Раді Вас бачити!

Так і пішло. Вдень — люди. Вночі — ті, кого не видно. І щоразу, коли вона відповідала «не зараз» або «потім», серце стискалося однаково — і за тих, і за інших.

Люди спочатку дивувалися, потім знову потягнулися стежкою. Приносили дітей, просили відварів від ломоти, від безсоння, від усього, що боліло. Вона лікувала, як уміла. Тільки тепер іноді посеред розмови раптом завмирала, оберталася до порожнього кута й тихо відповідала:

— Зачекай. Я чую.

Або:

— Не зараз. Потім.

Жінки з села перешіптувалися біля криниці:

— Дивакувата стала зовсім. Говорить сама з собою.

— А може, й не сама… Хто його знає, з ким вона там у лісі знюхалася.

Але все одно ходили. Бо трави допомагали. А на дивацтва вже не зважали.

Якось Степан підійшов ближче. Став позаду, так близько, що вона відчула тепло його грудей, хоч він і не торкався. Тихо, майже в саме вухо, сказав:

— Ти могла мене не повертати.

Вона продовжувала розмішувати відвар дерев’яною ложкою.

— Знаю.

— Тоді чому повернула?

Ярина довго мовчала. Потім відповіла так само тихо:

— Бо сумувала без тебе.

Він не сперечався. Просто поклав долоню їй на плече. Вони стояли так, поки відвар не перестав булькати.

Пройшов час, коли сестра прийшла сама у гості. Без попередження, у будній день, коли Ярина якраз сушила материнку на призьбі. Стала біля хвіртки і довго не заходила. Сукня на ній була нова, світла. Волосся гладко заплетене. Виглядала так, ніби вже давно не з їхнього двору.

— Мати спекла, — сказала нарешті. Голос рівний, без злості. — Каже, що більше не чекає. І щоб ти не приходила.

Ярина кивнула. Продовжувала розкладати стебла.

— А ти?

Сестра знизала плечима. Подивилася на хатину, на дим, що тягнувся з коминя, на чоловіка, який саме виходив з лісу з в’язкою хмизу. Той зупинився, кивнув їй здалеку і пішов за хату, ніби розуміючи, що тут зайвий.

— Я теж більше не чекаю, — тихо відповіла сестра. — Просто хотіла подивитися, чи правда, що все гаразд у тебе.

Ярина підняла очі.

— Як бачиш.

— І щаслива?

Вона довго мовчала. Потім чесно сказала:

— Так. У кожного щастя своє.

Сестра кивнула, ніби саме цього й очікувала. Постояла ще хвилину. Потім дістала з хустки маленький вузлик і поклала на хвіртку.

— Хліб. Мама все одно спекла. Казала — не бери, бо не візьмеш. Але я принесла.

Не дочекавшись відповіді, розвернулася і пішла стежкою до села. Не озирнулася жодного разу.

Ярина підійшла до хвіртки тільки коли сестра вже зникла між деревами. Вузлик був ще теплий. Вона взяла його, зайшла в хату і поставила на стіл. Степан увійшов слідом, подивився на хліб і більше нічого не спитав.

Того вечора вони їли його мовчки. Хліб був звичайний, сільський, з кмином. 

Більше сестра не приходила. І мати теж.