Спочатку:
На сторінку книги
-Тримайся, — сказала я собі.
Сидячи у своєму кабінеті, в якому провела не один рік, я все ще не могла повірити, що мене звільнили.
Через чужу помилку.
Навіть не через мою.
Я дивилася на речі, які лежали на столі, і намагалася зрозуміти, як усе це сталося.
Стільки років роботи.
Стільки клієнтів.
Стільки ранкових чашок кави, розмов, фарб для волосся, записів у календарі й вечорів, коли я поверталася додому настільки втомленою, що хотілося лише впасти на диван.
І тепер мені просто сказали, що я більше тут не працюю.
Я глибоко вдихнула.
— Та пішли вони…
Слова прозвучали тихіше, ніж я очікувала.
А потім я раптом усміхнулася.
Бо в голові з'явилася думка, яка ще кілька хвилин тому здавалася б божевільною.
— Відкрию щось своє.
Я подивилася на своє відображення у дзеркалі.
Колористка.
Майстриня зачісок.
Людина, яка роками працювала з волоссям інших людей і поступово створювала власне ім'я.
Чому я вирішила, що після звільнення в мене нічого не залишиться?
Я ж не починала з нуля.
Навпаки.
У мене вже була база клієнтів, які приходили саме до мене.
Люди, які знали мою роботу.
Які довіряли мені своє волосся.
Які писали й питали, коли можна записатися.
І, якщо подумати…
Не лише клієнти.
Я знала кількох майстрів, з якими працювала роками.
Ми сварилися через дрібниці.
Сміялися на кухні під час перерв.
Пили каву між записами.
Обговорювали клієнтів.
Іноді скаржилися на роботу.
А іноді мріяли про власні місця.
Я взяла телефон.
Відкрила контакти.
Палець завис над екраном.
Було страшно.
Дуже.
Я все життя боялася невідомості.
Мені завжди хотілося знати, що буде завтра.
Де я працюватиму.
Скільки зароблю.
Чи вистачить грошей.
Чи прийдуть клієнти.
Чи не пошкодую я про своє рішення.
Але цього разу я вперше подумала:
А що, якщо невідомість — це не кінець?
Що, якщо це просто двері?
Я набрала перше повідомлення.
Потім друге.
Третє.
Не минуло й години, як телефон почав постійно дзвонити.
Хтось питав, чи правда мене звільнили.
Хтось обурювався.
Хтось просто писав:
«Якщо відкриватимеш своє — я з тобою».
Я перечитала це повідомлення двічі.
Потім усміхнулася.
— Серйозно?..
Наступне повідомлення було від майстрині, з якою ми працювали майже щодня.
«Якщо ти справді відкриєш салон, я хочу працювати з тобою».
Я прикрила рот рукою, щоб не засміятися від хвилювання.
Ось так.
Одна думка.
Одне рішення.
І раптом навколо мене вже починало щось формуватися.
Я дістала блокнот.
На першій сторінці написала:
Мій салон.
Підкреслила.
Потім додала:
Назва.
Оренда.
Майстри.
Обладнання.
Клієнти.
Список почав рости.
Я дивилася на нього і розуміла, що попереду буде страшенно багато роботи.
Але це була вже інша робота.
Моя.
Я не знала, яким буде мій салон.
Не знала, скільки часу знадобиться, щоб його відкрити.
Не знала, чи все вийде саме так, як я задумала.
Але тепер я знала дещо інше.
Я роками працювала так, ніби одного дня мені доведеться почати все з нуля.
І сама того не помічаючи, вже створила собі фундамент.
Мене могли звільнити з кабінету.
Але вони не могли забрати в мене моїх клієнтів.
Мої навички.
Мою репутацію.
Мій досвід.
І людей, які вирішили піти за мною.
Я відкинулася на спинку крісла й подивилася у вікно.
— Невідомо кому пощастило.
Цього разу я сказала це вже зовсім упевнено.
Потім знову відкрила блокнот.
Попереду було багато роботи.
Але вперше за довгий час я не боялася завтрашнього дня.
Я знала точно:
у мене все вийде.
А якщо не з першого разу — я просто спробую ще раз.
Марта є героїнею книги «Поки не охолоне чай».
Але тепер її історія продовжується.
Вона більше не просто дівчина, яка колись шукала своє місце серед друзів, роботи й власних мрій.
Тепер Марта — мама Стелли.
Партнерка Ліама.
Колористка й майстриня зачісок, яка одного дня втратила роботу через чужу помилку…
І саме з цього почала створювати щось своє.
Бо деякі історії не закінчуються останньою сторінкою книги.
Вони просто переходять у наступну.
