Раді Вас бачити!

Знахарка ходила між деревами й питала вже зовсім тихо:

— Чого вам від мене?

Тієї ночі вона не спала. Сиділа на порозі й дивилася в темряву. І раптом зрозуміла: більше не може. Не хоче нікого лікувати. Не хоче збирати трави. Не хоче навіть прокидатися.

Озеро вона знала з дитинства. Чорне, глибоке, з водою, яка навіть у липні залишалася холодною. Казали, що там водяться русалки. Казали різне. Вона ж просто йшла. Босі ноги чіплялися за коріння, сукня чіплялася за гілки. Не озирнулася жодного разу.

На березі вона зупинилася.

Вода ледь колихалася, чорна, холодна навіть у липні. Ярина зробила крок уперед — і в ту мить біля ніг пробіг чорний кіт. Тінь майнула швидко, майже беззвучно, тільки трава хитнулася. Вона різко обернулася.

— Не треба.

Перед нею стояла молода дівчина.

Світла, майже прозора. Довге русяве волосся спадало нижче пояса, а за спиною тремтіли тонкі, напівпрозорі крила — схожі на пташині, але ніби зіткані з туману й місячного світла. На ній була проста біла сукня, мокра по низу, ніби вона щойно вийшла з самої води. Очі сірі, глибокі, з тією втомою, яку дають роки життя.

Ярина вже чула про таких. У селі казали по-різному: лісові діви, повітрулі, віли, господині водойм і узлісь, ті, що можуть і врятувати, і забрати. Більшість людей їх боялася. Старі баби хрестилися, коли згадували. А вона зараз просто стояла і дивилася.

— Хто ти? — спитала хрипко.

— Віла, — відповіла вона тихо дзвінким голосом. — Господиня цього озера. І тих, хто в ньому потонув.

Ярина відчула, як під колінами підкошується земля. Зробила ще один крок до води.

— Не зупиняй.

Віла не кинулася хапати. Лише простягнула руку — долоню вгору, ніби пропонуючи, а не вимагаючи.

— Я бачила багато таких, як ти. Тих, хто приходить сюди вночі з каменем замість серця. Декого відпускала. Декого… ні. Тебе — не відпущу.

— Чому?

Віла помовчала. Погляд її ковзнув по чорній гладі озера, де десь глибоко ворушилися тіні.

— Бо ти можеш відчути. А тих, хто чує, у мене лишилося дуже мало.

Вона зробила крок ближче. Крила злегка розкрилися, і Ярина відчула запах мокрого моху.

— Біль, який ти несеш, я не заберу повністю. Такого ніхто не вміє. Але можу зробити так, щоб він став… відносно легким для тебе. Щоб ти могла дихати. І йти далі.

Ярина дивилася на її руку. Потім на воду. Потім знову на руку.

— А яка ціна?

Віла ледь помітно всміхнулася — сумно, без радості.

— Ти ще прийдеш сюди. Але вже іншою. І тоді вже я буду тобі винна.

Ярина довго стояла. Вітер незграбно смикав її сукню. Десь далеко в лісі кричав сич. Нарешті вона простягнула свої пальці — брудні, з гірким запахом трав — і торкнулася долоні Віли.

Усе сталося швидко і водночас дуже повільно.

Хтось тримав її за руки. Хтось говорив пошепки слова, яких вона потім не могла згадати. Біль у грудях, що сидів там уже місяцями, раптом став легшим. Не зник повністю, але перестав душити. Зробився таким, що можна було вдихнути на повні груди.

Коли вона отямилася, уже світало.

Віла сиділа поруч на поваленому дереві й дивилася на воду. Крила були складені, волосся майже сухе. На обличчі — та сама давня втома.

Ярина сіла поруч. Мовчала довго. Потім тихо спитала:

— Чого тобі від мене?

Віла не обернулася.

— Поки що — нічого. Просто живи. А коли повернешся… тоді поговоримо.

Молода знахарка кивнула. Не питала більше.

Віла підвелася. Крила здригнулися, і вона розчинилася в ранковому тумані над озером — так само тихо, як з’явилася. Лише на воді ще кілька хвилин кружляло кілька білих пір’їн, які повільно торкнулися поверхні води і закружляли в хаотичному танку.

Ярина сиділа на поваленому дереві доти, допоки сонце не піднялося над деревами. Потім встала і пішла назад тією ж стежкою. Босі ноги чіплялися за коріння, але цього разу вона вже не падала.

Після того всього вона кілька місяців не ходила до лісу. Не збирала трави. Не лікувала нікого. Люди ще іноді стукали у двері, просили хоч щось від кашлю чи від ломоти, але вона тільки мовчки хитала головою й зачиняла. Мати несподівано одужала, а вона сиділа в хаті й годинами дивилася у вікно.

Аж одного вечора хтось тихенько постукав. Відчинила — на порозі стояв молодий хлопець. Гарний, спокійний, у простому одязі. Впізнала одразу. Не той, давній. Молодший. Онук того лісовика.

— Я прийшов з пропозицією, — сказав, майже без посмішки. — Можу повернути твого хлопця. Але ти переїдеш у хатину біля лісу. Житимеш там та допомагатимеш не лише людям. Лісовим мешканцям також.

Вона довго мовчала, уважно дивилася йому в очі, — вони були такі самі глибокі, як у його діда.

— А якщо я не зможу? — спитала нарешті. — Якщо лісові прийдуть, а я ніяк не зрозумію, чого вони хочуть?

Він знизав плечима.

— Навчишся.

— А люди? Якщо перестануть ходити?

— Тоді залишишся тільки з нами.

Вона відвела погляд. Пальці самі стиснули край фартуха.

— А він… буде таким, як був?

Хлопець помовчав довше, ніж треба.

— Побачиш сама.

Вона стояла ще кілька хвилин. Потім тільки кивнула.

Наступного ранку він привів її до маленької хатини на узліссі. Двері скрипіли, усередині пахло сухим мохом і чимось солодкуватим, чого вона раніше не відчувала.

Увечері на порозі з’явився той, кого вона втратила. Стояв і дивився. Очі були його. Голос теж. Але коли вона простягнула руку, він не відступив і не зробив кроку назустріч. Просто стояв. І пахнув уже не собою — лісом після дощу.

Ярина відчула, як пальці самі стислися в кулак. Потім розтиснула. І тільки кивнула, щоб зайшов. Вона не запитала нічого. Тільки кивнула, щоб зайшов.

Він спав поруч, інколи торкався її.

Лежав на спині, руки вздовж тіла, і дихав так рівно, ніби не спав зовсім. Іноді серед ночі Ярина прокидалася від того, що він дивиться в стелю. Очі відкриті. Коли вона тихо питала:

— Ти не спиш?

Він відповідав із затримкою, ніби спочатку прислухався до чогось іншого:

— Сплю.

Голос був його. Тільки трохи глибший. І завжди пахнув мокрим мохом, навіть якщо за вікном уже тиждень не було дощу.

Одного разу вона простягнула руку і торкнулася його плеча. Він не відсахнувся. Просто лежав так само нерухомо. Через кілька секунд тихо сказав:

— Облиш.

Вона забрала руку. Більше не пробувала.

Вранці він завжди вставав першим. Готував чай з липи, яку вона сушила ще минулого літа, і ставив чашку біля її ліжка. Ніколи не питав, чи хоче вона пити. Просто ставив. І йшов у ліс до полудня.

Ярина пила. Чай був гіркуватий. Як завжди. З полином.

Перші ночі спала погано. Прокидалася від того, що хтось кликав її на ім’я, майже пошепки, ніби з-під підлоги. Іноді здавалося, що за стіною хтось дихає. Вона вставала, запалювала каганець, перевіряла всі кутки. Нікого. Тільки запах моху ставав сильнішим.

На третій тиждень уперше відповіла вголос.

— Зачекай. Я чую.

Голос замовк. А вранці на порозі вже стояла жінка з села і просила відвар від ломоти. Ярина зварила. А коли жінка пішла, знову обернулася до порожнього кута і голосно сказала:

— Тепер можна.