Спочатку:
На сторінку книги
Глава 9
— Ліро, готова?
— Якщо чесно? Не дуже.
Мейлара засміялася.
— Тоді все чудово. Значить, інтерв’ю буде справжнім.
Камера вже працювала.
Ліра сиділа навпроти Мейлари, намагаючись не думати про те, скільки людей зараз дивиться їхню розмову онлайн.
— Почнемо з простого, — сказала Мейлара. — Розкажи трохи про себе.
— Це підступне питання.
— Чому?
— Бо якщо я почну розповідати, ми закінчимо завтра.
— У нас є час.
— А в мене є кішка.
Ліра опустила погляд.
Чорна кішечка саме в цей момент заплигнула їй на коліна, кілька разів покрутилася й зручно вмостилася, наче давно чекала на запрошення.
Ліра погладила її по спині.
— Ось. Тепер вона вирішила, що інтерв’ю можна продовжувати.
Мейлара усміхнулася.
— Вона часто так робить?
— Постійно. У неї дуже складний характер.
Кішечка замуркотіла.
— Не сперечайся, — тихо сказала їй Ліра. — Я все одно тебе люблю.
— Добре, — Мейлара повернулася до запитань. — Тоді поговорімо про дитинство.
Посмішка Ліри стала трохи спокійнішою.
— Моє дитинство почалося в дитячому будинку.
Вона ненадовго замовкла.
— Я була маленькою і не дуже добре пам’ятаю всі деталі. Але пам’ятаю дітей. Пам’ятаю коридори. Розмови перед сном. І те дивне відчуття, коли навколо тебе багато людей, але все одно хочеться, щоб хтось чекав саме на тебе.
Мейлара уважно слухала.
— А потім прийшли твої батьки?
Ліра одразу усміхнулася.
— Мама й тато.
— Ти їх так називаєш?
— А як іще?
Мейлара засміялася.
— Я просто питаю.
— Я теж спочатку не знала, як їх називати. Але вони дуже швидко стали для мене мамою й татом.
Ліра опустила погляд на кішечку.
— Вони прийшли до дитячого будинку, а потім забрали мене до своєї сім’ї. І знаєте… я навіть не пам’ятаю моменту, коли перестала відчувати себе чужою.
— Тобто ти одразу почувалася вдома?
— Майже.
— Майже?
— Тато сказав, що в нашому домі є правила.
— І ти їх дотримувалася?
Ліра серйозно подивилася в камеру.
— Я була хорошою дитиною.
Мейлара підняла брову.
— Це звучить підозріло.
— Добре. Я була нормальною дитиною.
Кішечка раптом підняла голову.
— А вона була головною порушницею правил, — додала Ліра.
— Мені здається, вона зараз образилася.
— Ні. Вона просто хоче їсти.
Кішечка знову замуркотіла.
— Бачите? Я права.
Мейлара усміхнулася.
— А коли у твоєму житті з’явилася Еліс?
Обличчя Ліри відразу стало теплішим.
— Еліс — моя молодша сестричка.
Вона сказала це так просто, ніби іншої відповіді навіть не існувало.
— Я люблю її як рідну. І вона мене теж.
Ліра на секунду задумалася.
— Щоправда, вона навряд чи скаже це зараз, якщо дізнається, що я говорю про неї на камеру.
Мейлара засміялася.
— Тобто вона не любить публічності?
— Вона не любить, коли я розповідаю про неї без дозволу.
— А ти зараз це робиш?
Ліра усміхнулася.
— Так.
У цей момент трансляція йшла просто в класі.
Еліс сиділа за партою разом з іншими учнями, коли на екрані з’явилася Ліра.
Спочатку дівчина слухала абсолютно спокійно.
А потім почула:
— Еліс — моя молодша сестричка…
Еліс повільно закрила очі.
— Ні…
На екрані Ліра продовжувала:
— Я люблю її як рідну. І вона мене теж.
Еліс поклала голову на парту.
— Я просила мене не згадувати, тепер всі знають хто вона для мене 🤯
Кілька секунд ніхто нічого не казав.
Потім усі в класі повернулися до неї.
— Еліс…
— Не треба.
— То Ліра справді твоя сестра?
— Я сказала, не треба.
— Але вона тебе любить.
Еліс підняла голову.
— Це зараз найгірша частина.
Клас вибухнув сміхом.
Еліс теж не втрималася й засміялася.
На екрані тим часом інтерв’ю продовжувалося.
— Ти часто проводиш час із сестрою? — запитала Мейлара.
— Так. Хоча іноді вона робить вигляд, що я їй заважаю.
— А ти?
— Я роблю вигляд, що вірю їй.
— Дуже мудро.
— Я стараюся.
Мейлара переглянула наступне питання.
— А що ти найбільше цінуєш у своїй сім’ї?
Ліра на мить замислилася.
— Те, що вони просто є.
Вона погладила кішечку.
— Коли я була маленькою, я дуже хотіла мати людей, до яких можна повернутися. І тепер вони в мене є.
Її голос став тихішим.
— Мама. Тато. Еліс.
Ліра усміхнулася.
— І, звичайно, ця маленька начальниця.
Кішечка підняла голову.
— Вона теж член сім’ї?
— Ні.
Мейлара здивовано подивилася на неї.
— Ні?
— Вона керівництво.
Кішечка задоволено замуркотіла.
— Ось бачите. Вона погоджується.
— Добре. А ким ти мріяла стати в дитинстві?
— Я не знала.
— Зовсім?
— Зовсім.
Ліра трохи усміхнулася.
— Мені здавалося, що дорослі знають відповіді на всі питання.
— А тепер?
— Тепер я доросла і знаю, що дорослі теж нічого не знають.
Мейлара розсміялася.
— Прекрасний висновок.
— Зате чесний.
— А що допомагає тобі не здаватися, коли щось не виходить?
Ліра ненадовго задумалася.
— Моя сім’я.
Вона сказала це вже без жартів.
— Коли знаєш, що є люди, які повірять у тебе навіть тоді, коли ти сама в себе не віриш, стає трохи легше.
Кішечка потерлася головою об її руку.
Ліра подивилася вниз.
— І ще вона.
— Кішечка?
— Так.
— Вона багато тобі допомагає?
— Ні. Вона просто лежить на мені й не дає мені рухатися.
Мейлара засміялася.
— Теж своєрідна підтримка.
— Найнадійніша.
Кішечка заплющила очі й задоволено замуркотіла.
Ліра усміхнулася.
А камера продовжувала знімати їхню розмову.
Теплу, трохи смішну і дуже просту.
Розмову про дім, сім’ю та людей, до яких хочеться повертатися.
