Спочатку:
На сторінку книги
Лія ще кілька секунд стояла біля машини, дивлячись на будинок.
Її руки тремтіли.
— Я хочу зайти, — нарешті сказала вона.
Амелія подивилася на неї.
— Ти впевнена?
— Ні.
Лія витерла сльози.
— Але якщо зараз поїду, то потім усе життя питатиму себе, чому не зайшла.
Амелія кивнула.
— Тоді я піду з тобою.
— Ні.
Лія похитала головою.
— Я сама.
Емма тихо сказала:
— Ми будемо поруч.
Лія подивилася на них і кивнула.
Вона підійшла до будинку й постукала у двері.
За кілька секунд їх відчинила жінка.
Вона завмерла.
Лія теж.
Жінка дивилася на неї так, ніби перед нею стояв привид із минулого.
— Ви…
Її голос затремтів.
Лія дивилася їй прямо в очі.
— Як ви могли мене залишити?
Жінка зблідла.
За її спиною з'явився чоловік.
Він теж застиг, щойно побачив Лію.
Їм не потрібні були жодні документи.
Не потрібен був тест ДНК.
Навіть після стількох років вони впізнали її.
Їхню доньку.
Лія зробила крок уперед.
— Як ви могли мене залишити? — повторила вона. — І навіть не приїжджати мене навідувати?
Жінка прикрила рот рукою.
Чоловік опустив очі.
— Доню…
Лія здригнулася від цього слова.
Стільки років вона мріяла його почути.
А тепер воно лише боліло.
— Не називайте мене так.
— Вислухай нас, — тихо попросив чоловік.
— Тоді поясніть.
Він подивився на дружину.
Жінка важко вдихнула.
— Ми були занадто молоді.
Лія мовчала.
— Наші батьки вирішили, що дитина зіпсує нам життя. Вони казали, що ми ще нічого не маємо, що через тебе ми не зможемо нормально жити, вчитися, працювати…
Жінка почала плакати.
— А потім вони зробили все самі. Від нашого імені написали відмову від тебе.
Лія дивилася на неї, не кліпаючи.
— Що?
— Нам сказали, що тебе вдочерять.
— І ви повірили?
— Ми були дітьми…
— А я?
Її голос затремтів.
— А я ким була?
Ніхто не відповів.
Лія витерла сльози.
— Ви хоча б раз приїхали до мене?
— Нам сказали, що так буде краще…
— Для кого?!
Її голос зірвався.
— Для кого було краще?!
Чоловік зробив крок до неї.
— Ми не знали, що вони все зроблять без нашої згоди. Нам сказали, що ти вже маєш іншу сім'ю і що краще не руйнувати твоє життя.
Лія гірко усміхнулася.
— Іншу сім'ю?
Вона похитала головою.
— А ви навіть не подумали, що, можливо, я хотіла б знати своїх справжніх батьків?
Жінка плакала.
— Пробач нас.
Лія довго дивилася на них.
А потім нарешті сказала те, що боліло їй найбільше.
— Я тільки помилка?
Вона вдихнула, намагаючись стримати сльози.
— Я людина. Я маю почуття.
— Ти не…
Жінка не встигла договорити.
Лія розвернулася й швидко пішла до машини.
— Ліє! — покликала Амелія.
Вона не зупинилася.
Лія сіла в автомобіль і зачинила двері.
За нею вибігла дівчина-підліток.
— Зачекай!
Це була Сара.
Молодша сестра Лії.
Вона добігла до машини саме в той момент, коли Лія завела двигун.
— Почекай! Я не знала!
Лія подивилася на неї крізь скло.
Сара стояла посеред дороги, розгублена й заплакана.
— Я нічого не знала про тебе!
Лія лише на мить заплющила очі.
Вона не могла зараз говорити.
Не могла залишитися.
Не могла прийняти все це за одну хвилину.
Сара побігла за автомобілем.
— Ліє!
Але машина вже рушила.
Амелія сіла поруч.
Емма — позаду.
Ніхто не говорив.
Лія дивилася на дорогу перед собою, а сльози тихо котилися по її щоках.
Вона нарешті дізналася правду.
Тільки правда зовсім не принесла полегшення.
Вона принесла нове питання.
Як можна було так довго жити, знаючи, що десь є твоя дитина?
