Раді Вас бачити!

Через місяць

Вони сиділи на порозі. Вечір був теплий, комарі ще не налетіли. Степан тримав у руках шматок хліба, який вона спекла вранці, і повільно відривав маленькі шматочки.

— Ти пам’ятаєш, — раптом спитала вона, — як ти колись сказав, щоб я не мила руки?

Він підняв очі. Довго дивився на неї. Потім кивнув.

— Пам’ятаю навіть той запах.

— А решту всього того, що ми мали з тобою?

Він помовчав довше, ніж треба.

— Решту… ніби крізь воду дивлюсь. Бачу, але не можу дістати.

Ярина кивнула. Більше нічого не питала.

Він доїв хліб, обтрусив долоні і тихо додав:

— Мені шкода.

Вона не знала, чи шкода йому того, що він забув, чи того, що вона все ще пам’ятає. Не стала уточнювати.

Тієї ночі вперше почула, як він плаче. Не голосно. Тільки плечі злегка здригалися. Вона лежала спиною до нього і не оберталася. Бо якщо обернеться — доведеться щось сказати. А сказати було нічого.

* * *

Вона вже гасила каганець, коли почула кумкання.

Не ззовні. З-під підлоги. Тихе, нерівне, ніби хтось захлинався водою і все одно намагався говорити.

Ярина сіла на край ліжка. Степан лежав нерухомо, але очі мав відкриті.

— Чуєш? — тихо спитала вона.

— Чую, — відповів він. — Вона вже третю ніч приходить.

З кутка біля печі виступила дитина. Прозора, мокра, у довгій сорочці, яка прилипала до тіла. Очі великі, майже білі. Вона стояла і кумкала — коротко, жалібно, як жаба перед грозою.

Ярина встала босоніж на холодну долівку.

— Чого тобі?

Дитина відкрила рот. З нього витекла чорна вода. Потім прошепотіла одне слово, яке майже не мало звуку:

— Хреста…

Ярина довго дивилася на неї. Потім сіла навпочіпки, щоб бути на одному рівні.

— Я не можу дати тобі хреста. Я не батюшка.

Дитина моргнула. Вода з кутиків очей потекла швидше.

— Тоді хоч ім’я, — сказав тихо хлопець з ліжка. — Хоч якесь.

Ярина кивнула. Простягнула руку, але не торкнулася — лише тримала долоню в повітрі між ними.

— Добре. Будеш… Надія. Чуєш? Надія.

Дитина завмерла. Кумкання стихло. Вона повільно кивнула, ніби запам’ятовувала, і розчинилася — спочатку ноги, потім тіло, потім очі. На долівці лишилася лише маленька калюжка, яка швидко всохла в щілини між дошками.

Ярина ще довго сиділа на підлозі. Степан мовчав. Тільки коли вона лягла назад, тихо сказав:

— Завтра прийде ще одне потерча. Хлопчик. Назви його Богдан, як звали мого батька.

Вона закрила очі.

— Добре.