Раді Вас бачити!

Ранок увірвався в спальню Шона різким, наполегливим вібруванням телефону на скляній тумбочці. Сонячне світло ще тільки починало пробиватися крізь щільні темно-сірі штори, залишаючи кімнату в комфортній, прохолодній напівтемряві.

Шон повільно, з лінивою грацією хижака, перевернувся на спину. Білосніжне простирадло зісковзнуло до стегон, оголюючи його прес та широкі груди. Він потягнувся, розминаючи м'язи.

Узявши телефон, розблокувавши екран, він побачив повідомлення :

«Шоне, привіт. Мені так незручно просити, але моя машина сьогодні зранку просто відмовилася заводитися. Я в паніці, боюсь запізнитися. Ти не міг би мене підвезти до офісу? Буду твоєю боржницею! Келлі.»

Шон прочитав текст, і на його обличчі повільно розпливлася самовдоволена посмішка. Він у грі.

«Зламалася машина…» - подумки хмикнув він, відкидаючи телефон на подушку. Це був звичний, такий явний «гачок». Наживка. Одна з тих дешевих жіночих хитрощів, які вони використовують, щоб привернути увагу, створити ситуацію «порятунку» і скоротити дистанцію. Якби Келлі справді боялася запізнитися, вона б викликала таксі. Але вона написала йому.

Що ж, гра почалася. Келлі, ця миловидна білявка, що з'явилася в їхньому офісі, явно поклала на нього око. І, відверто кажучи, вона була цілком в його смаку для короткої, ні до чого не зобов'язуючої інтрижки. Ніяких глибоких розмов про сенс життя, ніяких істерик - просто флірт, адреналін і секс. Жінки були для нього просто приємним фоном. Легким наркотиком.

Він сів на край ліжка, відчуваючи приємну прохолоду паркету під босими ногами, взяв телефон і швидко набрав:

«Без проблем. Буду за 20 хвилин.»

Шон пішов у душ, готуючись до робочого дня та зваблення нової жертви.

Десь за кілька кварталів від нього, у своїй світлій, затишній кімнаті, прокидалася Елізабет.

Вона розплющила свої сонні очі і довго дивилася в стелю. На її губах блукала м'яка, мрійлива посмішка, яку вона ніяк не могла зігнати. Тіло все ще пам'ятало ту неймовірну легкість вчорашнього вечора. Чортове колесо, нічне місто як на долоні, смак вина, і той момент на пляжі... Біолюмінесцентний планктон, сміх, його руки на її талії.

«Зазвичай мої побачення закінчуються чуттєвим, незабутнім поцілунком...» - його хрипкий, глибокий голос ніби знову пролунав прямо біля її вуха.

Ліз різко сіла в ліжку, обхопивши гарячі щоки долонями. Що це було? Чому її так тягне до нього? Він же Шон. Її нестерпний, самозакоханий, цинічний найкращий друг, який міняє дівчат як рукавички. Той самий Шон, від чиїх пасій вона його постійно рятувала, граючи роль зрадженої дівчини. Вона знала його дуже добре. Знала всі його недоліки. Але вчора... вчора він був іншим. Він був тим лицарем, якого вона так відчайдушно шукала на безглуздих побаченнях з Тіндера.

Елізабет підвелася, відчуваючи всередині приємне, щемливе тремтіння. Вона прийняла контрастний душ, ретельно вклала своє розкішне темне волосся, щоб воно спадало на плечі легкими хвилями. Вибрала стильний бежевий тренч, під який одягла коричневу сукню. Трохи улюбленого парфуму з нотками вишні та мигдалю. Вона хотіла виглядати сьогодні бездоганно. Для себе. І, можливо, трохи для нього.

Схопивши сумочку, Ліз вибігла з квартири. Ранкове повітря Сіетла було свіжим і бадьорим. Вона йшла знайомим маршрутом до офісу, і її пальці самі потягнулися до месенджера.

«Доброго ранку, рятівнику від поганих побачень! Якраз пробігаю повз нашу кав'ярню. Взяти тобі каву?» - набрала вона, відчуваючи, як серце злегка прискорює ритм в очікуванні відповіді.

Відповідь прийшла за хвилину. Коротка. Суха. «Доброго. Не потрібно.»

Елізабет трохи насупилася, дивлячись на екран. Жодного підколу, жодного жарту. Просто «не потрібно». Це було не в його стилі. Зазвичай він би замовив найскладніший подвійний капучино на мигдалевому молоці з корицею, просто щоб познущатися з неї.

Але вона вирішила не псувати собі настрій. Взяла свій улюблений лате і щасливо, попрямувала до висотної офісної будівлі.

До офісу залишалося метрів п'ятдесят, коли Ліз почула знайомий, низький рик двигуна. З-за рогу виїхав матовий чорний Mercedes-AMG Шона. Автомобіль плавно звернув до паркувального майданчика перед головним входом.

Обличчя Елізабет осяяла щира, радісна посмішка. Вона прискорила крок, прямуючи до його машини, вже придумуючи якийсь влучний жарт, щоб привітатися.

Двигун стих. Шон вийшов з-за керма. На ньому була розстебнута темно-коричнева шкіряна куртка, з-під якої виглядала синя сорочка з розстебнутим комірцем. Він був такий гарний, що Ліз на мить затамувала подих. Вона підняла руку з кавою, щоб помахати йому, але він її не бачив.

Шон навіть не подивився в бік тротуару. Він обійшов машину спереду і, з галантною, дещо театральною посмішкою, відчинив пасажирські дверцята. Він простягнув свою руку. І звідти, з його машини, спершись на його долоню, випурхнула Келлі.

Струнка, білява, в облягаючій спідниці-олівець і світлій блузці, а зверху розстебнуте пальто. Вона щось весело щебетала, дивлячись на Шона знизу вгору такими очима, ніби він щойно врятував її від дракона. Шон посміхався їй у відповідь свою привабливою посмішкою. Потім він зачинив дверцята, і вони разом попрямували до входу в офіс.

Рука Елізабет, піднята для привітання, різко опустилася.

Всередині неї щось обірвалося. Це був фізичний, цілком реальний біль - гострий, крижаний укол десь під ребрами, який миттєво поширився по всьому тілу, паралізуючи дихання. Картинка перед очима на мить втратила фокус.

Він привіз її на роботу. В її голові спалахнула їхня вчорашня поїздка в цьому ж автомобілі. Їхній сміх. Його слова про те, що він не збирається до неї клеїтися.

«Ти моя найкраща подруга...»

Так. Вона просто подруга. А Келлі - його нова мішень. Чергова «жертва», з якою він грає у свої ігри.

Але чому тоді так боляче? Чому її нудить від цього видовища? Чому всередині здіймається гаряча, темна хвиля отруйних ревнощів? Елізабет ніколи раніше не ревнувала його до інших. Вона завжди сміялася з його пригод, допомагала йому, слухала його розповіді. Але зараз... зараз вона відчувала себе зрадженою. Так, ніби в неї вкрали щось дуже важливе, щось, що належало лише їй.

Помітивши, що вони наближаються до скляних дверей, Ліз інстинктивно зробила крок назад, ховаючись за масивною бетонною колоною будівлі. Вона притиснулася спиною до холодного каменю, стискаючи паперовий стаканчик з кавою так сильно, що гаряча рідина ледь не виплеснулася на її сукню. Вона заплющила очі, намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

«Я не його дівчина. Я не маю права ревнувати. Це просто Шон. Це просто його природа», - як мантру, повторювала вона про себе, але слова не допомагали.

Вона перечекала хвилину, дві. Коли вона нарешті наважилася визирнути, Шона і Келлі вже не було. Ліз зробила глибокий вдих, розправила плечі і, наче злодюжка, квапливо забігла в будівлю. Вона проскочила повз рецепцію, забігла в ліфт, молячись, щоб нікого не зустріти, і стрілою влетіла у свій кабінет.

Кинувши сумку на крісло, вона підійшла до вікна. Руки тремтіли. Вона була в стані абсолютної, неконтрольованої збентеженості. Її мозок відмовлявся приймати те, що генерувало серце. Вона не розуміла, що з нею відбувається.

Шон увійшов до свого кабінету, насвистуючи якусь мелодію. Його настрій був на висоті. Ранкова поїздка з Келлі виконала свою функцію - потішила його его. Дівчина відкрито фліртувала, сміялася з кожного його жарту і «випадково» торкалася його коліна, коли він перемикав передачі. Гра розвивалася за ідеальним, відпрацьованим сценарієм. Він бачив її наскрізь, і це давало йому відчуття повного контролю.

Він увімкнув комп'ютер, відкрив кілька макетів у Figma, але його погляд мимоволі ковзнув на годинник. 09:30.

Він згадав ранкове повідомлення від Ліз про каву. Він відмовив їй, бо якраз у цей момент Келлі сідала до нього в машину, і він не хотів відволікатися на телефон. Але зараз він відчув легкий укол сумління. Ліз вчора була такою вразливою, такою справжньою. Її сльози через того ідіота в ресторані розбудили в ньому якийсь дивний, майже первісний інстинкт захисника. Він хотів переконатися, що з нею все гаразд.

Він підвівся і, не поспішаючи, попрямував до PR-відділу.

Двері її кабінету були прочинені. Шон звично, без стуку, увійшов усередину, спираючись плечем на одвірок.

- Привіт, принцесо, - його голос пролунав розслаблено, привертаючи увагу Елізабет.

Ліз сиділа за комп'ютером, побачивши Шона, підняла свій погляд.

- Привіт, - сухо, майже механічно відповіла вона.

Шон пройшов усередину і сів на край її столу, прямо перед нею. Він уважно вдивлявся в її обличчя. Для нього нічого не змінилося. Він був у своїй зоні комфорту, він був її другом, який вчора врятував її від сердечної драми.

- Як настрій після вчорашнього? Сподіваюся, ти видалила того клоуна з Тіндера? - він хитро посміхнувся, його грайливі очі світилися цікавістю.

Ліз підняла на нього погляд. Її очі були темними, непроникними. Вона бачила перед собою ідеального чоловіка, який ще півгодини тому галантно відчиняв дверцята іншій. Гнів і образа знову підступили до горла, але вона стиснула зуби. Її гордість вимагала захисту.

- Видалила, - натягнуто, але максимально природно посміхнулася вона. - Але не переживай, святе місце порожнім не буває.

Шон трохи нахилив голову набік, його посмішка стала менш широкою.

- У тебе є ще кандидати?

- Звісно, - Ліз невимушено знизала плечима, хоча це була абсолютна брехня. У неї не було нікого на прикметі, і після вчорашнього вона взагалі хотіла видалити цей додаток назавжди. Але вона не збиралася показувати йому свою слабкість. - Там є пара дуже перспективних варіантів. Один працює архітектором, інший - фінансовий аналітик. Збираюся піти на побачення з ними на цьому тижні.

Всередині Шона щось ледь помітно напружилося. Якийсь незрозумілий імпульс, схожий на роздратування. Але він відкинув усі думки.

- От і чудово, - він засяяв, плескаючи долонею по столу. - Тільки пам'ятай наше вчорашнє правило, Ліз. На жодні нудні побачення більше не погоджуйся. Якщо він не може влаштувати тобі вечір хоча б наближений до того, що зробив для тебе я - відшивай його одразу. Ти гідна лише найкращого. Не менше.

- Я запам'ятаю, Шоне. Дякую за турботу, - вона знову фальшиво, губами, посміхнулася йому, тоді як в її душі вирував справжній шторм.

- Гаразд, працюй, - він підморгнув їй і, легко зіскочивши зі столу, вийшов з кабінету.

Як тільки двері за ним зачинилися, Елізабет з силою стиснула мишку. Їй хотілося жбурнути нею в стіну. «Гідна лише найкращого». Який же він лицемір! Він дає їй поради про високі стандарти, а сам тягається з дівчатами, які ведуться на його дешеві прийоми!

Цей робочий день перетворився для Елізабет на витончені тортури.

Її відділ постійно перетинався з креативним. І щоразу, коли вона виходила в коридор, йшла до кулера чи несла документи на підпис, вона натикалася на них.

Шон і Келлі.

Вони були всюди. То він стояв біля її робочого місця, схилившись над її монітором, щось пояснюючи, поки Келлі накручувала пасмо свого ідеального світлого волосся на палець. То вони зустрічалися біля кавомашини, де Шон, з чашкою еспресо в руках, розповідав якісь офісні байки, а Келлі сміялася так, ніби він був найкращим стендап-коміком планети.

Ліз бачила кожну деталь. Бачила, як Келлі «випадково» торкається його передпліччя, коли щось перепитує. Бачила, як вона стріляє в нього очима. І найгірше - Ліз бачила, як Шон приймає це все. Він відповідав їй тим самим тягучим, сексуальним поглядом, яким вчора дивився на неї, Елізабет, біля океану.

Щоразу, спостерігаючи за ними, Ліз відчувала, як її щелепи стискаються від злості. Її дратував сміх Келлі. Її дратувала розкута постава Шона. Її дратувало все.

Вона не розуміла, що з нею відбувається. Це був її Шон! Її друг! Вона раніше бачила його з десятками дівчат, і це викликало лише іронію або втому. Але зараз кожна посмішка, подарована іншій жінці, відчувалася як зрада. Як ляпас.

До кінця дня Елізабет була емоційно виснажена. Вона не пам'ятала, як доробила звіт, не пам'ятала, як вийшла з офісу. Вона просто хотіла опинитися вдома, в безпеці, де не було ні Шона, ні його дурнуватих стажерок.

Квартира зустріла її запахом пахощів та якоїсь вегетаріанської страви, яку готувала Мішель.

Подруга стояла біля плити, помішуючи щось у пательні. На ній була розтягнута футболка з написом «Майбутнє - за жінками». Побачивши, як Ліз мовчки, наче тінь, прослизнула на кухню і безсило впала на стілець, Мішель одразу зрозуміла: сталася катастрофа.

- Так, - Мішель вимкнула плиту, витерла руки рушником і сіла навпроти подруги. - Хто помер? Або кого ми збираємося вбити?

Елізабет підняла на неї втомлені, наповнені болем очі. І її прорвало.

Вона розповіла все. Від вчорашнього чарівного вечора і його слів про те, що він ніколи до неї не клеїтиметься, до сьогоднішнього ранку. Вона в деталях описала, як він відчинив дверцята машини перед Келлі. Як брехала йому про Тіндер. Як весь день спостерігала за їхнім відвертим, нудотним фліртом біля кавомашини. Вона жестикулювала, обурювалася, її голос то підвищувався до крику, то зривався на злий шепіт.

- Розумієш, Мішель? Він лицемір! Він каже мені не погоджуватися на менше, а сам... сам веде себе як... як тварина, керована базовими інстинктами! Я бачити його не можу! Мене нудить від цієї Келлі! Вона спеціально його торкається! Спеціально сміється так голосно! А він і радий! Він просто бабій, і я ненавиджу його за це! - Ліз задихалася від власних емоцій.

Мішель слухала її дуже уважно. Її строге обличчя залишалося незворушним. Вона не перебивала. Коли потік слів Елізабет нарешті вичерпався, і вона, важко дихаючи, відкинулася на спинку стільця, у кухні запала тиша.

Мішель повільно схрестила руки на грудях. Її погляд був прямим і жорстким, як скальпель.

- Ліз, я скажу тобі те, що ти сама відмовляєшся бачити, - її голос звучав спокійно і беземоційно.

- Що? Що він ідіот? Я це вже знаю! - огризнулася Ліз.

- Ні. Мій вердикт інший, - Мішель зробила паузу, дивлячись прямо їй в очі. - Ти закохуєшся в нього.

Ці чотири слова пролунали в кухні, як вибух.

Елізабет завмерла. Повітря раптом стало надто густим, щоб ним дихати. Вона витріщилася на подругу, її очі розширилися від абсолютного, непідробного шоку.

- Що?! - вона різко підскочила зі стільця, ледь не перекинувши його. - Ти що, з глузду з'їхала?! Я?! В Шона?! Це найабсурдніше, що я чула у своєму житті!

- Сядь і заспокойся, - Мішель навіть не ворухнулася.

- Ні! Я не буду це слухати! - Ліз почала міряти кухню кроками, розмахуючи руками. - Мішель, ти сама казала, що він аб'юзивний бабій, який використовує жінок! Як ти можеш навіть припускати таку маячню?! Ми друзі! Ми просто друзі, які працюють разом! Я його знаю, як свої п'ять пальців, я знаю всі його жахливі звички! Він не мій типаж! Мені потрібен романтик, мені потрібен хтось надійний, а не цей розмальований татуюваннями цинік! Я його не кохаю і ніколи не покохаю!

Вона кричала це так голосно, ніби намагалася переконати не Мішель, а саму себе.

Мішель спокійно спостерігала за цією істерикою.

- Хай там як, Ліз. Ти можеш кричати, можеш заперечувати, можеш придумувати сотні аргументів. Кажи що хочеш. Але зі сторони видніше, - Мішель підвелася, наливаючи собі склянку води. - Те, що ти описуєш - це не дружня образа. Це ревнощі жінки, яка хоче, щоб цей чоловік належав лише їй. Не обманюй себе. Змирися з цим. Або принаймні подумай про це.

Мішель взяла свою склянку і вийшла з кухні, залишаючи Елізабет одну посеред кімнати.

Ліз стояла нерухомо. Її дихання було уривчастим. Слова подруги лунали в її голові, оглушаючи всі думки в одне єдине.

Закохується? Вона? В Шона?

Ні. Ні. Ні.

Вона вимкнула світло на кухні і, наче в тумані, пішла до своєї спальні. Вона швидко переодяглася в піжаму і залізла під ковдру, натягнувши її майже до лоба. У кімнаті було темно, але сон не йшов.

Ліз дивилася в стелю. Її серце стукало гучно, відраховуючи секунди.

Вона згадала його очі там, у тісній вбиральні ресторану. «Має бути іскра, вибух...». Вона згадала його руки, коли він підхопив її на пляжі. Вона згадала той крижаний біль, який простромив її сьогодні вранці на парковці, коли вона побачила його з іншою.

Якщо це не дружба... тоді що це?

Сльоза, гаряча і непрохана, скотилася по її скроні, гублячись у волоссі. Елізабет стиснула ковдру в кулаках. Вона категорично відмовлялася вірити словам Мішель. Але десь глибоко, в найтемнішому куточку її свідомості, куди вона боялася зазирнути, росло жахливе, нищівне розуміння того, що її ідеальний, впорядкований світ щойно почав валитися. І причиною цього був чоловік, якого вона присягалася ніколи не кохати.