся він та послужливо відчинив двері старенької «ниви».

– Та що ви, це ви мені вибачте, що завдаю вам клопоту, – промовила молода жінка, умощуючись на заднє сидіння поруч із сином.

– Про що ти кажеш, Оленочко! Жодного клопоту! Людям допомагати треба, так у нас тут заведено, – перебила її Беата Степанівна.

– Велике вам спасибі! – відповіла розчулена мати.

– Шлях до Старих Мухоморів неблизький. Я вам тут пиріжків прихопила – наші, карпатські, з картоплею та сиром. Пригощайтеся! — літня жінка розгорнула полотно, і повітря сповнилося духмяним ароматом.

    За дві години їзди розмитими ґрунтовими дорогами показалося село з кількома десятками будинків, що простерлися серед лісової глушини. Напис на дорожньому знаку свідчив, що це й є Старі Мухомори.

– Мамо, яка дивна назва, – зауважив хлопчик.

– А ти не дивуйся, Микито, це тому, що грибів багато в наших лісах, – відгукнулася з переднього сидіння балакуча Беата Степанівна.

– Що, навіть справжні мухомори є? – здивувалася міська дитина.

– Звичайно! Скоро сам усе побачиш, – пообіцяла жінка.

    Машина зупинилася біля дерев’яного паркану, за яким виднівся дах великого будинку.

– Ми вже приїхали, можна виходити? – поцікавився нетерплячий Микита.

– Приїхали, та тільки не дісталися ще, – відгукнувся Остап, заглушаючи мотор.

Олена незрозуміло глянула на Беату Степанівну.

– Це наш будинок, ласкаво просимо. Та тільки валізу залишите й одразу в дорогу. До босорки шлях неблизький, там дорогу розмило, машиною не дістатися, – пояснила літня жінка. – Доведеться пішки через ліс добиратися.

Олена захвилювалася:

– А чи далеко йти?

– Та он за тією горою Євдокія живе. Якщо прямо через верх добиратися, то шляху з годину.

– Ой, ні! Розумієте, мій син, Микита... словом, не вистачить у нього сил, – зневірилася мати.

– Та ти не хвилюйся, голубонько, ми про все подбали, – обійняла її за плечі господиня й повела до хати.

– Мій син, Тарас, проводить вас та понесе на руках дитину, – промовив мовчазний Остап, зять Беати Степанівни.

    Назустріч їм вийшла усміхнена жінка середніх років. Вона витерла руки об фартух і привіталася:

– Ласкаво просимо, любі гості! Я Василина, дружина Остапа.

– І моя донька, – гордовито додала Беата Степанівна. – А це мій онук, – вона вказала на здоровенного хлопця, який вийшов з хати, нахиляючи голову в дверному отворі. – Тарас проведе вас до босорки.

Хлопець чемно привітався, з цікавістю роздивляючись гостей. На вигляд йому було близько тридцяти, дуже схожий на батька та з такими ж добрими очима, як у матері.

– Я Тарас, – він нахилився й простягнув долоню хлопчикові.

– Микита, – по-дорослому потиснув руку той, задоволений таким поводженням.

Молода жінка посміхнулася:

– Я Олена. Можна Олеся, – назвалася вона.

    Навколо ніг з гавкотом гасало маленьке цуценя незрозумілої породи, вимагаючи до себе уваги. Микита з цікавістю спостерігав за ним. Тарас присів, узяв у руки пухнасте диво та підніс його хлопчикові:

– А це наш Тарзан. Хочеш погладити? Він не кусається.

Дитина із завмиранням серця простягнула долоньку та обережно торкнулася кучерявої шерсті цуценяти.

– Він такий теплий!

– Звичайно, бо живий.

Хлопчик перевів погляд на Тараса.

– Я ще ніколи не торкався справжнього собаки, – зізнався він.

– Хочеш узяти його на руки?

Микита закивав та простягнув руки.

Бліде личко дитини осяяла щаслива усмішка. Олена з вдячністю подивилася на парубка.

– Ми міські жителі, – пояснила вона, – до того ж останні роки здебільшого живемо в лікарнях.

Тарас співчутливо глянув на хлопчика.

– Так, не будемо гаяти часу, – перервала ніякову паузу Беата Степанівна, – треба в дорогу. До Євдокії зараз народу понаїде, доведеться чекати в черзі.

Матір і дитину розмістили в просторій кімнаті. Василина принесла кухоль теплого молока:

– Випий-но перед дорогою, Микито. Молоко силу дає.

Хлопчик скуштував теплий напій, на губах його залишилася біла піна.

– Дякую, смачно!

Тарас узяв на руки дитину.

Беата Степанівна вручила Олені кошик з провізією:

– Я вам тут дещо зібрала. Може, чекати доведеться довго, до неї народу збирається багато.

– Дякую за турботу! – розчулилася молода жінка.

– Не хвилюйся, голубонько, босорка всім допомагає. Ти, головне, вір.

 

    Звивиста стежка пролягала через лісову гущавину. Обабіч неї височіли карпатські смереки. Промені сонця пронизували їхні крони, освітлюючи лісову тінь. Скрізь лунало щебетання птахів та чувся хрускіт гілок під ногами. Тарас ніс дитину, ступаючи широкими кроками, та ні на хвилину не зупинявся. Олена ледве встигала за ним. Микита з цікавістю розглядав незвичний лісовий пейзаж.

– Мамо, а де ж тут мухомори?

– Напевно сховалися від наших очей під листям, – пожартувала вона.

– Шукай, шукай, хлопче, вони тут точно є, – відгукнувся Тарас.

 

    Нарешті стежка зробила крутий поворот та вивела на галявину, де серед заростей чагарнику самотньо стояв невеликий дерев'яний будинок.

– Ось ми й дійшли, – промовив Тарас, поставивши хлопчика на землю.

Біля будинку були дерев'яні лавки, де розмістилося багато людей, які очікували своєї черги.

Тарас пішов шукати крайнього.

Олена знайшла вільне місце на лавці й поставила кошик:

– А ми маємо нагоду перекусити.

    Час спливав дуже повільно. Микиту хилило до сну. Мати постелила йому на лавці свою кофту та вклала голову дитини до себе на коліна.

– Блідий він у вас, – співчутливо зауважив Тарас.

– Втомився з дороги. Та й хвороба ця клята... – відчай скував горло молодої жінки.

– Євдокія допоможе, ваш син буде здоровий, – упевнено промовив чоловік.

– Я дуже на це сподіваюся!

Вона струснула головою, намагаючись відігнати сумні думки.

    Стомлений Микита спав, Олена роздивлялася обличчя людей, що виходили з будинку, намагаючись визначити, чи знайшли вони в загадкової босорки те, що шукали. Тарас же крадькома роздивлявся тендітну матір сплячої дитини. Молода жінка сподобалася хлопцеві.

– Тарасе, ви живете разом з батьками?

Він посміхнувся та глянув на Олену:

– Старі Мухомори – моя батьківщина. Тривалий час я навчався та працював у місті, але потім повернувся сюди.

– Чому, якщо не секрет?

– Зрозумів, що люди тут простіші й добріші, – зітхнув він. – А якщо відверто, особисте життя не склалося, й це змусило мене втекти на край світу.

Молода жінка співчутливо кивнула.

– Олено, а ви заміжня?

– Уже ні. Батько дитини покинув нас, коли дізнався про страшну хворобу Микити.

– Як же так?

– Лікування потребувало великих грошей, потім операція... коли дізнався, що лікарі запропонували йому віддати частину печінки синові, вирішив «загубитися» назовсім.

Тарас, насупившись, обмірковував почуте.

– І як же ви одна, така тендітна, з усім справлялися?

– А хіба в мене був інший вихід? Продала квартиру, щоб оплатити операцію. А потім тинялися з Микитою по лікарнях та ночували в знайомих. Добрі люди допомогли.

Тарас із повагою подивився в очі відважній матері.

Тут і підійшла їхня черга. Олена підскочила з лавки й розбудила сина:

– Ходімо, Микитко, нам час!

    Мати й син переступили поріг таємничого будинку. Повсюди зі стелі звисали сухі трави, на підвіконнях стояли пляшки з настоянками. Пахло паленими свічками. Назустріч їм вийшла дуже старенька бабуся в хустці. Обличчя її було вкрите бородавками, а великий гачкуватий ніс прикрашала найбільша з них. Точнісінько відьма! Судячи з вигляду, років їй було за сто. Зовнішність босорки налякала Микиту, він притулився до матері, намагаючись сховатися за її спиною.

– Матусю, мені страшно… - ледве чутно вимовив він. Мати міцніше обійняла дитину.

– Та не бійся, не з’ïм, — посміхнулася босорка.

Стара довго й уважно дивилася на відвідувачів, потім запитала в Олени:

– Ну, кажи, чого тобі потрібно?

– Урятуйте мого сина! – видихнула та палке благання.

– Залиш хлопчика за дверима, а сама йди до мене, – скомандувала бабця.

Олена поспішила виконати наказ та підштовхнула дитину до дверей:

– Посидь поки що з Тарасом, синку, я тебе покличу.

Потім повернулася до босорки.

– Бачу, син твій тяжко хворий і навряд чи доживе до зими, – промовила Євдокія.

Мати простягнула до неї руки:

– Прошу вас, добра жінко, зціліть мого сина, якщо можете!

– Сумніваєшся?

– Ні, – захитала головою мати. – Я чула, що ви й мертвих піднімаєте.

Євдокія розреготалася, ніби каркало гайвороння. Потім допитливо глянула на молоду матір:

– А чи знаєш, чого тобі коштуватиме його зцілення?

– Просіть, що забажаєте! Усе віддам!

– Упевнена? – допитливо поглянула та.

– Та хоч і серце своє віддам, тільки б дитина вижила! – відчайдушно вигукнула Олена.

Босорка знову пронизала її довгим, важким поглядом:

– Я можу продовжити життя твоєму синові за рахунок твого власного життя.

Мати злякано подивилася на чаклунку, такого вона явно не чекала. Їй раптом згадалося, як, лежачи на операційному столі, вона мріяла тільки про те, щоб прокинутися та побачити сина живим, адже лікарі давали лише 50/50 шансів на успіх. Власне життя не хвилювало її тоді, не хвилює й зараз. Вона рішуче заявила:

– Забирайте хоч усе, аби Микитка жив!

Євдокія задоволено посміхнулася.

– Усе не потрібно. Ти встигнеш побачити, як він виросте.

– Я готова! – без вагань погодилася Олена.

– Зачекай. А чого ти хочеш для себе?

Молода жінка замотала головою:

– Для себе мені нічого не треба. Прошу тільки врятувати мого сина!

– Як так? – здивувалася босорка. – Люди приходять до мене зі своїми меркантильними проблемами та просять багатства, заміжжя, успішності... А тобі, значить, нічого не потрібно?

– У мене тільки одне бажання – щоб син вижив!

– Він житиме, я тобі обіцяю, – уже м'якіше відповіла стара чаклунка та пішла за фіранку.

Олена з нетерпінням чекала. Через деякий час босорка з'явилася, несучи в руці дерев'яну чашу, від якої підіймався незвичний, густий сморід.

– Візьми це, випий половину. А решту нехай вип'є дитина.

Олена з готовністю взяла з рук бабці чашу та, не відриваючись, проковтнула половину вмісту.

– От і молодець, – похвалила босорка, – а тепер віднеси синові й повертайся сюди.

Молода жінка кинулася до дверей.

    Євдокія стояла біля вікна та спостерігала з-за фіранки за самовідданою матір'ю. Багато чого бачила вона на своєму довгому віку. Зазвичай людям потрібні були гроші, кохання та влада. До неї йшли за приворотами, відливанням пристріту та зняттям уроку. А ця бідна мати зовсім не думала про себе, але готова була віддати своє життя за життя сина. Ну нічого, Євдокія сама попіклується про її щастя. Он як поглядає на неї той парубок, що привів їх сюди! І хоч жінка заплатила за здоров'я сина власним життям, нехай вона проживе час, що їй залишився, у коханні та добробуті.

    Олена повернулася до будинку й віддала порожню чашу старій чаклунці.

– А тепер слухай мене уважно: завтра вранці відшукай у горах гарячий струмок та вмий у ньому дитину. Це обов'язкова умова, май на увазі, – сказала босорка.

– Але ж син мій такий слабкий, він не здолає шлях у гори. Як же я туди дістануся?

– А як сюди дісталася, так і туди потрапиш.

– І це все? – нерішуче запитала мати.

– А чого ти чекала? Танців з бубнами? – усміхнулася стара.

Олена полізла в торбу та висипала на стіл зім'яті купюри:

– Я вам безмежно вдячна!

Євдокія байдуже подивилася на папірці:

– Слухай-но, дитино, мені не потрібні твої гроші. Ти вже заплатила сповна. Але магія не працює без відкупу, за будь-який дарунок треба платити. Тому залиш, скільки вважаєш за потрібне.

Олена вдячно вклонилася та повернулася до виходу. Босорка проводила її хитрим поглядом та всміхнулася: гірський струмок зовсім не був обов'язковою умовою, вона влаштувала це для того, щоб молодята провели час разом та краще придивилися одне до одного. З них вийде чудова пара, у босорки око майже всевидяще. А чари й без того подіють. У цьому стара Євдокія не сумнівалася.

    Наступного ранку Олена з подивом помітила, що Микитка прокинувся бадьорим, з нормальним кольором обличчя, чого давно не траплялося.

– Це на дитину гірське повітря так діє, – пояснила по-своєму Беата Степанівна.

    Попереду був тривалий підйом у гори. Тарас, який знав, де знаходиться гарячий струмок, посадив хлопчика на спину, і вони рушили в дорогу. Олена йшла слідом та дивувалася силі молодого чоловіка, здатного нести дитину так довго. А Тарас час від часу обертався й подавав їй руку, допомагаючи перебиратися через перешкоди.

    Гірська стежка ставала крутішою з кожним поворотом. Навколо відкривалися дивовижні краєвиди. Ранковий туман устеляв ущелину, сонце золотило верхівки дерев, а хмари здавалися такими близькими, що до них хотілося дотягнутися рукою.

– Ой, мамо, подивися, які великі гриби! – вигукнув хлопчик.

– А це, Микитко, і є саме ті мухомори, про які ти вчора запитував, – пояснив Тарас та поставив дитину на землю. – Ходімо подивимось.

Хлопчик присів навпочіпки, з цікавістю розглядаючи знахідку.

– Тільки руками не чіпай, вони отруйні, – попередив Тарас.

– Оце так несподіванка! Справжнісінькі! З білими крапками! І такі величезні! Зовсім як на картинці! – захоплювався Микита.

– То вже чого-чого, а грибів у нас у Карпатах повно! – гордовито заявив чоловік. – Не місце, а рай!

– Так!.. Я чудово вас розумію, – промовила Олена, озираючи околиці, – сама б нікуди звідси не їхала.

Тарас повернув голову й задумливо подивився на неї. І жінка вперше помітила, що очі в нього зелені, як лісове листя. Їхні погляди зустрілися та затрималися, немов прикуті якоюсь невідомою силою. Олена схаменулася першою та відвернулася, сором'язливо опускаючи очі. «Що це я забулася, мені про сина думати треба, тільки це має значення!» – дорікнула вона собі.

    Попереду почувся гул, і незабаром за поворотом показалася гірська річка. Тарас поставив хлопчика на камінь.

– Мамо, дивись, яка краса!

– Бачу, Микитко, бачу, – вона захоплено дивилася на водоверть, що мчала вниз.

– А як же ми на той бік переберемося? – здивувалася дитина.

– Ось зараз і побачиш, – Тарас підгорнув штани, узяв Микиту на руки та ступив у воду.

Опинившись на протилежному березі, хлопчик замахав матері руками. Тарас повернувся за Оленою.

– Я маю взяти вас на руки.

– Та що ви! Я й сама перейду, не розтану! – зніяковіла молода жінка.

– А джинси ви куди подінете? Це мені річка по коліно, а на ваш зріст води майже по пояс буде, – зауважив він.

Олена опустила погляд та подивилася на свій одяг: справді, скільки штанини не закочуй, а все одно намокнуть. Вона невпевнено підняла очі на Тараса.

– Та нема чого тут соромитися, – сказав він та схопив її на руки.

– Ой! – Олена заплющила очі та обхопила шию парубка. Його запах та сильні руки збентежили її до глибини душі.

Тарас ступив у річку, дбайливо охопивши свою ношу.

    На березі почувся тихий сміх. Стара бабця з бородавчастим носом з-за дерева дивилася їм услід. Потім сховалася знову, а за мить із того самого місця ворон заплескав крилами та злетів у небо.

    Нарешті вони дісталися скелі, з якої збігав водяний потік, оповитий парою.

– Ми прийшли, – повідомив Тарас, – це й є гарячий струмок.

Олена підійшла ближче й підставила руку.

– Справді, вода гаряча, – здивувалася вона. – Це ж треба, яке диво природи. Микитко, підійди-но сюди.

Мати кілька разів умила сина водою з джерела, подумки змиваючи хворобу. Потім сполоснула своє обличчя. Тарас підставив руки й теж освіжився.

– Ну, от і все, я виконала всі вказівки босорки. Тепер ти будеш здоровий, Микитко! – з полегшенням зітхнула мати.

    Наступного вечора Тарас стояв на пероні й поглядом проводжав потяг, у якому від'їжджали Олена з Микиткою, а з ними і його серце...

 

    За рік у будинок босорки увійшла щаслива молода жінка з букетом лісових дзвіночків:

– Вітаю, бабусю Євдокію, ви мене пам'ятаєте?

Старенька помітила на пальці гості обручку.

– Як же не пам'ятати, – відповіла бабця, – такі жертви зустрінеш не часто. Ну що, живий синок твій?

– Живий, бабусю! Хвороба відступила!

– Тоді чого ж прийшла?

– Подякувати вам, добра жінко! Адже ви врятували йому життя.

– Дурниці, це ти його врятувала, не я, – прохрипіла бабця.

– Та що ви! Без вашого втручання нічого б не вийшло. Низький вам за це уклін, – Олена нахилилася до самої підлоги.

Літня жінка посміхнулася:

– Ох і здивувала! До мене ж тільки з проханнями приходять, а от з подякою ніколи.

– Вік пам'ятатиму вашу доброту, бабусю!

Старенька роздивлялася молоду жінку, помічаючи в ній зміни. Вона покращала, в очах з'явився блиск, щаслива усмішка не сходила з обличчя.

– Хочеш запитати мене про щось? – поцікавилася босорка.

Олена ненадовго замислилася.

– Ні. Я маю все, про що мріяла, і навіть понад те. А більше мені нічого не потрібно, – впевнено відповіла вона.

Стара схвально кивнула:

– Ну, тоді йди, не затримуй чергу.

Щаслива молода жінка вийшла на вулицю, де на неї чекав той самий хлопець, що приводив її сюди минулого року.

    Стара ворожка подивилася їй услід і загадково посміхнулася. Під серцем молодої жінки вона розгледіла нове життя, про яке та ще не здогадувалася. Але босорка промовчала, адже її про це не питали.