Спочатку:
На сторінку книги
У них був один кінь. Робочий, сивий, без особливих прикмет. Батько брав його в поле чи на ярмарок. А як тільки звільнявся — Ярина вже біля хліва. Сідлала швидко, перевіряла попругу навпомацки. Кінь тільки зітхав і стояв спокійно. Він уже звик.
Вона любила їхати сама. Без поспіху. Іноді відпускала повіддя й просто сиділа, слухаючи, як кінь переступає.
У лісі майже завжди дивилася вгору. Сосни там високі, тонкі, їхні верхівки ніби зникають у небі. Сонце пробивається крізь гілки вузькими смужками. Підсвічує пил у повітрі, лягає на мох яскравими плямами, наче вона потрапила у дивовижну казку, наче то був інший світ. Коли вона опускала очі, то посміхалася, бо кінь ніс її високо над землею і це давало їй відчуття, що вона має крила та летить.
Іноді зупинялися посеред стежки. Кінь фиркав, переминався з ноги на ногу. А вона сиділа й слухала, як високо над головою шумить вітер. Вдома чекала робота — і мати, і сестра, і вся ця метушня. Але в ті хвилини все інше залишалося десь далеко. За деревами. Її місце сили, свободи та зцілення.
Того літа все пішло не так.
Спочатку принесли хвору дитину. Маленьку, гарячу, що вже третю добу не відкриває очей. Мати стояла на порозі, стискала хустку й повторювала одне й те саме:
— Допоможи… хоч чимось. Лікар сказав чекати. А я не можу.
За її спиною тупотіли сусіди. Дядько Петро з нижнього кінця вулиці буркнув упівголоса:
— Та вона ж іще сама дитина. Куди їй…
Баба Мотря з сусідньої хати тільки хрестилася:
— Бог з вами. Нехай хоч спробує.
Знахарка зварила те, що допомогло минулого року їй самій. Нашепотіла замовляння так, як учила стара бабуся з сусіднього хутора. Дитина вночі раптом заспокоїлася. А вранці вже сиділа й пила молоко. Мати плакала й цілувала руки Ярини:
— Дякую! Будь щаслива! Ти мене врятувала, дівчинко…
Тільки сама знахарка на наступний ранок прокинулася з тим самим жаром. Хвороба перейшла від дитини до неї. Бо досвіду було мало.
Лежала кілька днів. Мати ходила навколо ліжка, міняла ганчірки й бурчала:
— Казала ж: не бери на себе чуже. Яка з тебе знахарка, коли сама ледве дихаєш?
Батько сидів біля дверей, курив і тільки раз промовив:
— Кинь ти ті трави. Підеш у поле, як усі нормальні дівчата.
Молодша сестра приносила воду з криниці й шепотіла майже зі сльозами:
— А якщо ти помреш? Хто тоді мене лікуватиме?
Коли Ярина змогла встати з ліжка, то не пішла до людей. Одразу пішла в ліс. Просити допомоги.
Стояла між деревами, трималася за стовбур і говорила майже сердито:
— Заберіть. Або навчіть, як не брати на себе чуже.
Ніхто не відповів. Тільки вітер смикнув гілку. І здалося, що хтось важко зітхнув за спиною.
Того літа вона часто ходила до річки.
Степан чекав її майже щовечора біля старого містка. Не кликав, не махав рукою — просто стояв, тримаючи в долоні яблуко або шматок хліба з варенням, обережно загорнутий у газету. Коли вона підходила, мовчки простягав. Вона сідала поруч на колоду й смакувала. Вони мовчали. Іноді він питав:
— Багато трав назбирала?
Вона кивала. І цього вистачало.
Одного разу вона сушила м’яту на призьбі. Він прийшов і сів на землю біля її ніг. Не говорив. Просто дивився, як вона перебирає стебла. Коли пальці пахли так сильно, що самій уже нудило, він раптом сказав лагідно:
— Не мий руки. Мені подобається.
Вона глянула на нього. Він не всміхнувся. Просто дивився прямо.
А ще був вечір, коли вони сиділи на березі. Сонце вже сіло, і ліс за їхніми спинами почав тонути у темряві. Він раптом замовк серед слова і довго дивився між стовбури. Плечі напружилися.
— Ти чого? — здивовано спитала вона.
Він моргнув, ніби очуняв.
— Нічого. Просто… здалося, що хтось кличе.
Потім швидко посміхнувся краєчком губ і знову став звичайним. Але вона запам’ятала, як він у ту мить дивився в темряву — не зі страхом і не з цікавістю, а так, ніби вона вже наполовину поглинула його.
А потім він зник. Не сварилися. Не розійшлися. Просто одного ранку його не стало.
У селі зчинилися галас ще до полудня. Жінки скупчилися біля криниці. Одна казала:
— Може, в місто втік? Молодий же…
Інша одразу перебила:
— Та який у місто… Він же вчора ще біля її хати стояв. Я сама бачила.
Дядько Петро махнув рукою:
— Лісовик забрав. Недарма він увечері все до лісу тягнувся. Бідний Степан.
Чоловіки зібралися гуртом. Її батько теж пішов. Повернувся під вечір, сів на лаву й довго мовчав. Потім тільки сказав, ніби сам до себе:
— Сліду немає. Ніби в повітря знявся.
Мати ходила з кімнати в кімнату й повторювала:
— Я ж казала йому не ходити туди після заходу. Казала ж…
Сестра сіла біля неї на призьбу й тихо спитала:
— А ти правда любила його?
Вона не відповіла. Тільки встала й пішла. Сама, ще слабенька, тричі обійшла той самий квартал лісу, де вони востаннє сиділи. Нічого. Тільки слід від чобіт, що раптом обривався біля старого дуба.
Потім захворіла мати. Сильно. Лежала й дивилася в стелю. І жодні відвари вже не допомагали.
— Не чіпай мене своїми травами, — сказала слабким голосом. — Досить. Намучилася я з твоїми знаннями.
Ярина мовчала. Тільки сіла на край ліжка й торкнулася материної руки. Та відсмикнула.
— Я не смерті боюся, — сказала мати тихіше. — Боюся, що ти станеш кимось, іншою. Уже стаєш. Я бачу.
Батько тільки махнув рукою з порога:
— Хай уже лежить. Може, саме мине. Не чіпай.
Уночі Ярина все одно встала. Насипала трави в казанок, поставила на вогонь. Запах пішов гіркий, знайомий. Вона розмішувала й слухала, чи не скрипне ліжко в другій кімнаті. Коли відвар уже майже скипів, з-за дверей долинув материний голос — слабкий, але чіткий:
— Вилий.
Ярина завмерла. Потім мовчки зняла казанок і вилила все під грушу за хатою. Руки тремтіли ще довго після того.
Сестра чекала її в сінях. Очі були червоні, але вже не від сліз.
— Ти завжди обираєш ліс, — сказала зло, майже пошепки. — Спочатку хлопця. Тепер маму. А що буде зі мною, коли й тебе забере?
Ярина хотіла щось відповісти, але сестра вже відвернулася й пішла.
Сусіди приходили, стояли в сінях, зітхали. Баба Мотря хрестилася й шепотіла:
— Скільки можна на одну хату… Спочатку хлопець, тепер мати…
