Спочатку:
На сторінку книги
Це був один із тих літніх вечорів, коли повітря стає майже нерухомим.Лаванда хиталася ледь-ледь, ніби дихала разом із землею.
Андрій зник на кілька годин.Ліна не хвилювалась — інтуїція казала: він щось готує.
Він повернувся ближче до заходу сонця.— Іди за мною, — лише сказав, узявши її за руку.
Вони йшли стежкою через поле, де раніше Ліна збирала бутони для засушування. Але сьогодні… воно було іншим.
У самому центрі, серед квітів, стояв дерев’яний стіл, застелений білою лляною скатертиною.Старі свічники з теплим світлом.Дві тарілки. Вино у пляшці, зав’язане лавандовою стрічкою.
— Це… — вона озирнулась, — ...наше перше «неофіційне» побачення?
— Ні. Це наш перший справжній вечір, коли нічого не потрібно доводити. Просто бути.
Він відсунув їй стілець.Сів навпроти.Світло торкалось його щоки, коли він говорив:
— Я знаю, що обидва ми прийшли сюди по зцілення.Але я знайшов більше. Я знайшов тебе.
Ліна мовчала. У її очах стояли сльози — не болю. Сльози вдячності.
Вона підвелась, обійшла стіл і сіла йому на коліна, сховавшись у його обіймах.
— Я тут, — прошепотіла вона. — Назавжди. Якщо ти триматимеш мене так.
— Я триматиму. Завжди.
І коли небо стало чорніти, а зірки падали на землю тихими спалахами,вони лишалися серед лаванди —двоє, що знайшли дім не в стінах, а в серцях одне одного.
