Спочатку:
На сторінку книги
Лія приїхала до Амелії ближче до вечора.
Амелія сама надіслала їй адресу й попросила приїхати. Вони не бачилися вже деякий час, але після дитбудинку їхня дружба нікуди не зникла. Вони знали одна про одну майже все й ніколи не приховували важливого.
Лія постукала у двері.
— Привіт, — усміхнулася Амелія, відчиняючи.
— Привіт. Ти так загадково написала, що я вже почала хвилюватися.
— Заходь.
Лія переступила поріг і раптом зупинилася.
У кімнаті стояла незнайома дівчина.
Світле волосся було зібране недбалим пучком, а на обличчі читалася легка усмішка.
— Ой, — Лія подивилася на Амелію. — У тебе гості?
— Так.
Амелія на мить замовкла.
— Ліє, це Емма.
— Приємно познайомитися.
— Навзаєм, — відповіла Емма.
Лія перевела погляд з Емми на Амелію.
— Ви давно знайомі?
— Не зовсім так, як ти думаєш.
Лія насупилася.
— А це вже звучить цікаво.
Амелія запросила її сісти.
— Я хотіла тобі дещо розповісти.
— Добре.
Амелія подивилася на Емму, а потім знову на Лію.
— Після того як я повернулася сюди, зі мною почали відбуватися дивні речі.
— Які саме?
— Я почала бачити привидів.
Лія мовчала кілька секунд.
— Привидів?
— Так.
— І Емма…
Амелія кивнула.
— Вона привид.
Лія знову подивилася на Емму.
— Але я її бачу.
— Саме це я й хочу пояснити.
Амелія зробила паузу.
— Спочатку Емма справді була невидимою для інших. Її ніхто не міг побачити або торкнутися. Але одного разу я до неї доторкнулася.
Емма тихо всміхнулася.
— І після цього все змінилося.
— Вона стала фізичною, — продовжила Амелія. — Тепер її бачать усі, хто знаходиться поруч.
Лія здивовано подивилася на Емму.
— Тобто ти справді…
— Привид? — усміхнулася Емма. — Так.
Лія похитала головою.
— Я навіть не знаю, що сказати.
— Я теж не знала, що робити, коли вперше її побачила, — зізналася Амелія.
— А тепер?
— А тепер ми звикли одна до одної.
Емма кивнула.
— Досить швидко.
Лія усміхнулася, але потім її обличчя знову стало серйозним.
— Ти казала, що хочеш мені щось розповісти. Це пов'язано з твоїми батьками?
Амелія кивнула.
— Я знайшла дещо.
Лія напружилася.
— Що саме?
— Адресу.
— Їхню?
— Ні. Твоїх.
Лія завмерла.
Амелія обережно продовжила:
— Ти ж давно хотіла знати, що з ними сталося.
— Хотіла.
— Тоді, можливо, настав час перевірити.
Лія опустила погляд.
— А якщо вони там?
— Тоді ти це побачиш.
— А якщо ні?
— Тоді ми продовжимо шукати.
Емма підійшла ближче.
— Тобі не обов'язково робити це самій.
Лія подивилася на неї.
— Ви справді поїдете зі мною?
— Звичайно, — відповіла Амелія.
Лія кілька секунд мовчала, а потім кивнула.
— Добре.
Дорога була тихою.
Лія сиділа поруч з Амелією й раз у раз дивилася на адресу в телефоні.
— Я не знаю, чого хочу більше, — зізналася вона. — Побачити їх чи дізнатися, що їх там немає.
— Чому?
— Бо якщо їх немає, я зможу сказати собі, що вони просто не могли мене знайти.
Амелія нічого не відповіла.
Лія стиснула телефон.
— А якщо вони живі…
Вона не закінчила.
Емма сиділа позаду й дивилася у вікно.
Раптом вона сказала:
— Ми вже близько.
Амелія подивилася на навігатор.
— Так.
Через кілька хвилин машина зупинилася біля невеликого будинку.
Лія завмерла.
— Це він.
Вона впізнала його одразу.
Навіть після стількох років.
Амелія заглушила двигун.
— Готова?
— Ні.
— Я теж.
Вони вийшли з машини.
Емма теж пішла разом із ними.
Але, зробивши кілька кроків, раптом зупинилася.
— Амеліє.
— Що?
— Я вже була тут.
Амелія здивовано подивилася на неї.
— Коли?
— Не знаю. До вас.
Лія насупилася.
— Ти була тут сама?
— Так. Я сама не розумію чому. Просто прийшла.
Амелія хотіла щось запитати, але в цей момент за вікном будинку хтось засміявся.
Усі троє одночасно повернулися.
На подвір'ї стояли чоловік і жінка.
Поруч із ними була дівчина-підліток.
Вони розмовляли, сміялися, щось обговорювали.
Виглядали щасливими.
Лія перестала дихати.
— Це…
Вона не могла договорити.
Амелія обережно взяла її за руку.
— Твої батьки?
Лія кивнула.
— Так.
Її голос зламався.
— Це вони.
Вона дивилася на них крізь вікно, не в змозі відвести погляд.
Вони були живі.
Жили у цьому будинку.
Мали своє життя.
І, судячи з усього, іншу дитину.
Лія зробила крок назад.
— Чому?
Амелія мовчала.
— Чому мене залишили?
В очах Лії з'явилися сльози.
Емма підійшла до неї.
— Ти маєш право це знати.
Лія витерла щоку.
— Я хочу знати.
Амелія стиснула її руку.
— Тоді дізнаємося.
— А якщо буде боляче?
Амелія подивилася їй прямо в очі.
— Правда може бути болючою. Але ти не повинна залишатися з цим питанням сама.
Лія ще раз подивилася на будинок.
Вона стільки років думала, що її минуле просто зникло.
А воно виявилося зовсім поруч.
Живе.
Справжнє.
І тепер у неї було лише одне питання.
Чому вони її залишили?
