Поцілунок

Хвиля війни розходилася світом неймовірно швидко, не встигло небо заспокоїтися після першого спалаху, як услід за ним прийшов другий, ще сильніший, і цього разу на нього відреагували навіть Шарійські ліси. З верхівок дерев раптом здійнялися сотні птахів, яких, здавалося, тут узагалі не було, вони злетіли величезною зграєю, на мить затуливши собою частину неба, а потім почали підійматися все вище, ніби намагалися втекти якомога далі від того, що насувалося.

За мить здригнувся і сам ліс, десь у його глибині Каріна почула знайомий писк Тумаників, а трохи далі — моторошний шурхіт, від якого шкірою одразу пробіг холод.

Сколопендри. Вона машинально повернулася до Еліаса й помітила, що той стоїть із заплющеними очима, ніби до чогось прислухається. Тарґіна робила те саме, тому Каріна перевела погляд на неї, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Принцеса раптом розплющила очі.

— Ти мені заважаєш. Відвернися.

Каріна здивовано звела брови.

— Ну вибач. Я ж не знала, що ви тут молитеся за перемогу свого бога.

Тарґіна закотила очі й похитала головою, але пояснювати нічого не стала вона знову заплющила очі й завмерла, а за кілька секунд Каріна почула її ледь чутний шепіт:

— Покажи, де ти... Не ховайся. Я донька свого батька, ти не зможеш від мене сховатися...

Її обличчя напружилося, ніби вона справді шукала когось, кого більше ніхто не міг ані побачити, ані почути. Раптом кутики її губ ледь помітно піднялися.

— Ага... попався.

Тарґіна різко розплющила очі й цього разу звернулася вже до Еліаса:

— У нас мало часу. Він узяв слід.

Еліас також відкрив очі.

— І не тільки він.

Усмішка миттєво зникла з обличчя Тарґіни.

— Що будемо робити?

Еліас кілька секунд дивився на неї, а потім важко видихнув.

— Мені було б набагато простіше, якби ти зараз повернулася додому.

— Це неможливо.

— Тоді відтепер ти виконуєш мої накази.

Тарґіна подивилася на нього так, ніби він щойно запропонував їй добровільно зректися титулу.

— Це теж неможливо. Тархани нікому не підкоряються.

— Тоді бажаю успіхів із вашим слідопитом, — абсолютно спокійно відповів Еліас. — Я, до речі, теж його відчув і поки що навіть не знаю, як приховати твою ауру настільки добре, щоб він її не знайшов.

Тарґіна стиснула губи, але цього разу промовчала.

— Отже, — продовжив він, — хочеш залишитися з нами — виконуєш мої накази.

Він навіть не став чекати на відповідь принцеси й повернувся до Каріни.

— Дістань гроші, переодягнися в найзручніший одяг, який маєш, і візьми кристал, що залишив тобі Табіан. Решта залишається тут.

Каріна розгублено поглянула спочатку на нього, а потім на свої речі.

— Але...

Еліас важко видихнув.

— Каро, давай хоча б ти не будеш зі мною сперечатися.

— Добре, — погодилася Каріна й швидко підійшла до своєї торбини. — З одягом проблем немає на мені й так найзручніше з того, що я маю. А гроші... Де ж вони? Вона заходилася перебирати речі й за кілька секунд знайшла невелику торбинку. Переконавшись, що монети всередині, простягнула її Еліасу.

— Ось, візьми.

— Мені вони не потрібні. Тримай при собі.

Каріна розгублено оглянула свій одяг.

— І куди я маю їх покласти?

Еліас мовчки підійшов ближче цього разу він навіть не намагався торкатися її шкіри, лише забрав торбинку й надійно закріпив її на поясі штанів.

— Я ж не буду постійно вчити тебе користуватися власною головою.

Каріна одразу відштовхнула його руку.

— І не треба. Просто допоможи мені позбутися кристала, і я повернуся до свого Києва.

На мить у його погляді промайнуло щось дивне, але Каріна не встигла зрозуміти що саме.

— Якщо все буде так просто, як ти собі уявляєш, — тихо відповів він.

— А я дуже сподіваюся, що буде.

Еліас нічого не сказав, лише його погляд на коротку мить опустився до кристала, що вріс у її тіло, а потім знову повернувся до її обличчя.

— Ти готова?

— Так.

Еліас уже збирався рушити, але раптом зупинився й уважніше подивився на Каріну.

— Каро, ти справді зовсім не вмієш користуватися силою?

— Якою ще силою? — не зрозуміла вона.

— Магічною.

Каріна ледь усміхнулася.

— Мушу тебе засмутити: я не маг і не відьма. Тож ні, не вмію.

— Дуже шкода, — пробурмотів Еліас. — Бо тепер мені доведеться постійно тебе ховати.

— Куди ховати?

Він подивився на неї так, ніби вже починав шкодувати про власне рішення.

— Не куди, а як. Магічно приховувати твою суть, щоб за нами не ганявся кожен, кому заманеться отримати кристал Азоріта.

Після цього його погляд перейшов до Тарґіни, але принцеса одразу підняла руку, не дозволяючи йому навіть почати.

— Мені можеш нічого не казати. Я вже активувала свій кристал.

Еліас лише кивнув.

— Тоді вирушаємо. Неподалік звідси є невелике поселення. Якщо не будемо гаяти часу, до ночі дістанемося туди.

Він швидко розвернувся й рушив уперед, навіть не перевіривши, чи дівчата пішли за ним, але за кілька кроків Еліас усе ж озирнувся.

— Мені справді треба пояснювати, що зараз рухатися варто трохи швидше?

Каріна мовчки підхопилася слідом.

Схоже, за Табіаном вона ще встигне скучити.

Уже за кілька годин Каріні страшенно кололо в боці, ноги гуділи від утоми, а дихання давно збилося. Еліас тим часом навіть не думав зменшувати темп і впевнено йшов уперед, ніби за весь цей час зовсім не втомився.

— Можливо, все-таки відпочинемо? — першою не витримала Тарґіна. — Ти женеш нас як навіжений.

Еліас навіть не озирнувся.

— Не відставайте, інакше на вечерю та сон у нас просто не залишиться часу.

Каріна важко видихнула й притиснула долоню до боку.

— Якщо я помру просто тут, мені вже не знадобляться ні вечеря, ні сон.

Цього разу Еліас таки зупинився. Озирнувшись, він кілька секунд мовчки дивився на дівчат. Обидві розчервонілися, важко дихали й явно трималися лише на впертості.

— Вибачте, але нам справді потрібно дістатися до поселення сьогодні. Там зможемо нормально поїсти, виспатися і, якщо все буде спокійно, залишитися на кілька днів.

Згадка про кілька днів відпочинку подіяла на Каріну краще за будь-які вмовляння, вона випросталася, перевела подих і знову рушила вперед, цього разу вже не плентаючись останньою, а поступово наздогнавши Еліаса.

Невдовзі Каріна вже йшла поруч із ним.

Вона краєм ока поглядала на чоловіка, який з'явився в її житті лише й уже встиг одночасно роздратувати, налякати та викликати зовсім інше відчуття, назву якому вона поки що вперто не хотіла давати.

Уже коли сонце почало ховатися десь за їхніми спинами, Еліас несподівано сповільнив крок, а потім зовсім зупинився.

— Ми спізнилися.

— Що? — запитала Каріна раніше, ніж устигла навіть подумати.

Тарґіна одразу заплющила очі, прислухаючись до чогось невидимого.

— Ти впевнений?

— Так.

— Але я нічого не відчуваю.

— Тоді відкрий очі.

Тарґіна невдоволено розплющила їх і підійшла ближче.

— І що саме тебе насторожило?

Еліас кивнув у бік поселення.

— Тиша.

— Не бачу нічого дивного. Ви живете трохи інакше, ніж звичайні люди.

— Саме тому я й знаю, як має виглядати таке місце, — спокійно відповів він. — Тут повинні кричати діти, гриміти колеса повозок, сваритися торговці. А зараз вулицями ходить кілька людей — і більше нічого.

Тарґіна уважніше придивилася до поселення, але за кілька секунд лише знизала плечима.

— Мені здається, ти стаєш параноїком.

Еліас важко видихнув.

— Подивися на вхід. Бачиш маленьку кулю над брамою?

— Бачу.

— Це артефакт. Він зніме магічне маскування з будь-кого, хто спробує пройти крізь браму. Нас викриють ще до того, як ми опинимося всередині.

— І що нам робити?

Еліас ще раз оглянув поселення.

— Тут має бути бідний квартал. Спробуємо зайти звідти.

Тарґіна тихо застогнала.

— О-о-о, ні. Тільки не це.

— Тарґіно, у нас немає іншого вибору.

Каріна, яка весь цей час намагалася зрозуміти, що саме вони роздивляються, нарешті не витримала:

— Я не знаю, чого ви там не бачите, але людей тут взагалі-то багато. І майже всі озброєні.

Еліас і Тарґіна одночасно повернулися до неї.

— Що ти бачиш, Каро? — уже зовсім іншим тоном запитав Еліас.

Вона розгублено махнула рукою в бік поселення.

— Важко пояснити, бо я не розумію, чому ви їх не бачите. Але он там, біля дерева, стоїть дуже здоровий чолов'яга. У руках у нього величезний меч, а через усе обличчя проходить великий шрам.

Тарґіна, яка ще мить тому виглядала роздратованою, різко стала серйозною.

— Він блондин?

Каріна ще раз придивилася.

— Так.

Обличчя Тарґіни змінилося.

— Тоді ми справді спізнилися.

— Хто це? — тихо запитала Каріна, не відводячи погляду від чоловіка біля дерева.

Тарґіна кілька секунд мовчала, а потім відповіла вже без звичної зверхності:

— Той, хто має повернути мене додому.

Каріна глянула на неї.

— І все?

— Для мене — так. А от якщо він помітить тебе, розмовляти не стане.

У голосі принцеси з'явилася така серйозність, що Каріна мимоволі напружилася.

— У якому сенсі?

Тарґіна повільно повернулася до неї.

— Батько наказав тебе не ловити, Каро. Він наказав знищити тебе разом із кристалом.

Каріна знову подивилася на далеку постать біля дерева.

— Чудово... А я вже почала думати, що сьогодні ніхто не спробує мене вбити.

— Каро, це не смішно, — обурено відповіла Тарґіна. — Ти навіть не уявляєш, наскільки він божевільний.

Каріна знизала плечима.

— Якщо чесно, ви тут усі доволі цікаві.

Тепер уже й Еліас подивився на неї з докором.

— Що? — не витримала вона. — Я взагалі ще жодної нормальної людини у вашому світі не зустріла. Ви або хочете мене вбити, або дивитеся так, ніби вам абсолютно байдуже. Як Вейтар.

— Ти зустрічала Ніноріель Вал'Солар. Вона теж хотіла тебе вбити?

— Ні. Її хотів убити мій кристал.

Еліас здивовано звів брови.

— Ого. І що сталося? Її, мабуть, захистив Вейтар?

— Ні. Навпаки.

Тарґіна миттєво повернулася до Каріни.

— Розповідай тільки не кажи, що він заради тебе напав на неї.

— Навряд чи, — втрутився Еліас. — Вона бойовий маг та Іскра Ліа'норіель. Навіть Вейтар не став би без причини нападати на свою дружину.

Каріна похитала головою.

— Узагалі-то він захистив мене від її магії. А коли зрозуміла що сталося, вона вибачилася.

На кілька секунд запала тиша.

Еліас задумливо глянув на кристал на її грудях, але нічого не сказав.

— Дівчата, годі розмов, — нарешті промовив він. — Мої сили далеко не такі, як у вашого Вейтара.

Щоки Каріни миттєво спалахнули.

— Він не мій.

Еліас ледь помітно всміхнувся.

— Я цього й не казав.

Каріна відкрила рота, щоб відповісти, але він уже повернувся до поселення.

— Рухаємося до бідного кварталу. Там нас шукатимуть в останню чергу. А знаючи цей регіон... Еліас потер лоба й важко видихнув.

— Думаю, серед місцевих бродяг ми розчинимося без особливих зусиль.

Коли вони нарешті дісталися околиці, Каріна зрозуміла, чому Еліас назвав цей квартал бідним. Запах каналізації відчувався, здавалося, ще за милю, а саме поселення більше нагадувало середньовічне село, ніж місто: вузька ґрунтова дорога перетворилася на суцільне місиво з багнюки, соломи й розтоптаного кінського лайна, а обабіч почали з'являтися старі, переважно одноповерхові будинки з потемнілими від часу стінами.

Щойно вони зайшли між першими будівлями, Тарґіна скривилася так, ніби щойно відкусила нестиглу сливу, й машинально потягнула руку до носа.

— Навіть не смій, — одразу попередив Еліас. — Видаси нас.

Принцеса кинула на нього вбивчий погляд, але руку опустила.

— І не відходьте далеко від мене, — продовжив він. — Інакше маскування спаде.

Каріна цього разу вирішила не ставити зайвих запитань і просто підійшла ближче, і Саме цієї миті двері одного з найближчих будинків відчинилися. На порозі з'явилася повненька жінка з великим відром у руках, навіть не глянувши на перехожих, широко замахнулася й виплеснула його вміст просто на вулицю. Тарґіна відскочила першою. Каріна ж так і залишилася стояти, широко розплющивши очі й спостерігаючи, як просто на неї летить потік брудної води разом із залишками їжі й чимось, походження чого вона навіть не хотіла знати.

Еліас зреагував миттєво, він схопив її й різко притягнув до себе. Тієї ж миті знайомий розряд пронизав обох Каріна стиснула зуби, перечікуючи пекучий біль, але Еліас чомусь не поспішав її відпускати.

— Відпусти мене, — процідила вона.

— Не можу.

Каріна підняла на нього очі.

— Чому це?

— Бо тоді ти вийдеш за межі мого захисту, і тебе побачать такою, якою ти є насправді.

Вона завмерла.

— То зроби його ще раз.

— Налаштувати маскування на тебе не так просто, — тихо відповів Еліас. — Твій кристал надто сильний. Він і без того привертає забагато чужих очей.

Його рука все ще залишалася на її талії, а між їхніми тілами раз у раз пробігали неприємні магічні розряди.

— І якщо сьогодні нас розкриють, — продовжив він, — уночі доведеться відбиватися вже не лише від воїнів.

Каріна невдоволено стиснула губи.

— І довго мені так стояти?

Еліас ледь помітно всміхнувся.

— Тож розслабся й отримуй задоволення.

— Ти знущаєшся?

— Ні.

Він обережно повів її далі, не прибираючи руки з талії.

— Просто вибору в нас немає.

І це було найгірше. Бо Каріна вже не могла зрозуміти, що дратувало її сильніше: болючі розряди між ними чи те, що навіть крізь цей біль його рука на її талії відчувалася зовсім не так неприємно, як мала б.

Коли вони заглибилися в поселення, сморід став ще сильнішим, а вузькі вулички — тіснішими. Еліас раптом сповільнив крок, помітивши старого бродягу, який ішов їм назустріч. Чоловік був одягнений у потертий плащ, що давно втратив свій колір, і спирався на криву дерев'яну палицю.

Порівнявшись із ним, Еліас неголосно промовив:

— Синій ґудзик.

Старий навіть не зупинився, лише ковзнув по ньому швидким поглядом.

— Сам ти злодій.

Вони коротко кивнули один одному, ніби щойно обмінялися звичайним привітанням.

Каріна здивовано звела брови, але промовчала.

— Підкажи, де тут таверна для своїх, — тихіше запитав Еліас.

— П'ятий будинок після повороту ліворуч.

— Дезергую¹.

Старий уже збирався рушити далі, але раптом зупинився.

— І ще дещо. Побачиш поні біля входу — значить, прийшов куди треба. Скажеш, що від Ерладна.

Еліас знову коротко кивнув і повів дівчат далі, лише коли старий залишився далеко позаду, Каріна не витримала:

— І що це зараз було?

— Просто йди поруч, — відповів Еліас, навіть не сповільнюючись. — Я все поясню пізніше.

Каріна озирнулася на старого, який уже майже зник між будинками.

Синій ґудзик, злодій якийсь Ерладн. Поні біля таверни. З кожною хвилиною цей світ ставав усе дивнішим.

За поворотом на них і справді чекав поні, щоправда, зовсім не той, якого уявила Каріна. Біля входу до старої похиленої будівлі сидів справжній велетень, його плечі здавалися ширшими за дверний отвір, а на одному з них виднілося татуювання маленького коника, який, на думку Каріни, ну зовсім не був схожий на поні.

Еліас без вагань підійшов до нього.

— Від Ерланда. Потрібен нічліг на одну ніч, їжа і захист до ранку.

Велетень неквапливо оглянув спочатку його, потім обох дівчат.

— Одразу дві? Та ти жеребчик.

— Дезергую¹, — сухо відповів Еліас.

Чоловік важко підвівся на ноги, і Каріна ледь стримала вигук. Він виявився ще більшим, ніж здавався спочатку, але приголомшив її зовсім не зріст. Від колін і нижче його ноги вкривала густа шерсть, а ступні мали таку дивну форму, що Каріна на кілька секунд просто забула, що витріщатися тут, мабуть, не найкраща ідея.

— Еліасе, а це...

Вона навіть не встигла договорити, як він різко повернувся до неї, нахилився — і його губи торкнулися її губ.

Каріна завмерла від несподіванки. Першим бажанням було відштовхнути його й запитати, чи він остаточно збожеволів, але поцілунок виявився напрочуд м'яким і теплим настільки, що обурення розчинилося раніше, ніж вона встигла за нього вхопитися з її грудей зірвався ледь чутний стогін. І саме тоді Каріна зрозуміла дещо значно дивніше болю не було, жодного розряду, що ще зовсім недавно пронизував їхні тіла від найменшого дотику.

Каріна повільно розплющила очі Еліас теж завмер, схоже, він помітив це одночасно з нею.

Першою отямилася Тарґіна.

— Та годі вам уже, — невдоволено буркнула вона й штовхнула їх, змусивши нарешті перервати поцілунок.

Здоровань біля входу широко всміхнувся.

— Схоже, тріо у вас не дуже складається.

Тарґіна так глянула на нього, що усмішка чоловіка стала ще ширшою.

— Ходімо, покажу, де будете ночувати.

Каріна мовчки рушила слідом, усе ще намагаючись не дивитися на Еліаса. Варто було їм відсторонитися, як знайомі розряди повернулися, залишивши після себе легке поколювання на губах. Отже, під час поцілунку їх справді не було.

Будівля, яку Каріна спочатку прийняла за стару хатину, зблизька виявилася цілком пристойним двоповерховим будинком. Потемнілі дерев'яні стіни виглядали старими, проте доглянутими, вікна були чистими, а подвір'я — напрочуд охайним, особливо на тлі того, що вони бачили дорогою сюди та найбільше її увагу привернули тварини. Неподалік спокійно стояла корова, пережовуючи траву, а трохи далі подвір'ям гордовито походжав справжнісінький павич.

Каріна ледь не зупинилася, нарешті хоч щось у цьому божевільному світі виглядало саме так, як мало виглядати. Вона вже відкрила рота, щоб сказати про це Еліасу, але вчасно передумала. Після попереднього запитання він просто її поцілував.

І хоча Каріна дуже хотіла переконати себе, що обурена таким способом змусити її мовчати, перевіряти, чи зробить він це вдруге, поки що не збиралася.

— Ваша кімната на другому поверсі, — промовив здоровань, заводячи їх усередину.

— Але є один нюанс: там лише два невеликі ліжка. Тож вашому тріо буде не дуже зручно.

— Ми не тріо, — одночасно озвалися Каріна й Тарґіна.

Чолов'яга розреготався.

— Та мені байдуже, хто ви одне одному. Вечерю принесуть хвилин за п'ять, разом із теплою водою. Туалет надворі, ключ від нього братимете в таверні.

Він уже збирався піти, але раптом зупинився й серйозніше подивився на Еліаса.

— І ще дещо. Пильнуй свою білявку й саму її нікуди не випускай. Від неї такою силою тягне, що половина тих, хто вміє її відчувати, голови звертатиме.

Каріна насупилася.

— Я взагалі-то тут стою.

Здоровань ковзнув по ній поглядом і хмикнув.

— От і добре. Значить, сама почула.

Потім знову звернувся до Еліаса:

— Якби ти прийшов не від Ерланда, я б першим захотів забрати її собі, і ох як вдути заду, щоб аж кричала.

Усмішка з обличчя Еліаса зникла.

— Саме тому вона й не залишиться сама.

Коли вони нарешті піднялися сходами на другий поверх, Еліас прибрав руку з її талії й відступив. Знайоме поколювання одразу зникло разом із його дотиком.

— Каро... вибач за той поцілунок, — тихо промовив він. — Я відчув, що він хоче тебе.

Каріна зупинилася на сходинці й подивилася на нього.

Тарґіна позаду тихо пирхнула.

— Еліасе, це відчув увесь цей богами забутий район.

Еліас ледь усміхнувся.

— І єдине, що спало тобі на думку, — мене поцілувати?

— Спрацювало ж.

Каріна відкрила рота, щоб заперечити, але так нічого й не сказала.

Сходи виявилися старими й скрипіли майже під кожним кроком. Коли вони нарешті піднялися на другий поверх, Каріна помітила, що з усіх дверей відчиненими залишалися лише одні.

— Нам сюди, — промовив Еліас.

Зайшовши до кімнати, Каріна була приємно здивована, після бруду, смороду й розбитих вулиць вона очікувала побачити щось значно гірше, але всередині було чисто й навіть затишно. Світлі стіни, вимита підлога, два акуратно застелені невеликі ліжка. Біля стіни стояв маленький столик. На ньому лежав аркуш паперу, поруч — невелика скринька, графин із водою, дві склянки й два чисті рушники. Тарґіна оглянула кімнату й одразу скривилася.

— Чудово. І як, по-вашому, ми тут спатимемо?

Думаю, ви, голубки, цілком поміститеся на одному ліжку.

Еліас і Каріна спочатку подивилися на неї, потім одне на одного й майже одночасно заявили:

— Я спатиму окремо.

Тарґіна фиркнула.

— Це фізично неможливо. Нас троє, а ліжок два.

Не минуло й кількох хвилин, як у двері постукали Еліас швидко скинув плащ, за ним верхній одяг, залишившись лише у штанах, і абсолютно спокійно рушив до дверей. Каріна провела його здивованим поглядом, але відчинивши, він недбало сперся плечем об одвірок, ніби саме так і збирався зустрічати будь-кого, хто вирішить навідатися до них цього вечора.

Молода дівчина по той бік дверей на кілька секунд замовкла. Її погляд ковзнув по Еліасу, затримався трохи довше, ніж вимагала звичайна ввічливість, а потім вона ніби згадала, навіщо взагалі прийшла, й махнула комусь у коридорі. До кімнати швидко підкотили невеликий столик із вечерею. На нижній полиці стояв великий глечик із теплою водою. Дівчина мовчки простягнула долоню.

Еліас дістав кілька камінців і поклав їй у руку.

— Дезергую.

— Дезергую, пахьове².

Каріна ледь помітно нахилила голову, прислухаючись до незвичної вимови.

— Схьідахьок о котрій? — запитав Еліас.

— До десятої рахьку.

— Дезергую.

Дівчина вже збиралася йти, але раптом згадала ще про щось.

— Ах, іще, пахьове. Ваш захист.

Вона простягнула Еліасу маленький складений папірець.

— Думаю, вистачить хьа хьіч.

Еліас узяв його й коротко кивнув.

— Вистачить.

Двері зачинилися.

Каріна ще кілька секунд дивилася на них, а потім повільно повернула голову до Еліаса.

— Я зараз навіть не питатиму, чому ти для цього роздягнувся.

Тарґіна пирхнула.

— А я б послухала.

— Каро, я ще розумію, чому Тарґіна не здогадалася, але ти вже мала б знати, навіщо я це зробив.

— Я й знаю. Саме тому сказала, що навіть не питатиму.

— От і добре, бо пояснювати не збираюся.

Тарґіна обурено перевела погляд з одного на іншого.

— А мені хтось пояснить?

Каріна спокійно повернулася до неї.

— Він натякав на те, що ми прийшли сюди займатися сексом.

Щоки принцеси миттєво спалахнули, і вона так швидко відвернулася, що Каріна не стримала усмішки.

— Ти про таке завжди говориш настільки легко? — пробурмотав Еліас.

— А ти боїшся?

Він повільно повернв голову.

— Це зараз було питання чи виклик?

Каріна тихо засміялася.

— Не думаю, що ти зможеш мене чимось здивувати. Я давно не цнотлива. У мене був наречений.

І лише вимовивши це, вона раптом усвідомила дещо дивне Андрій, його ім'я промайнуло в пам'яті, але цього разу за ним нічого не прийшло. Ні злості, ні образи, ні того пекучого болю, який ще зовсім недавно стискав груди від самої згадки про його зраду. Наче він більше не був для неї кимось важливим.

— А от я, думаю, зможу тебе здивувати, — спокійно промовив Еліас.

— І чим же?

— Можу займатися цим годинами. Мене навчали.

Каріна аж випросталася.

— Тебе чого навчали?

— Ой, та годі вже! — втрутилася Тарґіна, чиї щоки нарешті почали набувати звичного кольору. — Він же лішегець.

Еліас невдоволено глянув на неї.

— Не плутай, Тарґіно. Я позбавляч.

Каріна вже приблизно здогадувалася, що це означає, але втриматися не змогла.

— Позбавляч чого?

Еліас зустрів її погляд абсолютно спокійно.

— Цнотливості.

Каріна кілька секунд просто дивилася на нього, а Еліас тим часом, ніби щойно не повідомив нічого особливого, кинув отриманий папірець на стіл.

— Хто перший митися?

Тарґіна миттєво підскочила.

— Я!

Вона вже зробила крок до глечика, але зупинилася й підозріло подивилася на Каріну

.

— Ні. Краще спочатку ти.

— Чому це?

— Бо, думаю, після мене нам води вже не залишиться.

— Тоді першим піду я, — промовив Еліас. — А ви поки можете починати їсти.

Він підштовхнув до дівчат столик, який досі стояв біля дверей, узяв глечик із теплою водою й рушив за широку шторку навпроти. Щойно тканина закрилася за ним, звідти почувся тихий плескіт води. Вечеря виявилася скромною, але після довгої дороги Каріні вона здалася неймовірно смачною. У невеликих мисках була густа юшка, поруч лежали шматочки свіжого хліба, а в маленькій посудині — щось світле з прянощами, що Тарґіна щедро намазувала собі на хліб.

Каріна підозріло придивилася до намазки.

— А це що?

Тарґіна знизала плечима.

— Важко пояснити, але з хлібом дуже смачно.

Саме цієї миті з-за шторки вийшов Еліас.

— Це жир однієї з домашніх тварин. Його топлять, потім додають різні прянощі.

Каріна ще раз подивилася на шматок хліба в руках Тарґіни.

— Смалець?

— Не знаю, що таке "смалець".

— Ну... якщо він зі свинини, то це смалець.

Еліас насупився.

— А хто така свинина?

Каріна повільно відклала ложку.

— Не хто. Свиня — це тварина. Ну така... Ми дорогою сюди бачили корову й павича.

Тарґіна подивилася на неї з неприхованою підозрою.

— Звідки ти взагалі вигадуєш усі ці дивні назви?

— Я нічого не вигадую! — обурилася Каріна. — Так називаються тварини.

— Тобто у вашому світі тварин називають залежно від того, хто вони? — уточнив Еліас.

— Звісно. А у вас ні?

Тарґіна похитала головою.

— Ні. Ми не даємо назв тому, що вирощуємо для їжі.

Каріна завмерла зі шматочком хліба в руці.

— Тобто ви просто дивитеся на якусь тваринку й думаєте: "О, вечеря"?

— Приблизно, — цілком серйозно відповіла Тарґіна.

Каріна скривилася й відсунула намазку подалі.

— Фу. Все. Я цього не їстиму.

Вона підтягнула до себе миску з юшкою й демонстративно взяла ложку. А потім завмерла, повільно подивилася на юшку.

— Тільки не кажіть мені, з чого це.

— Вона точно не з тварини, — запевнила Тарґіна.

— От і чудово, — задоволено відповіла Каріна й нарешті спокійно доїла вечерю.

Після трапези настала її черга митися, вона взяла чистий рушник і глечик із теплою водою та рушила за шторку. Опинившись усередині, Каріна здивовано озирнулася.

Відгороджений куток виявився чимось схожим на дуже примітивну душову кабіну. Підлога була викладена гладким каменем і трохи нахилена до невеликого отвору, куди мала стікати вода. На стіні висіли кілька гачків для одягу, а поруч стояла невелика кам'яна поличка.

— Ого... — тихо пробурмотіла вона. — А я вже думала, що митися тут теж доведеться десь надворі.

Після того як усі нарешті були чисті й ситі, настав час вирішувати останню проблему цього дня — хто і де спатиме. Щоправда, Еліас, схоже, уже все вирішив за них. Коли Тарґіна вийшла з-за шторки, він спав на одному з ліжок, повернувшись обличчям до стіни, а Каріна сиділа на краю другого й дивилася на вузький матрац.

— Схоже, спати нам доведеться разом, — промовила вона.

— Добре. Але я біля стіни.

Тарґіна навіть не стала чекати відповіді, швидко забралася на ліжко, посунулася до самої стіни й натягнула на себе ковдру.

— Лягай уже. Світло не вимкнеться, доки всі не вкладуться.

— Звідки воно взагалі знає, що ми...

— Каро.

— Все, мовчу.

Вона обережно влаштувалася поруч, намагаючись зайняти якомога менше місця бо ліжко було вузьким, але після цілого дня на ногах навіть воно здавалося майже розкішним. Щойно Каріна зручніше поклала голову на подушку й заплющила очі, світло справді повільно згасло, залишивши кімнату в тихій темряві.

День видався виснажливим, як і минула ніч, тому сон почав огортати її майже одразу, і лише перед тим, як остаточно провалитися в нього, Каріна раптом згадала Табіана.

Хоч би він дістався Бастіону, і з ним усе було добре.