Раді Вас бачити!

Україна 2022 рік.

 

    Чоловік сидів на асфальті, тримаючи за руку свого вбитого сина. Навколо оглушливо вили сирени повітряної тривоги. Якісь люди метушилися поруч, намагаючись допомогти. Один із снарядів потрапив у зупинку, коли батько та син чекали на автобус. Якісь частки секунди вирішили долю цілої родини, забравши життя тринадцятирічного підлітка. Хлопчик лежав із пробитою головою у калюжі власної крові.

Сталося найстрашніше! Хоча здавалося, що страшніше за війну нічого вже бути не може. Люди зібралися довкола, спостерігаючи цю жахливу сцену. Якийсь жалісливий старий чоловик накрив тіло хлопчика своїм піджаком і спробував відвести батька убік, але той відмовився.

Людина молилася Богу, не відпускаючи руки сина; тому самому Богу, який припустився такої несправедливості. Про що він говорив у молитві, відомо тільки Всевишньому. Тіло сина безжиттево лежало поруч, уносячи в інший світ і душу свого батька.

Порожнеча... Раніше він ніколи не знав, що означає це слово насправді. Сенс у тому, що ти вмираєш душею, а тіло продовжує функціонувати. Замість серця утворюється велика чорна діра. Немає ані почуттів, ані бажань… навіть щемливий біль, що душив спочатку, залишає тебе, і втрачається остання ланка, що пов‘язує з життям. Поки ти відчуваєш біль, душевний чи фізичний, ти існуєш. Але настає момент, коли щезає навіть це. І з'являється вакуум: у душі, у думках, у серці… Хоча ні, серце вже загинуло назавжди!

Тим часом під'їхала бригада МНС, вони намагалися забрати вбиту дитину, та батько не дозволив. Рятувальники із розумінням поставилися до такого горя і дали батькові попрощатися із сином; а поки що надавали допомогу іншим постраждалим. Час йшов. Вони намагалися знову і знову, але чоловік наполягав.

Надворі стемніло, знову завили сирени, попереджаючи про небезпеку. Знесиленого, напівживого від горя батька відвезли разом із тілом сина до найближчого моргу при міській лікарні.

Мати загиблого хлопчика працювала медсестрою у приймальному відділенні, цього дня була її зміна. Приймаючи вбитих та поранених, вона помітила серед них свого чоловіка, який тримав когось за руку. Жінка відчула недобре, серце стиснулося в грудку, а нерви напружилися до краю. Працюючи в лікарні і бачачи щодня страждання та смерті людей, вона не була готова зустріти у приймальному відділенні свого чоловіка. До цього в принципі неможливо підготуватися навіть незважаючи на те, що йде війна. Але слава Богу, чоловік живий, решта не важлива! Стоп, а де ж їхній син?! Уранці вони вийшли з дому разом і поїхали до батьків чоловіка... Жінка поступово простежила за його згаслим поглядом...і помітила побілілу маленьку руку, що стискалася рукою батька...Побачивши вбиту дитину, жінка знепритомніла: стався інфаркт... вона не вижила.

Чоловік стояв над свіжою могилою сина та своєї дружини, сам ні живий, ні мертвий. Життя закінчено, немає сенсу перебувати на цій землі. Чому Бог не забрав його разом із сім'єю? Чим він так завинив, що змушений отримати найстрашнішу з усіх бід: пережити свою дитину?! Дружині пощастило більше — вона зараз разом iз сином на небесах, а йому доведеться жити і носити цей жах у собі до кінця своїх днів.

— Микитко, Ленчику, я помщуся за вас! Обіцяю! А потім прийду до вас.

Але помста — така страва, яку подають холодною.

Батько не став повертатися до квартири, де все нагадувало про сина. Натомість він пішов у військкомат і записався добровольцем на фронт, взявши позивний «Рок». Рок — означає зла доля.

Він був направлений у частину, що захищала його місто та базувалася у районі Козачої Лопані. Рок був призначений у розвідроту.

Чоловік не боявся померти, бо вже був мертвий душею, навпаки, він бажав смерті! Але перед тим, як вирушити в інший світ, Рок прагнув забрати якомога більше ворожих душ, що так жорстоко і не по-людськи вчинили з ним.

Бойові товариші вважали його сміливим і відважним, а військове командування посилало в найгарячіші точки на відповідальні завдання. Але смерть не брала його. Рок нікому не розповідав про трагедію, що трапилася. Він був замкнутий у собі і тримався осторонь інших товаришів по службі. Вночі він дивився на зірки і подумки розмовляв з дружиною та сином: «Як ви там, любі мої? Я дуже сумую…. Але скоро ми будемо разом, обіцяю! Тут, на землі, залишилося в мене одна справа, ось закінчу її — і прийду до вас…»

Якось, повертаючись після розвідувальної операції, його група змогла захопити полоненого. Ним виявився зеленоокий хлопець, який випадково втратив пильність на бойовому посту. Російського окупанта доставили в розташування частини та відвели до штабу для допиту:

—Прізвище, ім'я, по батькові? Рік народження?

— Никитин Евгений Михайлович, 1995-й. 

— Військове звання? Посада?

— Рядовой, старший наводчик САУ-2 С19.

— Військова частина?

— В/Ч 31134, 15-й мотострелковый полк.

Рок тихо сидів у кутку і спостерігав. Мета допиту полягала в тому, щоб з'ясувати розташування вогневих точок противника та їх цілі. Полонений трусився від страху за своє життя, але Року його шкода не було! Такі ж, як він, наводили зенітки на ціль і стріляли по житлових кварталах та мирних мешканцях… завдяки таким, як він, загинув його син.

— Яке завдання вашого військового підрозділу? — продовжував допит командир частини.

— Обстрел города Харькова, — відповів полонений.

— Які об'єкти?

— Жилые кварталы...

Військова частина, де служив солдат, розташовувалась на території Бєлгородської області та тероризувала місто вже протягом кількох місяців.

— У чому саме твоя мета? — спитав офіцер, і голос його помітно змінився від гніву.

Полонений мовчав, опустивши голову і не наважуючись відповідати.

— Ну, відповідай! — наполягав командир, і від звуку його голосу холодний піт виступив на лобі окупанта.

Російський солдат зам'явся і нарешті ледве чутно промовив:

— Обстрел остановок общественного транспорта по координатам наводчиков из местных граждан.

Як було відомо, ворог завдавав регулярних ударів по зупинках міського транспорту, переважно вранці, для завдання максимальної шкоди мирному населенню міста, намагаючись спричинити паніку серед народу, і таким чином змусити місто здатися.

Командир ударив кулаком по столу від гніву на цей «братський народ» і на своїх зрадників, яким вистачало сумління бачити загибель людей і отримувати за це брудні Юдині тридцять срібняків.

— 1995-го року, кажеш? Виходить, що ти не строковик? — продовжував допитуватись офіцер.

Полонений утиснувся в стілець, на якому сидів, ніби чекаючи на удар, і промимрив, заїкаючись від страху:

— Н-н-наемник…

Командир грізно глянув на нього:

— То ти білу «Ладу» вирішив заробити на крові мирних мешканців? — і жовна на його обличчі засувалися від гніву.

—Н-н-н нам хорошо п-платят за с-с-службу...

Рок напружився... Він не став чекати закінчення допиту і вийшов геть. Цими словами окупант підписав собі смертний вирок у його очах.

Вночі під покровом темряви Рок пробрався до того місця, де утримували полоненного, і непомітно проникнув усередину, минаючи охорону. Російський солдат спав на підлозі. Рок приставив ножа до його горла. Холодна сталь миттю розбудила хлопця.

— Не убивай, умоляю!!!

Чомусь Рок згадав, як звернув увагу на очі хлопця, коли схопив його в полон: вони були такі ж зелені, як і очі його сина. На якусь мить жаль прокинувся в душі Рока, але послужлива пам'ять відразу намалювала страшну картину трагедії.

— Ти винний у смерті моєї дитини!

Полонений солдат здивовано затряс головою.

— Мій тринадцятирічний син загинув на зупинці, чекаючи на автобус, — пояснив Рок, — тепер ти зрозумів?

— Я лишь выполнял приказ командира! У меня не было выхода! За неповиновение - расстрел!!!

— Вихід є завжди, хлопче. Ти міг здатися в полон, вивести з ладу техніку, прострелити собі ногу і потрапити до шпиталю, як це роблять інші… міг дезертувати, зрештою! Але ти зробив свій малодушний вибір і через власний страх убивав інших.

Хлопець заплакав і почав благати пощади, чим викликав ще більшу гидливість Рока.

— Виходить, через твій страх загинув мій син! — промовив він крізь зуби.

— Нет! Я не виноват в его смерти! Это было решение командования. 

— Як звуть твого командира? Хто віддав такий наказ? — зблід Рок.

Полонений, заїкаючись від страху, назвав його ім'я:

— Полковник Гадяєв…

Рок гидливо сплюнув убік, ніби до нього в рот потрапила якась гидота.

— Не убива-а-а-ай, — скиглив хлопець, і зуби його стукали від страху. Лише підставлений до горла ніж не давав йому кинутися в ноги і благати про помилування.

— Ти не вартий життя…

Більше нічого не чуючи і не бачачи, Рок вийшов надвір, витираючи травою закривавлений ніж. На ньому була одягнена форма вбитого окупанта. Так було потрібно для здійснення його плану.

Гнів застив очі Рока. Тепер він дізнався, хто саме винен у загибелі його сина, хто зруйнував його власне життя і вкрав щастя. Він помститься…. За сина, який так і не пізнав перший поцілунок… за дружину, яка так і не побачила онуків… за себе, який так і не погуляв на весіллі єдиної дитини!

Намагаючись не шуміти і ступаючи тихо, чоловік пробирався лісосмугою у бік лінії фронту. Слід було дотримуватись максимальної обережності, щоб не бути схопленим своїми ж товаришами по службі, інакше багато довелося б пояснювати… якщо встиг би, адже на ньому ворожа форма.

Рок рухався швидко і безшумно, не зупиняючись на відпочинок. У нього була мета, і він прагнув досягти її за будь-якої ціни. Єдина мета його життя — помста за сина. На це він покладе всі свої сили, створить неможливе, але виконає присягу, дану над могилою своєї сім'ї.

Він ішов усе далі і далі, наче робот, який не потребував відпочинку та їжі. Щоб не забути ім'я ворожого командира, до якого хотів дістатися, він повторював його про себе всю дорогу: «полковник Гадяєв… Погань полковник Гадяєв... вбивця полковник Гадяєв...»

Обрій розвиднився, Рок випадково глянув на руки і помітив засохлу кров. Що ж я створив?! Навіщо вбив без суду та слідства?! Ким уявив себе, якщо я вирішую кому жити, а кому померти?! Від горя я перетворююсь на монстра!..» Рок ніби прийшов до тями і подивився на себе збоку зі сторони, побачене викликало в ньому огиду. Але тут він згадав убитого сина в калюжі крові, дружину, що впала замертво... і нова хвиля люті піднялася всередині його спорожнілої душі.

Якийсь час суперечності ще мучили його сумлiння, але перевага завжди опинялася на боці справедливості… тієї справедливості, яку розумів сам Рок.

Незчувшись як чоловік пройшов через лінію фронту і, ніким не помічений, потрапив у тил ворога. Військова частина, де служив найманцем убитий полонений, розташовувалась у Бєлгородській області. Рок просувався у відкриту біля ворога, видаючи себе за російського солдата, форму якого він забрав. Запитуючи і спілкуючись з місцевим населенням, він легко дістався штабу, де знаходився полковник Гадяєв, який його цікавив.

На вході стояла охорона, але яке це має значення для розвідника?

— Рядовой Никитин, срочное донесение для штаба, — відрапортував він впевненим голосом. І його пропустили у двері.

Спітнілий товстун із червоним обличчям сидів за столом, схилившись над картою. Несподівано пролунав телефонний дзвінок, і він підняв слухавку, знаком руки наказуючи Року почекати: «Полковник Гадяєв слухає!»

З телефону лунали крики. Товстун то червонів, то бліднув під час розмови. Він раз у раз витирав хусткою піт, який великими краплями скочувався на очі. Схоже, він нервував.

— Слушаюсь, товарищ генерал!.. Будет сделано, товарищ генерал!.. — намагався виправдатися товстун, —  что-то пошло не по плану, нам не удалось выполнить задание… Нет… Харьков пока не взят… Мы делаем все возможное и невозможное, чтобы заставить местное население сдать город… Я даже лично разработал план бомбардировки жилых кварталов ночью, утренние обстрелы остановок и попадания в аптеки и супермаркеты, чтобы вызвать панику населения… но горожане не сдаются… мои погоны?.. никак нет, товарищ генерал… Есть, на передовую… Этого больше не повториться… никак нет… Простите, товарищ генерал… последний раз…  

Почуте викликало огиду. То от звідки виникла ідея тероризувати мирних харків'ян?! Полковник переймається за свої погони.

Товстун поклав слухавку, витер піт і важко зітхнув, звертаючись до Рока і простягаючи руку за очікуваною депешею:

— Что там у тебя? — не дочекавшись пакета, він здивовано підвів очі.

Але розвідник вже опинився поряд і затис його рота долонею. Очі полковника, що й так були лупаті, завертiлися від страху.

— Я зачинив двері, сюди ніхто не ввійде. Поговоримо? — Рок приклав палець до рота, попереджаючи про мовчання. полковник відчайдушно закивав головою, даючи зрозуміти, що не здійме галас. Розвідник забрав долоню і, діставши свій ніж, сів на стіл перед полковником. Той перелякано витріщав очі, не розуміючи, що відбувається: адже він у штабі і під охороною, як таке могло статися?!

— Ти, виходить, розробив план і жахаєш мирних мешканців?

Полковник мовчав.

— Двадцять п'ятого квітня у місті Харкові на автобусній зупинці у 602-му мікрорайоні Салтівського житлового масиву під обстрілами загинув мій тринадцятирічний син… — почувши це, майор зрозумів, що настала його остання година.

 — Так-от, я прийшов стягнути борг із винного в цьому злочині, — спокійно промовив Рок.

Кров умить відхилилася від жирного обличчя окупанта.

— Я только выполнял указание сверху! Я военный и должен подчиняться приказам командования…

— Ти жалюгідний боягуз, який вирішив зробити кар'єру на крові моєї дитини!

Товстун затремтів:

— Мы же братский народ и пришли только освободить вас от бендеровщины! Но вы упорно сопротивляетесь, заставляя нас на крайние меры…

Рок подався вперед і приставив ножа до горла полковника.

— Братський народ?! Той самий народ, який ґвалтує малолітніх дітей, виколюючи їм очі?! Той народ, який створює камери тортур та розстрілює пологові будинки?! Чи той братський народ, руками якого поховані в могилах цілі сім'ї, понівечені до смерті?! НЕ КАЖИ МЕНІ ПРО БРАТСЬКИЙ НАРОД!!! — погрозливо промовив він, викарбовуючи кожне слово.

Полковник засмикався на стільці.

— Не я начал эту войну. Все решает Кремль, а мы лишь исполнители, — спробував виправдатися вiн.

Рок підняв брову:

— Тільки виконавці? Але в такому разі легше впоратися з купкою божевільних правителів, що сидять у Кремлі, ніж знищувати багатомільйонний народ. Тобі так не здається? Ваш уряд витрачає багато грошей на те, щоб підкуповувати зрадників, у той час, як ваші люди лаптем щи сьорбають та крадуть наші унітази.

Полковник спустив очі долу, не в силах витримати погляд Рока. А той продовжував:

— Але ви воліли битися із беззбройним населенням, ніж протестувати проти власного політичного режиму.

Настала пауза. Полковник підвів голову і сказав:

— Ты все равно не сможешь выбраться отсюда живым, если убьешь меня.

Рок невесело посміхнувся і відкрив куртку, демонструючи пояс з вибухівки.

— А я й не збираюся жити далі. Ти мене позбавив сенсу життя.

Двері штабу відчинилися, і звідти вийшов полковник у супроводі солдата. Вартові не помітили нічого незвичайного. Рухаючись територією частини, Рок тримав пістолет за спиною Гадяєва. Вони прямували до бойових знарядь, з яких обстрілювали місто, до тих самих «Градiв», з яких убили його сина. Дійшовши до них, Рок сказав:

— А мені навіть руки бруднити об твою брудну кров не доведеться,— після цього він активував вибухівку і, подивившись на небо, прошепотів:

— Микитко, Ленчику, я йду до вас!

БУУУУУУУМ!!!!!….. зенітні установки злетіли у повітря, викликавши детонацію складу боєприпасів.

А в українських ЗМІ з'явилася новина про нову «бавовну» у тилу ворога.

 

                            *******

    Рок йшов дивовижно зеленим безкрайнім полем, над головою розкинулося яскраве блакитне небо. Чоловік відчув дивовижний спокій, якого йому не доводилося знати раніше. А назустріч, випроставши руки, бігли Микитка з Оленою, готові обіймах обійнятися з ним і возз'єднатися вже назавжди.