Спочатку:
На сторінку книги
Вісімнадцять років.
Для когось це був просто день народження. Для когось — початок дорослого життя, університет, друзі, перша робота й безліч планів.
Для Амелії це був день, коли вона нарешті залишала дитячий будинок.
Вона стояла біля воріт із невеликою валізою в руці й востаннє озирнулася на будівлю, яка була її домом майже все життя.
Не рідним.
Але єдиним, який вона знала.
— Ну ось і все, — тихо сказала Амелія сама собі.
Вона не плакала.
Принаймні не хотіла.
Зрештою, вона чекала цього дня роками.
Після смерті батьків Амелію відправили до дитячого будинку. Вона була ще зовсім маленькою й майже нічого не пам'ятала про них.
Лише уривки.
Мамин голос.
Запах випічки.
Чиїсь руки, які тримали її на руках.
І старий будинок.
Саме його вона отримала у спадок.
Будинок, у якому колись жила її сім'я.
Тепер він знову мав стати її домом.
Амелія взяла валізу міцніше й рушила до зупинки.
Вона не знала, що чекатиме на неї там.
Але була впевнена в одному.
Цього дня її життя зміниться.
Будинок зустрів її тишею.
Амелія довго стояла перед дверима, тримаючи старий ключ.
Він здавався майже неприродно маленьким у її долоні.
— Ну ж бо…
Вона вставила ключ у замок і повернула.
Клац.
Двері відчинилися.
Амелія переступила поріг.
Запах старого дерева, пилу й чогось дуже знайомого одразу огорнув її.
Вона завмерла.
Десь глибоко всередині прокинувся спогад.
Не цілий.
Лише маленький шматочок.
Жінка сміється на кухні.
Хтось ставить тарілку на стіл.
А потім усе зникає.
— Дивно…
Амелія поставила валізу біля стіни.
Будинок виглядав так, наче його просто залишили одного дня й більше не поверталися.
На меблях лежав тонкий шар пилу.
На стіні висіли старі фотографії.
Деякі вона навіть не могла роздивитися через потьмяніле скло.
Вона зробила кілька кроків уперед.
І тоді відчула це.
Чийсь погляд.
Амелія повільно підняла голову.
На сходах стояла дівчина.
Приблизно її віку.
Вона не рухалася.
Просто дивилася.
Уважно.
Наче Амелія була якоюсь загадкою, яку вона намагалася розгадати.
— Привіт… — невпевнено сказала Амелія.
Дівчина мовчала.
— Ти…
Амелія озирнулася.
Може, вона прийшла не сама?
Може, хтось із сусідів зайшов?
Але за її спиною були лише зачинені двері.
Вона знову подивилася на незнайомку.
— Ти тут живеш?
Дівчина нарешті заговорила:
— Ти Амелія?
Амелія здивовано кліпнула.
— Так.
На обличчі дівчини з'явилася ледь помітна усмішка.
— Тоді ти нарешті повернулася.
Амелія насупилася.
— Ми знайомі?
— Ні.
— Тоді звідки ти знаєш моє ім'я?
Дівчина не відповіла одразу.
Вона спустилася на кілька сходинок нижче.
— Мене звати Емма.
— Приємно познайомитися, Еммо. Але я все ще не розумію…
Амелія жестом показала на будинок.
— Що ти тут робиш?
Емма подивилася на неї, а потім на стіни, ніби сама не була впевнена, як відповісти.
— Я тут.
— Це я вже зрозуміла.
Амелія мимоволі усміхнулася.
Емма теж.
На кілька секунд між ними запанувала тиша.
— Ти справді збираєшся тут жити? — запитала Емма.
— Так.
— Одна?
Амелія знизала плечима.
— А з ким мені жити?
Вона намагалася сказати це легко.
Але Емма чомусь більше не усміхалася.
— Не знаю, — тихо відповіла вона.
Амелія підійшла до сходів.
— Еммо, мені здається, ти повинна пояснити, як взагалі потрапила в мій будинок.
Емма подивилася їй прямо в очі.
— Я теж хотіла б це знати.
Амелія застигла.
— Що?
Емма лише злегка усміхнулася.
— Ласкаво просимо додому, Амеліє.
І чомусь від цих слів по спині Амелії пробігли мурашки.
Вона ще не знала, хто така Емма.
Не знала, чому та була в її будинку.
Не знала, чому Емма дивилася на неї так, наче чекала саме цього дня.
І найголовніше…
Амелія ще не знала, що відтепер у цьому будинку вона більше ніколи не буде сама.
