Раді Вас бачити!

Двері будинку Амелії грюкнули так, що, здавалося, цей звук почув увесь район.

Лія зайшла всередину й одразу сперлася спиною на двері.

Вона важко дихала.

— Я ненавиджу їх…

Амелія мовчки зайшла слідом.

Емма зачинила двері й подивилася на Лію.

— Вони навіть не розуміють, що зробили.

— Розуміють! — різко відповіла Лія. — Просто їм було простіше жити далі!

Вона витерла сльози, але вони знову покотилися по щоках.

— Вони жили. Створили сім'ю. У них є Сара. А я…

Лія не договорила.

Амелія підійшла ближче.

— Ти не була винна.

— Але чому тоді саме я мала за це заплатити?

Амелія хотіла відповісти, але раптом зупинилася.

Вона відчула холод.

Такий самий, який відчувала щоразу, коли поруч був привид.

Амелія повільно озирнулася.

— Зачекайте…

Лія подивилася на неї.

— Що?

— Тут хтось є.

Емма одразу насторожилася.

— Я теж це відчуваю.

Амелія зробила кілька кроків углиб кімнати.

Біля стіни нікого не було.

Але відчуття чужої присутності ставало сильнішим.

Амелія простягнула руку.

Її пальці торкнулися чиєїсь долоні.

Вона здригнулася.

Перед нею поступово проявилася жінка.

Але цього разу все було інакше.

Вона залишалася напівпрозорою.

Її обриси ледь помітно мерехтіли, і крізь тіло було видно стіну.

Амелія здивовано подивилася на Емму.

— Чому вона не стала такою, як ти?

Емма теж не знала відповіді.

— Не знаю.

Жінка перевела погляд на Лію.

В її очах стояли сльози.

— Ліє…

Лія застигла.

— Хто це?

Жінка зробила крок уперед.

— Я твоя бабуся.

Лія не могла поворухнутися.

— Моя… бабуся?

— Так.

Вона опустила голову.

— І мені дуже шкода.

Лія мовчала.

— Після того, що я зробила, я дуже шкодувала, — продовжила жінка. — Я була впевнена, що роблю правильно. Твої батьки були занадто молодими. Я думала, що дитина зіпсує їм життя.

Вона зробила паузу.

— Тому я написала відмову замість твоєї матері.

Лія стиснула кулаки.

— Ви…

— Я знала, що вчинила неправильно, майже одразу. Але було вже пізно.

Її голос затремтів.

— Я дуже шкодувала. І незадовго після цього померла.

Лія витерла сльози.

— І що? Тепер ви прийшли, щоб попросити мене вас пробачити?

Бабуся кивнула.

— Так.

— Чому я повинна?

— Не повинна.

Жінка подивилася їй прямо в очі.

— Я просто хочу нарешті сказати тобі те, чого не встигла за життя.

Вона зробила крок ближче.

— Пробач мені.

Лія заплакала.

— Ви навіть не уявляєте, скільки років я думала, що була помилкою.

— Ти ніколи не була помилкою.

— Тоді чому ви мене залишили?

— Бо помилилася я.

Лія заплющила очі.

— Я не можу повернути ті роки.

— Знаю.

— Не можу забути.

— І не треба.

Бабуся усміхнулася крізь сльози.

— Я не прошу тебе забути. Я прошу лише не жити далі з думкою, що це було через тебе.

Лія довго мовчала.

А потім прошепотіла:

— Я пробачаю вас.

Жінка завмерла.

Її постать почала ставати ще прозорішою.

— Дякую…

— Що з вами?

— Тепер я можу піти.

Лія зробила крок уперед.

— Куди?

Бабуся усміхнулася.

— Туди, де більше немає болю.

Її тіло поступово розчинилося в повітрі.

— Бабусю…

Але жінки вже не було.

Лія залишилася стояти посеред кімнати.

Амелія підійшла до неї й обійняла.

Цього разу Лія не стримувалася.

Вона плакала, тримаючись за Амелію.

І десь глибоко всередині вперше за багато років відчула не щастя.

А полегшення.

Бо тепер вона точно знала:

вона ніколи не була помилкою.

Лія ще довго мовчала після того, як її бабуся зникла.

У кімнаті нарешті стало тихо.

Амелія лише подивилася на неї, нічого не питаючи. Деякі речі не потребували слів.

І саме в цю мить у двері постукали.

Тук-тук.

Емма підійшла до дверей і відчинила їх.

На порозі стояла Сара.

Дівчинка мовчки дивилася на Емму, а потім перевела погляд кудись їй за плече.

— Лія тут? — тихо запитала вона.