Раді Вас бачити!

 

    Люба налила чай у єдину вцілілу чашку. Решта за довге життя давно потріскалися або надкололися, а купувати нові вже не мало сенсу. Вони з чоловіком доживали свій вік із тим, що Бог послав, і більше купувати нічого не збиралися. Та й що старим треба? Головне, щоб на ліки вистачало та квартплату вчасно погасити, а решта не важлива. Економити навчилися ще з часів повоєнного дитинства, коли продуктів не вистачало. Тому на дві маленькі пенсії, якими держава наділила їх за довгі роки безперервної праці, якось прожити примудрялися. Щоправда, ця невелика сума ледве-ледве покривала нагальні потреби, але ж іще й сусідських дітлахів хотілося інколи цукерками пригостити. Власних дітей у них із Павлом не було, Бог не нагородив. Ось і залишилися вони на старості років самі.

    Люба відкрила баночку з медом і зачерпнувши чайною ложкою, поклала в чашку, як чоловік любить. Собі не взяла, економила для нього. Слабкий уже її Павлуша, йому потрібніше для підтримки сил. Усе найкраще вона намагалася віддавати йому, залишаючи собі лише залишки. Їй то що, якось обійдеться, а от якщо чоловіка не стане, як доживати одній? Від цієї думки стало моторошно, вона змахнула сльозу, що ненароком виступила.

- Павлику, тобі пшоно з молоком чи з маслом на сніданок? - запитала чоловіка, який сидів у кріслі перед телевізором. 

- На твій розсуд, Любашо, мені все одно.

Вона налила гарячого молока і поклала великий шматок масла, нехай порадіє. Занесла ніж, щоб відрізати собі, але передумала, хлюпнувши потихеньку соняшникової олії. А за молоко й думати не стала, обійдеться. Краще залишити на завтра для Павла, воно нині не дешеве.

    Люба віднесла тацю на стіл перед телевізором. Чоловікові подобалося снідати й дивитися новини. Їй самій це здавалося зайвим, бо там давно вже нічого доброго не показують, та й приймати їжу краще в спокої. Але за довгі роки подружнього життя звикла і вже не звертала увагу на тріскотню телевізійних дикторів.

- Любо, а ти що ж собі кашу без молока зробила? Знову на собі економиш? - з докором зауважив він.

- Ні, ну що ти, Павлушо! В мене від молока останнім часом живіт пучить, - вона поклала свою долоню на його змарнілу руку. - Ти не звертай уваги. Їж на здоров'я!

Трансляцію ранкових новин перервала набридлива реклама.

- Ну ось, знову-здорову! - обурився чоловік. - Кожні п'ять хвилин крутять! От скажи мені, хто купує всю цю нісенітницю?!

- Не бери близько до серця, любий. Тобі не можна нервувати. Поїж спокійно без зайвого стресу, тільки на користь піде.

- І то так, - погодився він.

    Павло відставив порожню тарілку вбік і відсьорбнув чай.

- Липовий! Мій улюблений! - він прикрив очі. - А пам'ятаєш, як ми з тобою його влітку в парку збирали? Я досі відчуваю запах квітучих лип! 

- Пам'ятаю, Павлику, пам'ятаю. І нашу улюблену лавку на алеї ніколи не забуду.

Він сумно похитав головою:

- Тепер уже тільки згадувати й залишилося. Напевно більше не доведеться мені там посидіти…

- Та що ти таке кажеш?! - обурилася дружина. - Ніяк помирати зібрався? Так я тобі скажу словами Вєрки Сердючки: "І не думай, дорого!" - спробувала пожартувати вона, хоча самій було не до сміху.

На це Павло лише невесело посміхнувся:

- Ну, як помру, то мені вже все одно буде. Не вистачить грошей на цвинтар, так закопаєш на клумбі, я не проти.

    Сумними очима дружина подивилася на чоловіка і подумала, що навряд чи в нього вистачить сил дійти навіть до парку, не кажучи вже про ту лавочку в кінці алеї. Серце защеміло в грудях. Люба ласкаво погладила його по плечу, згадуючи прожиті роки. Вони були одружені понад п'ятдесят років і на їхню долю випало всяке. Були й труднощі, і нерозуміння, і навіть зради, але через роки все це втратило значущість, залишилася тільки глибока прихильність. Хтось називає це почуттям обов'язку, хтось звичкою, але Люба вважала це коханням, яке, зазнавши пристрасті, встояло під штормом життєвих бур. 

    Раптом погляд жінки вловив на екрані щось, що привернуло її увагу. Реклама демонструвала ролик, де літня пара вийшла на прогулянку з тростиною, яка одним натисканням кнопки перетворювалася на стілець. Пройшлася людина, втомилася - розклала сидіння, відпочила і знову в дорогу. Зручний винахід зацікавив Любу. Вона давно вже мріяла купити для чоловіка переносний стілець, щоб виходити в парк. Від будинку до алеї далеко, лавочок по дорозі не було, ось він і став би в пригоді. Але ця розкладна тростина здавалася куди більш практичною. 

    "Цікаво, скільки коштує таке диво?" - подумала вона. Немов у відповідь на її запитання на екрані з'явилася ціна, що пропонувала розпродаж за акцією. Від побаченої вартості в голові запаморочилося: "Це ж яку пенсію треба мати, щоб купити собі тростину більше ніж за дванадцять тисяч гривень?!" Але стара ціна була перекреслена червоним, а нижче стояла нова - дві тисячі триста десять. Ці цифри разюче відрізнялися. Поряд з'явився таймер, що відраховував години до закінчення акції. Люба повернула голову і подивилася на чоловіка, уявивши його з новою тростиною, який прогулюється під руку з нею алеєю парку. 

    Нічого не сказавши, вона вирішила все гарненько обміркувати, перш ніж вживати заходів. Але час підтискав. Таймер невблаганно цокав. 

Люба піднялася з-за столу.

- Ти кудись збираєшся, - здивувався Павло, помітивши поспішність, з якою вона прибирала тарілки.

- Так... Хочу в супермаркет раніше встигнути, щоб супові набори не розхапали. Планую сьогодні тебе курячим супом побалувати.

Чоловік зупинив її та взявши долоню, підніс до губ:

- Любашо, ти моє щастя! Я вдячний Богу за вибір, який колись зробив! 

- О, а мені пам'ятається, раніше ти не був так упевнений, - усміхнулася вона.

Павло одразу ж випростався:

- Ну, згадала!.. Тоді я молодий був і дурний. Що вже тепер ворушити минуле?!

    Швидко помивши посуд, Люба схопила сумку і вийшла з дому. Дорогою її думки крутилися навколо дивовижної тростини. Доцільність покупки здавалася їй очевидною. Це дало б можливість Павлу знову гуляти парком і посидіти на улюбленій лавочці, можливо востаннє... Сльози знову навернулися на очі жінки, яка розуміла, що кінець уже близький і самотність неминуча. Від цих дум їй ще сильніше захотілося купити цю тростину, щоб потішити коханого Павлушу. Але все впиралося в сімейний бюджет, який навряд чи витримає таку дорогу покупку, нехай навіть із приголомшливою знижкою.

    Стоячи в черзі на касу, Люба знову і знову прикидала в голові можливі варіанти економії. Попереду помітила покупницю з повним кошиком таких самих супових наборів. 

- А ви що ж, про запас накуповуєте? 

- Так, зручний варіант і дешевий.

- Це точно, - підтвердила Люба. - Я ось і на суп, і на борщ використовую, все ж краще, ніж на воді.

- Та ні, я не собі, - фиркнула покупчиня. - Для собаки беру. Йому в кашу саме те, він у мене такий ненажерливий!

Літня жінка лише скоса подивилася на даму і нічого не відповіла. "Це що ж виходить, люди похилого віку як собаки?! Тільки й виживаємо на риб'ячих хребтах та коров'ячих хвостах із курячими скелетами!" - подумала про себе.

    Повернувшись додому, жінка знайшла в поштовій скриньці квитанцію на оплату. Побачивши суму, настрій зіпсувався. Воно то очікувано, але радості ніяк не додає.  

- Що, Михайлівно, знову "обдиралівку" отримала? - зауважила сусідка знизу, яка так називала комунальні платіжки.

- І не кажи, Ніно, інакше й не назвеш, - зітхнула вона.

 

    Люба зайшла у квартиру і поклала пошту на тумбочку.

- Ну що, застала курячі скелети? - поцікавився чоловік, який жартома називав так обдерті від м'яса тушки для супу. 

- Застала, Павлику, - зітхнувши, відповіла дружина.

- А що це ти принесла?

- Платіжки за опалення. 

- То опалювальний сезон давно закінчився?

- Сезон то закінчився, а ми все одно платимо. Нам суму щомісяця розбивають, щоб зуби на полицю не покласти. 

- Та ще й тарифи цього року піднялися до небес... Ех, Любо, якби пенсії хто підняв.

- Так вони й підняли. Чи не пам'ятаєш?

Чоловік усміхнувся:

- А то як же! На копійки! А от комуналка збільшилася майже вдвічі!

Дружина присіла на табурет і вкотре звернулася до чоловіка:

- Павлику, ну навіщо нам така велика квартира? Кому ми її залишимо? Продаймо і купимо меншу. Адже оплачувати ці зайві метри нам уже не по кишені!

Але він категорично замотав головою.

- Ні! І не вмовляй! Дай мені померти у своєму домі, а потім роби що хочеш.

- Ну чому ти в мене такий упертий?! - з досадою вигукнула вона і пішла на кухню.

 

    Люба відрахувала пігулки й, наливши склянку води, віднесла чоловікові в кімнату. 

- Прийми ось, і запий гарненько. Молодець. А тепер лягай, - дбайливо вкрила ковдрою і поправила подушку. - Відпочинь поки що, скоро обідати будемо. 

    Жінка повернулася на кухню і поставила варитися бульйон, а сама приготувала ручку з блокнотом і ввімкнула телевізор. Реклами йшли одна за одною, але потрібної не траплялося. Зневірившись, вона дістала швейну коробку і зайнялася лагодженням білизни, щоб не гаяти часу дарма. "Маки Павлика зовсім продірявилися, та й не дивно, стільки років уже носить", - подумалося їй, зашиваючи чергову дірочку. Раптом на екрані замиготіли знайомі кадри. Люба відклала вбік шиття і схопила ручку, щоб записати контактний телефон. Нарешті вся інформація була в неї в руках! Жінка відійшла в дальню кімнату і зачинила за собою двері. Потім дістала мобільник і набрала номер. Відповіли негайно.

- Алло, добридень, я хочу купити розкладну тростину-стілець, яку бачила в рекламі.

- Так, так. Зараз на цей товар проходить акція і ви можете придбати його за вигідною ціною.

- Підкажіть, а чому така велика знижка? 

- Виробник товару - німецька компанія, влаштовує щорічні благодійні акції. А оскільки товар призначений для людей похилого віку, то для нашої країни діють регіональні розцінки відповідно до прожиткового рівня. 

- Скажіть, а якщо тростина мені не підійде, чи зможу я її повернути та отримати назад гроші?

- Звичайно! В упаковці ви знайдете аркуш-вкладиш із контактними даними та докладною інструкцією з повернення.

- А багато людей купують? 

- Ви не повірите, у нас зараз справжній бум! Всі хочуть встигнути до кінця акції й наші фахівці просто не встигають обробляти замовлення.

Почувши це, Люба вирішила теж ризикнути.

- Ну тоді і я куплю. Як це зробити?

- Скільки штук хочете придбати?

- Штук?! Та що ви, мені всього одну.

- Ясно. Якому кольору віддаєте перевагу тростині?

- Мені для чоловіка, чорного, - пояснила Люба.

- Зрозуміло. Назвіть адресу, куди оформляти доставлення?

Жінка продиктувала необхідну інформацію.

- Зараз я надішлю вам рахунок на цей телефон. Щойно оплатите, надішліть мені назад підтвердження платежу. І ми одразу ж передамо ваше замовлення в службу доставки, - пояснила операторка на тому кінці дроту.

- Підкажіть, а як я можу оплатити рахунок? - поцікавилася літня покупчиня, яка не розбиралася в онлайн платежах.

- Ви можете оплатити кількома способами: наприклад, зробити переказ банківською картою або оплатити на розрахунковий рахунок компанії, так само можна здійснити платіж через систему пей-пал і найпростіший спосіб - через банківський переказ.

Почувши останнє, Люба зраділа:

- Це означає, що я можу піти в банк і заплатити там? - уточнила вона.

- Так! А потім сфотографуйте мені квитанцію і надішліть на цей номер.

- Спасибі вам, дівчино!

    Закінчивши розмову, жінка негайно отримала повідомлення, в якому знайшла рахунок на оплату. "Ну ось, пів справи зроблено!" - зраділа вона. Однак чоловікові повідомляти про це не поспішала, хотіла зробити подарунок. 

Окрилена успіхом, вона повернулася на кухню варити суп. Натираючи морквину, уявляла собі, як іде з Павликом алеєю, він періодично зупиняється і сідає на розкладну тростину. Вони доходять до улюбленої лавки та разом насолоджуються ароматом цвітіння лип...

    Незабаром прокинувся чоловік і вийшов зі спальні.

- Що це в тебе тут так смачно пахне, Любашо?

- Обід готовий, сідай за стіл, Павлушо.

    Люба налила в тарілки рисового супу на курячому бульйоні й, обскубавши залишки м'яса з кісток, додала чоловікові. Йому зараз білок потрібніший. За обідом вона мовчала, занурившись у свої невеселі думки.

- Про що задумалася, Люба? - не витримав незвичної тиші чоловік.

- Про життя, Павлику, про життя... 

- А що про нього думати? Живи й радій, поки ще дихаєш!

- Ну не скажи... От чому деяким у цьому житті все вдається, а іншим нічого? Який такий секрет вони знають?

Чоловік перестав їсти та подивився їй в очі:

- Ти знову про дітей? Адже так?

- І про них зокрема. Як же так вийшло, що ми з тобою залишилися самі? 

Це було риторичне запитання.

Павло невесело усміхнувся:

- На це запитання тільки Господь Бог відповідь знає. Але ти, Любашо, не сильно побивайся. Діти - це не завжди таке щастя, як тобі здається. Ось подивися на прикладі наших сусідів: у Нінки син п'є і сидить на шиї в матері; у Степанича онук наркоман кінчений, уже все, що можна, виніс із хати; он у Федоренка донька взагалі квартиру забрала. 

Люба розуміла, що чоловік хоче її заспокоїти, тому наводить найжахливіші приклади, але насправді так не вважає. Вони обидва страждали від того, що не мали дітей. У часи молодості медицина не була такою розвиненою. Тоді ні про яке штучне запліднення чи сурогатне материнство ніхто й не чув. Віддалися на милість Божу, а він розпорядився по-своєму. 

    Після обіду вона стала збиратися в банк.

- Ти куди це знову намилилася? - здивувався Павло.

- Ой, а ти ніяк ревнуєш? - усміхнулася дружина, поправляючи сиве волосся перед дзеркалом.

- Та облиш. Але ж була вже на вулиці?

- Сметану купити хочу, вранці млинців насмажу, - збрехала вона.

- Поїмо з варенням. Навіщо зайвий раз бігати?

- Та де ж його взяти? З'їли давно.

- Ну тоді з медом.

- Дороге нині задоволення - млинці з медом! - зауважила Люба. - Краще вже за сметаною сходжу.

- Ну тоді без нічого, просто з чаєм.

- Павлику, я скоро повернуся, ти навіть засумувати не встигнеш, - усміхнулася, зачиняючи двері.

    Залишившись один, чоловік зітхнув: "Господи, дякую! Вона моє благословення!" Він прекрасно усвідомлював, що якби не було Люби, навряд чи дожив би до своїх років. Саме вона була поруч у важкі хвилини життя, виходжувала після операції, підтримувала і піклувалася, не шкодуючи себе. Павло журився про те, яким же був ідіотом, ображаючи її в молодості, коли носився по бабах. А вона все змогла пробачити. Напевно завдяки її мудрості й любові вони тоді не розлучилися. І ось зараз можуть дарувати одне одному своє душевне тепло в старості. Правильно кажуть, що справжнє кохання з роками не минає, а лише міцнішає. Просто його стає дедалі важче розрізнити серед повсякденної рутини. Павло підійшов до вікна й сперся на підвіконня. Он вона, його Любонька, поспішає кудись. Уся у вічній метушні й турботах. Але ж роки вже не ті... 

        Задоволена Люба вийшла з відділення банку, тримаючи в руках оплачений рахунок. Присіла на лавку, дістала телефон і набрала номер, що залишився у вихідних дзвінках.

- Алло, дівчино, я надіслала вам квитанцію. 

- Так, так! Бачу. Усе гаразд. Ми завтра ж передамо товар у службу доставки.

- Скажіть, а ці тростини не закінчаться до завтра за акцією?

Дівчина-оператор усміхнулася:

- Ну що ви! Ваш товар зарезервовано згідно із замовленням. Тут не може бути проблем. Не хвилюйтеся. Скоро ви отримаєте повідомлення про доставлення.

- Вибачте, а як довго чекати? 

- Ну, у ваш регіон, гадаю, дні три-чотири. Усе залежить від кур'єрської служби.

- Дякую! Чекаю.

Впоравшись, жінка підняла голову до сонечка і полегшено зітхнула: "Ось і Павлуша скоро так само сидітиме на нашій лавці й радітиме сонечку!"

    Повернувшись додому, Люба поставила куплену дорогою сметану в холодильник. Чоловік сидів у своєму улюбленому кріслі та дивився телевізор, проте до неї не обернувся. Злякавшись, вона поспішила перевірити, чи все гаразд. Побачивши, що він просто заснув із пультом у руці, розслабилася і перехрестилася: "Це ж треба, які страшні думки в голову лізуть!" 

    Вирішивши тримати свою покупку в секреті, щоб не зіпсувати сюрприз, дружина перебувала в піднесеному настрої, що не залишилося непоміченим чоловіком. 

- Любашо, що це ти так сяєш, ніби травнева троянда? - поцікавився він.

- Радію, що ми є одне в одного, Павлику! - усміхнено відповіла вона, ставлячи перед ним тарілку з млинцями наступного ранку.

Він вдячно зазирнув їй в очі:

- Якщо й існують у світі янголи, то ти один із них! 

    Наступні дні Люба пурхала по дому, займаючись звичними справами з подвійним ентузіазмом. Ні вічний ревматизм, ні набридлива задишка не могли зіпсувати їй настрою. А гроші? Ну подумаєш, гроші... Заощадить на чомусь, не вперше. Буде частіше млинці та оладки смажити, добре, що борошно про запас має. І суп на воді з галушками та засмажкою, як мама в дитинстві варила. Тоді вижили, і зараз не помруть. Доведеться підтягнути трохи пояси, але це тільки на користь.

     Люба відраховувала дні в календарі, чекаючи доставлення. І ось нарешті отримала довгоочікуване повідомлення на телефон. Нова Пошта повідомляла про прибуття посилки на їхній склад. У нестямі від радості, жінка кинула паспорт у сумочку і вийшла з дому.

    Працівник на стійці видачі товару звірив її особу за документом згідно з накладною і нарешті вручив велику упаковку. Зраділа жінка відійшла до столу і, не маючи сил терпіти до дому, одразу ж розпакувала посилку. Яке ж було її розчарування, коли всередині виявилося щось інше! Здивована Люба не повірила своїм очам! Замість сучасної автоматичної розкладної тростини чорного кольору перед нею лежала якась милиця, та ще й на додачу з яскраво червоною ручкою. Це моторошне убозтво зовсім не нагадувало заявлену в рекламі річ. Жінка кинулася назад до стійки:

- Підкажіть, як я можу повернути товар? Він мені не підходить.

- У такому разі вам треба телефонувати туди, де купували. Або в упаковці має бути інструкція з повернення. Ми за це відповідальності не несемо.

Люба вивернула на виворіт усю упаковку, але не знайшла нічого, окрім невеличкої вкладки, на якій було вказано електронну адресу з пропозицією:

 "З усіх питань, що стосуються неналежної якості товару або його пошкодження прохання звертатися до служби клієнтської підтримки за цією адресою" 

Розгублена й ошукана жінка зателефонувала за збереженим номером. Дівчина-оператор відповіла негайно.

- Алло, я купила у вас тростину за рекламою, але отримала зовсім інше. Як я можу...

Не давши закінчити, її перебили:

- З питань повернення звертайтеся до служби підтримки. Ми цим не займаємося, - і дзвінок перервався.

Розгнівана Люба знову набрала той самий номер:

- Дівчино, не вішайте слухавку! Дайте мені телефон вашої служби підтримки.

- Я не володію такою інформацією, - байдуже відповів голос. - Усі дані мають бути на листку вкладці, що додається до товару.

Промовивши ці слова, оператор відключилася.

У нестямі від люті літня жінка повторила виклик:

- Алло, що це за контора така?! Я на вас скаржитися буду, якщо...

Дзвінок тут же перервався. Скільки б разів Люба не намагалася додзвонитися знову, її дзвінки залишалися без відповіді. 

    Витираючи сльози, вона склала милицю в упаковку і, взявши під пахву, понесла додому. Гіркота образи тиснула на душу. Як же так? Їм, людям похилого віку, і так виживати нелегко в сучасних економічних реаліях, а тут ще й аферисти всюди. І як же влада дозволяє творитися такому свавіллю? Чому допускають у рекламу не перевірених шахраїв? "І що ж я тепер чоловікові скажу?!" - журилася вона. Рішення прийшло дорогою.

    Піднявшись до сусідки, Люба подзвонила у двері:

- Ніно, можна попросити тебе про послугу? Потримай у себе поки що ось це, - простягнула упаковку.

- Привіт, Любо! А що це в тебе? 

- Ой... Навіть не знаю, як сказати... Павлику своєму вирішила подарунок зробити, купила розкладну палицю за рекламою, а мені замість неї надіслали ось це одоробало. 

- Обдурили? - сплеснула руками Ніна.

- Схоже на те. Я звісно буду їм писати, але надії мало. На дзвінки вже не відповідають.

- Ох!.. І багато заплатила? 

- Дві тисячі триста десять гривень.

- Та ти з глузду з'їхала! Навіщо йому така дорога штука?! Нехай як усі, з паличкою з аптеки ходить.

- Річ не у тім. Розумієш, слабкий він уже, втомлюється швидко. Боюся, до зими не дотягне... - жінка розплакалася, не стримавши емоцій.

Сусідка завела її в коридор і посадила на стілець.

- Та годі тобі... Заспокойся, Любо, - співчутливо погладила по плечу. - Рано чи пізно всі ми там будемо. Хто раніше, хто пізніше...

- Тобі легко говорити, ти з чоловіком багато років у розлученні. А я от усе життя зі своїм прожила, крім нього ні дітей, ні онуків не маю. Кому потім потрібна буду на старості років?

- Досить тобі побиватися! Не ховай Павла завчасно. Іди додому і спробуй повернути покупку. А я поки що в себе це потримаю.

    Люба подякувала сусідці й пішла додому складати лист у службу підтримки клієнтів. Тремтячими від хвилювання руками накидала на папері текст і, поклавши листок у кишеню, відчинила вхідні двері.

- Ти куди? - знову зупинив чоловік.

- Та до сусідки я, за сіллю! - в серцях вигукнула вона. - Уже й кроку без твого контролю ступити не можна!

Павло сторопів:

- Любашо, ти чого така зла? Трапилося що? 

- Та нічого не сталося, - присоромлено відвела очі дружина. - Просто спина розболілася.

- То давай я тобі меновазином натру? Чого ж мучишся?! 

- Зачекай, ось повернуся і натреш. 

    Люба піднялася на останній поверх і подзвонила у квартиру. Довго ніхто не відчиняв. Вона дзвонила ще й ще... Навіть стукала кулаком. Нарешті двері відчинилися і на порозі з'явився молодий хлопчина у навушниках.

- Любов Михайлівно! Що сталося? - голосно вимовив він.

- Ти б свої штуки зняв!

- Чого? 

Жінка показала руками на вуха.

- А... Сорян! Забув.

- Микито, ти знову у своєму комп'ютері зависаєш? До тебе не достукатися!

- Є така справа, - усміхнувся він. - А що сталося?

- Допомога твоя потрібна! 

- Що? Павло Андрійович того?.. - насторожився сусідський онук.

- Та тіпун тобі на язик! - обурилася Люба. - Тьфу, тьфу... живий поки що. Мені треба листа електронною поштою надіслати. А я не вмію. Допоможи!

- Ща зробимо! Заходьте. 

Вона пройшла в кімнату і вручила згорнутий листок. 

- Ось. На цю адресу. 

- Сідайте, це двохвилинна справа.

Микита забарабанив пальцями по клавішах із такою швидкістю, що очі бабусі округлилися. Вона биту годину мучилася, складаючи лист, а він так швидко впорався! 

- Готово!

- Оце так!.. - тільки й встигла сказати Люба.

Микита хоч і нероба, але в комп'ютерах йому не було рівних.

Усі жителі під'їзду зверталися до нього по допомогу, і він нікому не відмовляв. 

- Спасибі тобі! Якщо відповідь прийде, ти вже мені повідом.

- Звичайно, не сумнівайтеся, - провів він літню жінку до дверей.

- А я й не сумніваюся. Ти он краще штани підтягни, бо загубиш, - вказала Люба на широкі джинси, що висіли на чесному слові та готові були ось-ось звалитися. Якщо треба вшити, то звертайся, я вмію.

Микита розсміявся:

- Нічого ви не розумієте! Це ж мода зараз така!

- Мода? У тебе труси назовні, що ж тут модного?!

- Та у тому й фішка, щоб гумка від трусів визирала! - пояснив він, посміхаючись на весь рот.

- Господи, та хто ж ці моди вигадує? - сплеснула руками старенька. - То штани діряві, то ліфчик поверх сукні, а тепер ось труси назовні! Сором та й годі!

    Повернувшись додому, вона з порога отримала запитання:

- Любо, а де ж сіль? 

- А я це... згадала, що в мене запас є. Ти краще поперек натри, як обіцяв.

Павло хлюпнув у долоню смердючу рідину з флакона і почав ретельно втирати в її спину дружини.  

- Це ще добре, що його досі з виробництва не зняли.

- Кого? - не зрозуміла вона, зайнята своїми думками.

- Меновазин. Коштує копійки, а допомагає не гірше за дорогі мазі. 

- І не кажи, Павлику, тільки ним і рятуюся. 

- Ох і ядрений, зараза...

- Не забудь вимити руки, а то раптом знову око потреш, - попередила вона.

     

    Почекавши два дні, Люба знову піднялася до сусідів.

- Микито, мені відповідь на лист не приходила? 

- Ні, Любов Михайлівно. Я б одразу сказав.

Вона знову зателефонувала за номером із реклами, але її дзвінки вперто ігнорували.

- Напевно занесли до чорного списку, - пояснив всезнайко Микита.

    Минув тиждень. Але як і слід було очікувати, на її послання ніхто не відповів. Глибоко переживаючи обман і образу, Люба намагалася зводити кінці з кінцями, щоб залатати дірку, що утворилася в бюджеті. Найболючішим було бачити чоловіка, який сумно поглядав з вікна на липову алею.

Щоразу, чуючи знайому рекламу, серце жінки журилося від несправедливості. Але їй нічого не залишалося, як змиритися.

    Одного разу Люба поверталася з аптеки додому. Опустивши голову, вона повільно брела тротуаром, занурившись у свої сумні думки. Раптом почула, як хтось кличе її на ім'я. Обернувшись, помітила сусідку.

- Фух, від самого хлібного за тобою біжу! - захекавшись, поскаржилася вона.

- А що сталося, Ніно? 

Жінка сперлася на коліна:

- Зачекай, дай віддихатися...

Чимало здивована Люба терпляче чекала.

- Тут така справа... Ти пам'ятаєш нових мешканців, які купили квартиру Василенкових?

- Ну так, а що?

- Так от Світлана привезла своїй матері з Німеччини якусь розкладну палицю, а та навідріз відмовляється з нею ходити. Ось донька і питає, кому б запропонувати. Я й подумала про тебе.

- Не до покупок мені зараз. Сама знаєш, як я влипла.

- Почекай, ти б подивилася спочатку, - наполягала Ніна.

- Та незручно якось. Якщо купувати не збираюся.

- Дурниці! Не даремно кажуть: "Попит не допит"...

- І то правда.

    Любу здолала цікавість: чи не та це тростина, про яку вона мріяла для Павла? Хоч би подивитися на неї зблизька. 

Не відкладаючи на безвік, вона зайшла в сусідній під'їзд і подзвонила у квартиру. Двері відчинила Світлана.

- Доброго дня, я ваша сусідка з першого під'їзду. 

- Так?

- Мені Ніна розповіла, що ви розкладну палицю продаєте...

- Не палицю, а тростину, вона переплутала, - усміхнулася жінка.

- А можна на неї подивитися?

- Звичайно, проходьте!

Назустріч Любі вийшла літня жінка.

- Здрастуйте, Валентино Миколаївно! 

- З чим завітали? - здивувалася мати Світлани.

Вони були знайомі. 

- Та ось прийшла подивитися на те, що ви продаєте.

- А, ви про це... - незадоволено вимовила та й осудливо глянула на доньку.

Світлана дістала з-за дверей зелену тростину й простягнула сусідці. 

- Так, це вона! - усміхнулася Люба. - Ви уявляєте, побачила нещодавно в рекламі таке диво і вирішила купити чоловікові на подарунок за знижкою. А мене обдурили! Прислали якусь милицю, та ще й червону. І гроші не повертають.

- Отакої?! І дорого заплатили? 

Люба сумнівалася, чи варто називати ціну, але потім подумала, що їй це нічим не загрожує, адже купувати в них цю річ не збиралася.

- Дві тисячі триста десять, - зізналася вона. - А ви за скільки продаєте?

- Та яке продаємо?! Віддаємо в хороші руки! 

- Що? - не повірила своїм вухам літня жінка.

- Розумієте, я у Німеччині живу, приїжджаю рідко. Ось вирішила про матір подбати, щоб їй легше було до магазину дійти, а вона впирається. 

- Але чому, Валентино Миколаївно? - звернувшись до неї, здивувалася Люба.

- Та що ж я, каліка яка?! - обурилася мати. - Поки що, слава Богу, на своїх двох справляюся, без сторонньої допомоги.

- А я про таку лише мрію для Павла!.. - притиснула долоні до грудей сусідка.

- Ну то забирайте, раз вона вам потрібна.

- І ви що ж, справді її задарма віддаєте? - із сумнівом перепитала Люба.

- Не вистачало ще, щоб ви вдруге за неї гроші платили, - усміхнулася Світлана. - А мені вона все одно безплатно дісталася, я за страховкою отримала, для свого тестя. Тільки він помер місяць тому, майже не користувався. Ось я матері й притягла. А вона навідріз!

- Ой, Свєточко, дай вам Бог здоров'я за такий щедрий подарунок! Не знаю, як вам і дякувати!

- Не варто, - заспокоїла її жінка.

    Щаслива вдалим збігом обставин, Люба несла додому подаровану тростину. Відчинивши двері квартири, помітила чоловіка, що стояв біля вікна.

- Що, Павлику, знову на алею дивишся?

Він обернувся.

- Так... Засумував трохи. А що це в тебе у руках?

- Подарунок!

- Кому?

- Тобі!

- На честь чого це?

- На честь кохання.

Чоловік нерозумно втупився на дружину.

- Павлушо, тепер ми зможемо разом гуляти парком! Ось дивись... - Люба натиснула на кнопку ручки, і тростина вмить перетворилася на стілець із трьома опорами.

- Отакої! Дива та й годі! - здивувався він, підходячи ближче. - А чого це воно такого отруйного кольору?

- Ну, то ти дарованому коню в зуби не заглядай! - приструнила його дружина.

Павло випробував новинку, кілька разів склав-розклав і присів для порядку. Залишившись задоволеним, обійняв дружину:

- Що б я без тебе робив у житті?!

- Ось я й сама замислююся, - підтримала дружина.

                        * * *

    Він і вона сиділи поруч на улюбленій лавці в кінці липової алеї.  Павло вдихнув на повні груди повітря, наповнене ароматом квітучих дерев.

- Знаєш, Любашо, а я вже думав, що мені не доведеться відчути його знову, - зізнався він.

Дружина поклала голову йому на плече і щасливо зітхнула:

- Є таки справедливість на цьому світі, Павлушу!