Спочатку:
На сторінку книги
Минуло багато років, перш ніж Ярина знову опинилася біля того самого озера. Вже сива. Вже з тими зморшками, які лишає не лише час, а й спогади. Босі ноги знову чіплялися за коріння, тільки тепер важче було ходити. Сукня була інша, довша. Вона йшла повільно, ніби кожен крок щось зважував.
На березі зупинилася. Вода ледь стримувала сльози, — така сама чутлива, як тоді. Сіла на повалене дереао, те саме, де колись сиділа Віла. Довго дивилася на чорну воду озера. І тільки тоді згадала все до кінця: запах полину на пальцях, голос матері з-за дверей, хлопця, який пахнув лісом після дощу, і ту ніч, коли біль у грудях став таким, що можна було дихати.
Вона не кликала. Промовила:
— Дякую.
Ніхто не відповів. Вітер лише смикнув гілку над головою. А ліс усе так само мовчав.
Цього разу мовчання не тиснуло. Вона посиділа ще трохи, потім встала й пішла назад тією ж звивистою стежкою. Не озираючись.
Кінець
