Раді Вас бачити!

М'яке, приглушене світло ресторану «Льєж» створювало ілюзію інтимності. Пахло смаженим м'ясом, розмарином, дорогим вином та ледь вловимим ароматом воску від свічок, що мерехтіли на кожному столику. Елізабет сиділа з прямою спиною, акуратно склавши руки біля свого келиха з шардоне, і намагалася бути максимально залученою у розмову.

Навпроти неї сидів Крістофер. Він був саме таким, як на фотографіях у Тіндері: досить симпатичний, з правильною лінією підборіддя, акуратно вкладеним русявим волоссям і помітно підтягнутою фігурою, яку підкреслював темно-синій кашеміровий гольф. Він працював менеджером у невеликій логістичній компанії, заробляв цілком пристойно для свого віку і загалом справляв враження позитивного, стабільного хлопця. З ним було нормально. Просто... нормально.

- ...і тоді я кажу своєму босу: «Слухай, якщо ми відправимо ці палети через північний маршрут, ми зекономимо на паливі, але втратимо на амортизації», - Крістофер зробив ковток води і засміявся власному жарту, який, мабуть, вважався верхом гумору в його офісі. - А він дивиться на мене так, ніби я йому запропонував єдинорогів у фури запрягати! Уявляєш? Єдинорогів!

Елізабет розтягнула губи у ввічливій посмішці і видала тихий, мелодійний смішок.

- Так, це справді кумедно, Крісе. Дуже... винахідливо.

Вона зробила ковток вина, відчуваючи, як прохолодна рідина трохи знімає напругу в горлі. Їй не було погано. Крістофер не був маніяком, не грубив офіціантам, не розповідав про те, що місце жінки на кухні. Але всередині Елізабет панував абсолютний, непорушний штиль. Не було ні метеликів у животі, ні інтриги, ні бажання дізнатися, про що він думає перед сном. Усе було буденно, стандартно, лінійно. Як графік роботи з дев'ятої до шостої.

Але хіба не цього прагнуть дорослі люди? Стабільності? Елізабет поправила білосніжну серветку на колінах. Вона переконувала себе, що кіношне кохання з першого погляду - це міф, вигаданий маркетологами. Що стосунки будуються на повазі та комфорті. А з Крісом було комфортно. Не «вау», не до мурашок по шкірі, але цілком прийнятно для першого побачення.

Вона знову посміхнулася, коли він почав розповідати про свого золотистого ретривера, активно жестикулюючи. Елізабет кивала, вставляла доречні репліки, грала роль зацікавленої, чарівної дівчини. Вона навіть злегка накрутила пасмо свого темного волосся на палець, звабливо, витончено.

Позаду Крістофера за столиком сидів Шон, вона його бачила, він пильно дивився на неї, її рухи, реакції. Часом їй було ніяково від настільки прискіпливого погляду, але вона трималася чудово.

Шон відкинувся на спинку крісла, простягнувши свої довгі ноги. Але погляд так в залишився на Елізабет. Збоку могло здатися, що він просто нудьгуючий відвідувач. Але Шон сканував кожну деталь. Він вивчав Крістофера. Звичайний. Прісний. Такий собі хлопець із реклами пластівців для сніданку. Ідеальний для того, щоб познайомити з мамою і померти від нудьги через два роки шлюбу.

Але більше Шона цікавила Елізабет.

Він знав її занадто добре. Він знав, як вона сміється, коли їй справді смішно - вона закидає голову, морщить носа і видає такий щирий, глибокий звук, від якого неможливо не розсміятися у відповідь. Те, що вона робила зараз, було жалюгідною підробкою. Це був її «корпоративний» сміх.

Шон бачив, як вона ідеально тримає поставу, як зовсім не блищать її карі очі. Вона грала. Намагалася бути милою, намагалася справити враження, намагалася змусити себе повірити, що цей хлопець їй подобається.

«Тобі ж нудно до божевілля, Ліз», - подумав Шон, криво посміхнувшись сам до себе. Цей Крістофер був для неї надто простим. Елізабет зі своєю глибиною, зі своїми мріями про велике шалене кохання, просто задихнеться в цьому болоті передбачуваності.

Шон зробив ще один ковток, не відводячи погляду. Він чекав. Чекав того моменту, коли вона втомиться тримати маску і її погляд почне блукати залою у пошуках порятунку.

І цей момент настав. Поки Крістофер зосереджено вивчав десертне меню, очі Елізабет ковзнули по ресторану. Вона виглядала втомленою. На секунду їхні погляди зустрілися.

Шон не відвів очей. Він підняв брову і ледь помітно, одним коротким рухом голови, вказав у бік коридору, що вів до вбиралень. Потім він поставив склянку на стіл, повільно підвівся, демонструючи свою високу, підкачану фігуру, і не поспішаючи, котячою ходою попрямував у вказаному напрямку.

Елізабет кліпнула, повертаючись до реальності.

- Крісе, вибач, я відійду на хвилинку. Не сумуй, - вона мило посміхнулася, підводячись з-за столу.

- Звісно, Ліз. Я поки замовлю нам тірамісу, - хлопець турботливо кивнув.

Елізабет поспішним кроком перетнула залу. Увійшовши у вузький коридор, освітлений неоновими бра, вона завернула до жіночої вбиральні. Тут пахло дорогим лавандовим милом і свіжістю. Вона підійшла до великого дзеркала, машинально поправляючи зачіску.

Раптом двері за нею безшумно відчинилися, і в приміщення, куди чоловікам вхід був суворо заборонений, ковзнула темна постать. Клацнув замок.

Елізабет різко обернулася.

- Шоне! Ти що з глузду з'їхав?! Це жіночий туалет! А якби тут хтось був? - прошипіла вона, широко розкривши очі.

Шон стояв, притулившись спиною до зачинених дверей, схрестивши руки на грудях. У яскравому світлі ламп його світле волосся здавалося майже білим, а татуювання на шиї виділялося різким контрастом на тлі засмаглої шкіри.

- Я перевірив, тут нікого, - він ліниво посміхнувся, розглядаючи її. - Що сталося, Ліз?

- Що сталося? Це я в тебе маю запитати! Навіщо ти мене сюди витягнув? У нас побачення, Крістофер там замовляє десерт...

- Ти хотіла сказати, у вас там поминки? - перебив її Шон, роблячи крок уперед. Його голос звучав тихо, але з тією фірмовою, знущальною хрипотцою, яка завжди виводила її з рівноваги. - Я спостерігаю за вами вже сорок хвилин. Ліз, я жодного разу не бачив, щоб твої очі блищали. Ти сидиш там, як манекен. Натягнута посмішка, кивання головою... Тобі ж нудно з ним до зубного скреготу.

Елізабет обурено видихнула, її щоки почервоніли.

- Мені не нудно! Він дуже милий, стабільний хлопець. Розповідав про свою роботу, про собаку...

- О, Господи, тільки не собака. Це ж найдешевший трюк, - закотив очі Шон, підходячи ще ближче. Його енергетика, брутальна і впевнена, заповнювала кожен сантиметр. - Ліз, ти себе обманюєш. Де твоє захоплення? Де твій запал? Ти виглядаєш так, ніби прийшла на співбесіду, а не на побачення.

- Тому що кохання не завжди приходить відразу, Шоне! - гаряче заперечила вона, піднявши на нього очі. - Не буває так, щоб ти побачив людину і відразу спалахнув, як у тих дурних фільмах. Ми тільки знайомимося. Мені з ним... нормально. Він не аб'юзер, він не намагається затягнути мене в ліжко на першому ж побаченні. Це спокійне, нормальне спілкування. Не супер, але ок!

Шон нахилився до неї, спираючись однією рукою об край мармурової раковини біля її стегна. Його обличчя опинилося на рівні її очей.

- «Ок»? - він вимовив це слово так, ніби воно було лайливим. - Ліз, ти, зі своєю романтичною натурою, погоджуєшся на «ок»? Відносини не повинні починатися з «нормально». Повинно бути відразу феєрверком. Має бути іскра, вибух, хімія така, щоб у тебе дихання перехоплювало, коли він просто на тебе дивиться. А він дивиться на тебе, як на зручну опцію. І ти на нього так само.

Вони дивилися одне на одного. У цьому тісному просторі, під холодним світлом ламп, між ними іскрила якась жива, пульсуюча енергія. Це не була хімія в чистому вигляді, не та хімія, про яку він щойно говорив. Це було щось глибше. Дика суміш дружби, абсолютного розуміння, роздратування та чогось незвіданого, що ховалося за їхніми щоденними підколами. Елізабет відчувала тепло його тіла, бачила кожну зморшку на його обличчі, кожну деталь татуювання на шиї, що була так близько.

- Ти нічого не розумієш у нормальних стосунках, Шоне, - тихо, але твердо сказала вона, не відводячи погляд. - Твої «феєрверки» закінчуються на ранок, коли ти виставляєш дівчину за двері. А я шукаю того, з ким можна буде сидіти поруч і через десять років.

Шон на мить завмер. У його очах промайнула тінь минулого - спогади про ту саму дівчину з університету, яка давала йому такі «феєрверки» ревнощів і маніпуляцій, що випалила йому всю душу. Він швидко сховав цей біль за звичною маскою циніка.

- Як скажеш, принцесо. Йди до свого містера «Нормально». Тільки не засни обличчям у тарілці, - він відсторонився, відкриваючи їй шлях до дверей, і знову хижо, з ямочками на щоках, посміхнувся.

Елізабет розправила плечі, кинула на нього невдоволений, але теплий погляд, і вийшла з вбиральні, повертаючись до свого столика.

Вечеря тривала ще близько години. Десерт був смачним, Крістофер був чемним. Він оплатив рахунок, хоча Елізабет пропонувала поділити його, допоміг їй одягнути пальто.

Коли вони вийшли на вулицю, вечірнє повітря зустріло їх приємною осінньою прохолодою. Шон, як і обіцяв, зник. Його столик був порожнім. Елізабет відчула дивний укол розчарування, хоча сама ж переконувала себе, що його присутність лише заважала.

Вони йшли тротуаром, вкритим жовтим листям. Крістофер розповідав якусь історію про свого брата, Елізабет слухала, кивала. Її думки раз у раз поверталися до розмови у вбиральні. «Повинен бути вибух...». Вона крадькома подивилася на обличчя Кріса. Симпатичний. Хороший. Але вибуху не було. Навіть маленької іскри не було.

Вони дійшли до під'їзду її будинку. Зависла та сама незручна пауза, яка буває наприкінці побачень, коли обидва вирішують, що робити далі.

Крістофер переступив з ноги на ногу, ховаючи руки в кишені пальта.

- Що ж... Дякую за вечір, Елізабет. Мені було дуже приємно.

- Мені теж, Крісе. Дякую за вечерю, - вона привітно посміхнулася, стоячи на сходинці.

Він подивився на її губи. Елізабет не відхилилася, але й не подалася назустріч. Вона просто чекала. Крістофер, мабуть, відчув цю її внутрішню нейтральність. Його впевненість згасла. Він не наважився. Замість поцілунку він незграбно нахилився і торкнувся своїми губами її щоки, близько до вуха.

- На добраніч, Ліз. Я напишу тобі.

- На добраніч.

Вона дивилася йому вслід, поки він не зник за рогом будинку, а потім з важким видихом дістала ключі і зайшла у під'їзд.

У квартирі було тихо. Мішель, мабуть, ще не повернулася зі своїх курсів. Елізабет скинула туфлі, відчуваючи полегшення в ногах, кинула сумочку на пуфик і впала на м'який диван у вітальні. Навколо панувала тиша, яка контрастувала з її власними заплутаними думками.

Вона дістала телефон, відкрила месенджер і знайшла чат із Шоном.

«Побачення пройшло нормально. Він провів мене додому.» - швидко набрала вона і відправила.

Відповідь прийшла майже миттєво, ніби Шон сидів і тримав телефон у руках. «Нормально - це не класно, Ліз. Це нудно. Тобі потрібно його відсіювати. Він не твого польоту.»

Елізабет роздратовано закотила очі, хоча на її губах заграла посмішка. Її пальці швидко забігали по екрану.

«З таким порадником, як ти, я собі ніколи не знайду хлопця. Ти забраковуєш усіх, хто не влаштовує шоу з феєрверками на першій зустрічі.»

Три крапки замиготіли на екрані. Шон щось друкував, потім зупинявся, потім знову друкував. Нарешті прийшло повідомлення:

«Знаєш що? Я сам зводжу тебе на побачення. На справжнє. Щоб ти нарешті зрозуміла різницю. Щоб ти відчула, яким має бути ефектне та незабутнє побачення, після якого ти забудеш слово «нормально».»

Елізабет тихо, щиро розсміялася, заповнюючи пусту кімнату дзвінким звуком. Її сміх був саме таким, про який згадував Шон - щирим, справжнім.

«Ти і я? На побаченні? Шоне, ми ж повбиваємо одне одного ще на етапі вибору вина. Не кажи дурниць.» - відписала вона, сприйнявши його слова за черговий жарт.

Відповіді не було.

Вона вимкнула телефон, переодяглася в улюблену пухнасту піжаму і лягла в ліжко. За вікном гуділо нічне місто. Елізабет дивилася у темноту кімнати, обіймаючи подушку.

Думки роїлися в голові, не даючи заснути. Вона згадувала спокійного, ввічливого Крістофера і його розповіді про логістику. Потім згадувала пильні, пронизливі очі Шона в тісній вбиральні, його слова, його категоричність.

«Може, він правий?» - майнула думка. - «Може, в мене дійсно завищені очікування від чоловіків? Може, я справді занадто мрійлива і далека від реальності, якщо шукаю іскру там, де потрібно просто будувати спокійне життя?»

Вона заплющила очі. Десь у глибині душі, під шаром прагматизму і страху залишитися самотньою, вона знала правду. Вона не хотіла «нормально». Вона хотіла, щоб у неї перехоплювало дихання. І засинаючи, вона чомусь уявляла не симпатичне обличчя Крістофера, а нахабну, магнетичну посмішку з милими ямочками на щоках. Вона не хотіла, щоб він був правим, але з кожною секундою, його слова відкликалися в ній все гучніше. І це зводило з розуму та дратувало її.