Спочатку:
На сторінку книги
Село заховалося біля лісу. Хати стоять там так близько, що іноді здається, що ще крок і вже опинишся між деревами. Для Херсонщини це виглядає трохи дивно. Навколо степ, рівний, розлогий, а тут раптом виростає великий лісовий масив, у якому повітря одразу стає вологішим та свіжішим.
Ліс тоді ще стояв цілий. Ніхто особливо не чіпав його. Дрова брали з сухостою або з тих дерев, що самі падали після бурі, а хати ставили з того, що було під руками — глини, очерету, рідше з тонких сосон. До великої потреби вирубувати ще не дійшло. Тому масив і тримався. Густий, темний та величний.
Ярина була ще зовсім молодою тоді. Волосся темне, майже до пояса, карі очі, сповнені жаги до життя та любові до знахарства. Її руки давно вже звикли до гіркоти полину й солодкуватого запаху м’яти. Пальці іноді пахли так сильно, що мати бурчала:
— Знову по лісах тинялася? Хоч руки вимий, перш ніж до миски братися.
Це ніколи не обурювало Ярину. Вона звикла сприймати людей такими, якими вони були. Мешканці з навколишніх сіл називали її по-різному. Для когось вона була дочкою доярки Ганни, а для когось — старшою Прокопенків. Але односельчани знали про її дар розуміння природи, а саме — трав.
Біля криниці жіночки одразу оживали, коли вона проходила повз них:
— О, дівчина травниця іде! Підійди, скажи, що від кашлю дитині дати. Уже третій день хрипить.
Ярина завжди зупинялась, вислуховувала та допомагала порадою або навіть виймала зі свого мішечка вже готовий, дрібно розтертий у порошок, рослинний збір з необхідними інгредієнтами.
Інший раз якийсь чоловік з верхньої вулиці села зупинив її прямо на стежці:
— Знахарко, а ти не знаєш, зараз цвіт липи рвати? Чи ще рано?
Вона завжди заперечувала:
— Та яка там знахарка… Просто відчуваю, де яка рослина росте, і коли її рвати. І все.
Ярина цього слова уникала. Коли хтось уголос повторював, ставало ніяково, іноді вона червоніла, як стигла вишня.
А в лісі було зовсім інакше. Проходячи між деревами їй іноді здавалося, що вони самі підказують куди йти, допомагають віднайти правильний шлях. Ось тут м’ята, свіжа, ще не прибита сонцем. А он там, під дубом, полинь — гірка, саме така, як треба. Ніхто не вчив. Просто знала. Мати казала, що то від прабабусі їй передалося, бо ніхто більше не схотів приймати той дар.
Ліс інколи зустрічав її без настрою, ніби знав, що вона прийшла не просто так. Іноді — мовчки, з тією моторошною тишею, від якої хочеться пришвидшити крок.
Одного разу між стовбурами з’явився неймовірно привабливий хлопець. Молодий, гарний, усміхнений так, ніби прийшов свататися. Одяг не простий, як у заможних сільських парубків.
— Вітаю, зозулько. Збираєш трави? — спитав м’яко. — Можу показати місце, де вони рясні та соковиті. Ходімо.
Він простягнув руку. Голос був теплий та ніжний. Але вона вже зрозуміла хто він такий. Тінь від нього падала не туди, куди мала б. І запах — не людини, а моху й старої кори.
— Не треба, — сказала впевнено. — Я й сама знаю дорогу.
Хлопець ще мить стояв, ніби зважував, чи намагатися пробувати далі. Потім тільки криво всміхнувся краєчком губ і повільно розчинився між деревами. Ніби його й не було. Лише листя ледь шелеснуло на місці, де він стояв.
Лісовик. Хотів одурити. Але вона вже тоді вміла бачити більше, ніж інші.
