Раді Вас бачити!

Елізабет застрибнула на пасажирське сидіння стильного авто Шона і з важким зітханням зачинила двері. Її плечі, зазвичай рівні та впевнені, зараз зрадницьки опустилися. Вона виглядала як людина, яка щойно пережила торнадо, але замість вітру її змело хвилею приниження.

Шон сидів за кермом, ідеально розслаблений, в улюбленій шкіряній куртці. Він нічого не питав. Лише мовчки простягнув їй крафтовий паперовий пакет.

Ліз зазирнула всередину. Аромат розтопленого чорного шоколаду та волоських горіхів вдарив у ніс. Її улюблені брауні з кав'ярні на розі, ті самі, з трохи вологою серединкою, які вона могла їсти тоннами в моменти найвищого відчаю.

- Ти мене занадто добре знаєш, - видихнула вона, дістаючи один квадратик і з насолодою відкушуючи шматок. Солодощі одразу почали робити свою магію, трохи приглушуючи пекучий сором. - Це єдине, що може зняти сьогоднішній стрес.

Шон посміхнувся, спостерігаючи, як вона закриває очі від задоволення.

- Для цього і потрібні друзі, Ліз. Щоб піднімати рівень цукру в крові, коли черговий ідіот опускає твою самооцінку.

Він несподівано натиснув на кнопку запалювання. Двигун заревів глибоким, басовитим звуком. Автомобіль плавно рушив з місця, вливаючись у нічний потік машин.

- Гей, а куди це ми? Мій дім в інший бік! - Елізабет здивовано округлила очі, вчепившись у пасок безпеки.

- Скоро сама все побачиш, - Шон ліниво крутив кермо однією рукою - тією самою лівою, забитою гарними чіткими лініями тату, - Додому ти сьогодні точно не підеш. Не в такому стані.

Він увімкнув музику - якийсь ритмічний транс, що ідеально лягав на мерехтіння вуличних ліхтарів за вікном. Елізабет не стала сперечатися. Доїдаючи тістечко, вона просто спостерігала за тим, як впевнено він веде машину. Його профіль був ідеальним: прямий ніс, чітка лінія підборіддя. Він знав, як виглядати ефектно навіть у звичайній поїздці містом.

Через півгодини неонові вогні хмарочосів Сіетла почали поступатися місцем іншим, більш яскравим, грайливим вогням. Автомобіль зупинився біля пірсу, і Елізабет була враженою.

Перед ними височіло «Велике колесо Сіетла» - гігантське чортове колесо, що світилося тисячами кольорових діодів прямо над темними водами затоки Елліотт. Воно виглядало велично, магічно, і вона не так уявляла собі кінець цього жахливого вечора.

- Шоне? Що ми тут робимо? - розгублено запитала вона, коли вони вийшли з машини і прохолодний вітер з океану розкуйовдив її ідеально вкладене волосся.

- Ми йдемо на терапію. Повітряну, - він підморгнув їй, беручи за лікоть і ведучи до кас.

Вже через кілька хвилин вони сиділи в повністю скляній кабінці, яка плавно і майже безшумно почала свій рух вгору, відриваючи їх від землі. У кабінці було тепло, грала тиха музика.

Шон сів навпроти, зручно вмощуючись на сидінні, заклавши ногу на ногу.

- Ну, а тепер розповідай. Все в деталях. Що там не так з цим Джошем, що ти тікала від нього, як від цунамі?

Ліз глибоко зітхнула, і слова полилися з неї потоком.

- Шоне, це був просто жах! Він сказав, що я... що я «норм», але мені потрібен апгрейд! - її карі очі знову спалахнули обуренням. Вона емоційно жестикулювала, розповідаючи кожну деталь. - Він заявив, що мій колір волосся мене старить! Що мій одяг не трендовий! І це при тому, що я збиралася дві години! Він сидів там, розрізав свій стейк і розбирав мене на запчастини, як якийсь... конструктор! Він сказав, що у нього були моделі та блогерки, і він знає, як з мене зробити щось «пристойне». Я відчувала себе як стара машина, яку пригнали на СТО! Чому всі чоловіки прагнуть переробити жінок? Що з ними не так?

Вона говорила і говорила, випліскуючи всю злість, образу і розчарування. Колесо тим часом повільно піднімалося все вище і вище. Шон слухав уважно, не перебиваючи, його світлі очі уважно стежили за її мімікою. Він не сміявся, хоча в іншій ситуації обов'язково відпустив би якийсь дошкульний жарт.

Коли їхня кабінка досягла найвищої точки, майже ста вісімдесяти футів над землею, механізм трохи сповільнився. Ліз саме набирала повітря в легені, щоб розповісти, як вона кинула серветку, але Шон раптом підняв руку, зупиняючи її потік слів.

- Стоп, - його голос пролунав тихо, але владно. - Забудь про цього ідіота. Подивись краще туди.

Він кивнув у бік панорамного вікна. Елізабет, все ще важко дихаючи від емоцій, перевела погляд і... завмерла.

За своїми образами вона зовсім не помітила, як вони піднялися над світом. Перед нею, як на долоні, лежав нічний Сіетл. Неонове світло висоток відбивалося в темній воді затоки, утворюючи довгі, тремтливі золоті та червоні доріжки. Вдалині світилася вежа Спейс-Нідл, наче космічний корабель, що щойно приземлився. Місто дихало, мерехтіло, жило своїм життям, таке величне і прекрасне.

Вона прилинула до скла, відчуваючи, як гнів і приниження просто розчиняються в цьому безмежному просторі. Всі її проблеми, всі ці дурні хлопці з Тіндера, невдалі побачення, слова Джоша - все це раптом стало таким дрібним, мізерним, незначним на тлі цієї краси.

- Боже... Як гарно... - прошепотіла вона, притискаючи долоні до прохолодного скла.

- Так, - Шон сів поруч, дивлячись не на місто, а на її профіль, освітлений вогнями. - А он там, бачиш ту темну пляму біля пірсів? Це ринок Пайк-Плейс. У 1907 році його створили лише тому, що ціни на цибулю злетіли в десять разів, і люди вийшли на бунт. А зараз там літають лососі, яких продавці кидають один одному.

Ліз тихо розсміялася, не відриваючи погляду від пейзажу.

- Ти і таке знаєш?

- Я знаю багато речей, принцесо, - він хитро посміхнувся. - А он той червоний міст... Коли його будували, один робітник замурував там свою щасливу монету. Кажуть, якщо проїхати по ньому і загадати бажання, воно здійсниться. Але це не точно.

Елізабет знову засміялася. Колесо повільно опускалося, але вона більше не згадувала про Джоша. Вони обговорювали місто, Шон розказував якісь безглузді міські легенди, і Ліз відчувала неймовірну легкість.

Коли вони вийшли з кабінки, Елізабет думала, що вони поїдуть додому. Але Шон знову відкрив їй дверцята машини.

- Наша терапія ще не закінчилася.

Він повіз її в центр, до одного з найвищих хмарочосів. Вони піднялися на швидкісному ліфті на дах, де розташовувався розкішний ресторан відкритого типу. Вітер тут був сильнішим, але скляні перегородки захищали від холоду. На столах горіли свічки, створюючи інтимну напівтемряву.

Хостес одразу провела їх до найкращого столика біля самого краю, звідки відкривався неймовірний вид на все місто. Як тільки вони сіли, офіціант без жодного слова приніс пляшку її улюбленого Піно Нуар і велику тарілку пасти з морепродуктами в вершково-трюфельному соусі - страву, за яку Елізабет була готова продати душу.

Вона дивилася на все це з широко розкритими очима.

- Шоне... Що відбувається? Ми ж не бронювали... І як вони дізналися, що я буду їсти?

Шон розслаблено відкинувся на спинку плетеного стільця, піднімаючи келих з темним вином.

- Я намагаюся перекрити твоє жахливе побачення нормальним, Ліз. Ти ж любиш пасту. І вино. А бронювання... Зараз все це організовується дуже швидко та легко, по телефону.

Вона дивилася на нього, відчуваючи раптову, гарячу хвилю вдячності.

- Шоне, це... неймовірно. Хлопці, з якими я ходжу на побачення, зазвичай не роблять нічого подібного. Вони навіть не можуть запам'ятати, яку я п'ю каву. А ти просто взяв і організував це все так швидко.

- Тссс, - він зупинив її, притуливши вказівний палець до своїх губ. - Правило сьогоднішнього вечора: ми не говоримо про інших хлопців. Ми не згадуємо твій поганий досвід. Ти забуваєш про всіх ідіотів, які тебе не оцінили, і просто насолоджуєшся моментом. Домовилися?

Ліз посміхнулася, відчуваючи, як настрій підіймається з шаленою швидкісю.

- Домовилися.

Вони їли, пили вино і сміялися. Їм було так легко разом. Шон нагадав історію з їхнього першого корпоративу, коли Ліз випадково перекинула тацю з шампанським на фінансового директора, а Шон, щоб відвернути увагу, «випадково» впав у декоративний басейн. Вони реготали так, що на них почали озиратися з сусідніх столиків, але їм було абсолютно все одно.

Елізабет відчувала дивне відчуття. З Шоном їй не потрібно було тримати спину ідеально рівно. Не потрібно було думати, чи правильний у неї колір волосся, чи достатньо розумно вона відповідає. Вона була просто Ліз. І йому цього було достатньо.

Після ресторану Шон не повіз її додому. Він зупинив авто біля нічного пляжу Алкай. Там було темно, лише місяць освітлював пісок.

- Знімай туфлі, - скомандував він, скидаючи свої кеди.

Вони йшли босоніж по холодному, вологому піску. Елізабет, трохи захмеліла від вина і висоти, підняла поділ своєї чорної сукні, щоб не намочити її. Вони підійшли до самого краю води.

- А тепер дивись, - Шон раптом підняв якийсь камінець і жбурнув його в темну воду.

Там, де камінь торкнувся води, раптом спалахнуло яскраве, неоново-блакитне світло. Біолюмінесцентний планктон. Елізабет вражено охнула. Шон почав розбризкувати воду ногою, і кожен його рух супроводжувався магічними, космічними спалахами у воді.

Він сміявся, по-справжньому, щиро, його очі світилися дитячим азартом. Ліз приєдналася до нього. Вона бризкала на нього водою, що світилася, він намагався ухилитися, вони бігали по мокрому піску, як діти. В якийсь момент вона послизнулася, Шон встиг підхопити її за талію, і вони на мить завмерли в обіймах одне одного.

Його руки були міцними і гарячими навіть на холодному вітрі. Його обличчя було так близько. Ліз відчула, як серце часто забилося. Її очі широко розкрилися, вдивляючись у його блакитні райдужки. Це не була та хімія, яку вона шукала в інших. Це було щось глибше, безпечніше, але від того не менш електричне. Вона не відчувала такої легкості ні з ким іншим.

Шон дивився на неї згори вниз. Він бачив, як її щоки порожевіли, як світяться її очі. У цей момент він відчував себе... героєм? Він витягнув її зі стану забитої, невпевненої в собі дівчинки, яка намагається догодити всім навколо. Він допоміг їй стати справжньою. Він не відчував тих дивних, бентежних відчуттів, що і вона. Для нього це була місія з порятунку подруги, і він з нею блискуче впорався. Він радів, що вона знову сміється.

Він м'яко поставив її на ноги, відсторонився і посміхнувся.

- Ходімо, принцесо. Поки ми не заморозили собі все на світі.

Коли він підвіз її до будинку, на годиннику була друга ночі. Вони сиділи в теплому салоні авто.

- Дякую тобі, Шоне. Це було... найкраще побачення в моєму житті, хоч це і не було побаченням, - вона тепло посміхнулася йому.

Шон повернув голову до неї, поклавши руки на кермо, і хитро примружився.

- Так, Ліз. Саме так приблизно і виглядало б справжнє побачення зі мною. Тільки... є один нюанс.

- Який?

- Зазвичай мої побачення закінчуються чуттєвим, незабутнім поцілунком, який, як правило, переходить у дуже пристрасну ніч, від якої сусіди стукають в стіни, - він сказав це абсолютно серйозно, дивлячись їй прямо в очі.

Елізабет відчула, як її щоки спалахнули яскравим полум'ям. У горлі пересохло. Невже він... невже він натякає на щось прямо зараз?

Побачивши її паніку, Шон засміявся.

- Розслабся, Ліз! Я просто констатую факт, як це буває зазвичай. Але не з тобою. Ти моя найкраща подруга, і я не збираюся до тебе клеїтися. Можеш спати спокійно, твоя честь у безпеці.

Вона видихнула, намагаючись приховати чи то полегшення, чи то розчарування.

- Ну тебе, Шоне. На добраніч.

- На добраніч, мрійниця.

Вона вийшла з машини і попрямувала до під'їзду.

Шон дивився їй услід. І потім їхав додому з почуттям виконаного обов'язку. Він показав їй рівень. Він задав планку. Тепер вона не погоджуватиметься на всяких ідіотів з Тіндера, які критикують її колір волосся.

А Елізабет піднімалася сходами у свою квартиру, перебуваючи в абсолютно дивному, романтично-розгубленому стані. Вона знімала туфлі, згадуючи його руки на своїй талії, його сміх, його уважність.

Вона вперше по-справжньому почала розуміти, чому всі ці дівчата так легко стрибають до нього в ліжко. Чому він їх так манить. Шон знав, як поводитися з жінками. Він відчував їхні слабкості, знав, як зробити так, щоб жінка відчула себе королевою, навіть якщо це лише на один вечір.

І від усвідомлення того, що ця магія щойно спрацювала і на ній, Ліз стало страшенно бентежно. Вона лягла в ліжко, але заснути не могла ще дуже довго.